Шпиль - Сторінка 11

Одного дня, коли Джослін прийшов до храму, в нього боліла голова. Вночі перед тим ангел пробув з ним особливо довго й був аж надто щедрий, і він без кінця, то соромливо, то гордовито, то знов соромливо, аж мозок свій виснажуючи, думав про те, що це, мабуть, нагорода за його зусилля: адже він, попри весь опір, домігся того, що перший поверх вежі вже змуровано. Але згодом він збагнув: ангел являвся остерегти його, бо дияволові дозволено мучити його з безмірною жорстокістю, і коли він прокинувся вранці, то згадав, що остання година сну була отруєна страховинними примарами. Він прийшов до собору по змозі раніше, щоб помолитися. Було вже видно, і вій сподівався застати Роджерове військо за роботою. Але в запилюженій стодолі собору було тихо й безлюдно. Підійшовши до вже висохлої ями в середохресті й звівши очі вгору — голову, наче блискавкою, пронизало болем,— побачив, що гнізда в комині порожні; птахів там немає, звислі линви ледь погойдуються від протягу, а більше не рухається ніщо, тільки рожева хмара повільно напливає на отвір у вежі, затягуючи його вогнистим покривалом. Він опустив погляд, і якась невиразна тривога погнала його до Понголового "царства", але й у хатині було тихо, коло склярського верстака — нікого. Він вернувся до собору, швидко перейшов через лункий неф до північного трансепту й крізь вилам глянув на подвір'я — чи робітники не на подвір'ї. І тоді він побачив, де зібралося військо. Воно все було в піддашші, де цілу зиму сохли колоди. Коло входу були жінки, тихі, безмовні. Далі — чоловіки, що стояли на ще не винесених колодах. А в самій глибині був Роджер-Муляр; його плечі й голова силуетом темніли на тлі відкритого дальшого кінця піддашшя. Він щось говорив, але не так голосно, щоб міг почути й Джослін; та й рух і голоси в натовпі заважали його слухати.

Виглядаючи з-за нерівного краю виламу, Джослін мудро й сумно покивав сам собі головою, і кожний кивок віддавав у голові спалахом болю:

"Хочуть, щоб я накинув їм"пенні в день".

Тоді пішов до приділу Пресвятої діви, де оживали східні вікна, й помолився за військо будівників. Його молитва ніби прикликала їх, бо він, ще й не зосередившись як слід, уже почув, що вони з гамором увійшли до собору. Він звернувся думкою до підступів диявола; здригаючись від огиди, покартав свою ненадійну плоть. Але гамір у соборі, та й власні спогади не так легко було відіслати. Він збагнув, що не молиться, а, стоячи навколішки, зіперши підборіддя на руку, дивлячись перед собою, думає про всякі речі. Замість молитися за них. "Треба переломити себе,— подумав він,— треба знайти силу для цього".

І враз його задуму розігнано. Біля нього стояв німий, уже не в шкіряному фартусі й без різьбленого каменя в руках, і щось мугикав без'язиким ротом. Він навіть доторкнувся до Джосліна рукою, щоб підвести його, і знов* заквапився до юрби па середохресті.

"Треба піти до них",— подумав Джослін, крізь спалахи болю в голові дивлячись, як німий виходить із приділу.

Тоді сказав уголос:

— Я надто мало їм, великий піст виснажив мене. Хто я такий, що смію умертвляти плоть, потрібну для роботи?

У середохресті залунав крик, і він, стривожений, зірвавсь на ноги. Перейшов квапливо галерею і зупинився, кліпаючи очима проти яскравого світла. Перед очима пливли райдужні кола, в голові пульсував біль, але він насупив брови й шаленим зусиллям волі погасив ті кола. Спочатку він не зрозумів, у чому річ, бо до нього підбігла, торохтячи язиком, Рейчел, і йому довелося знов напружити волю, щоб не слухати її. Всі робітники, все військо стояло круг ями. Жінки, крім Рейчел, скупчились у північному трансепті. Підходячи, він помітив, що юрба прибуває: нові й нові люди підступають і, пошепотівшись трохи, напружено застигають на місці. Неначе то актори виходили на сцену, щоб почати інтермедію, й чекали тільки удару барабана. Там були й Гуді Пенгол, і сам Пен-гол зі своєю мітлою, і Джіген, і німий, і Роджер-Муляр; здаваЗіось, ніби то фігурки з дзигарів, застиглі в неживих поставах, чекають, щоб вибило годину. Вони стояли нерівним колом, а посеред того кола була яма. З цього боку над ямою — і, попри всю тривогу та біль у голові, Джослін зрозумів нащо — стояв на столику лист блискучого металу, що ловив сонячне проміння й відбивав його вниз, у яму. З того боку сиділи навпочіпки Джіген та будівничий і дивилися вниз.

Джослін швидко рушив до ями — Рейчел бігла за ним, не вмовкаючи; та коли він підійшов, будівничий підвів голову.

— Ану, відійдіть далі! Всі! Чуєте? В трансепти!

Джослін тільки розтулив рота, щоб спитати, в чому

річ, та Роджер люто засичав на дружину:

— Ану не застуй! Гайда надвір!

Рейчел вийшла. Роджер-Муляр знову нахилив голову над ямою. Джослін став навколішки поруч нього.

— Що тут таке, сину мій? Кажи!

• Роджер не підвів голови.

• Рятунок був тільки в праці, що вимагала надзвичай

• — Свята.

Роджер не підвів голови.

— Дивіться на дно. Не рухайтесь і дивіться.

Джослін, спираючись на руки, нахилився вперед, і

йому наче бурхнув крізь шию в потилицю окріп, так що він ледве не скрикнув. Він міцно заплющив очі й став чекати, поки минуть хвилі нудоти й болю. А Роджер поряд шепотів:

— Дивіться просто на дно.

Джослін розплющив очі, й сонячне світло, відбите листом металу в яму, вже не обпекло їх. У ямі — тихо, порожньо, Джослін бачив усі верстви на стінках. Спочатку — камінь, шестидюймові плити в них під коліньми, далі з цієї кам'яної губи ніби звисав щебінь, скріплений вапняним розчином. Потім — фут чи два чогось волокнистого: може, обламані кінці хмизу. Ще нижче була темна земля впереміж із кам'яними круглячками; і дно — ще темніше, теж засипане круглячками. Наче не було на що й дивитись; але м'яке світло, відбите від металевого листа, давало спочинок очам; і довкола стояла тиша.

І враз Джослін помітив, що від стінки відвалився камінець і дві грудки землі; а тоді прямо під ним відірвався цілий корж, із квадратний ярд завбільшки, й глухо гупнув на дно. Камінці, що впали разом з нею, тьмяно блищали у відбитому світлі й перекочувались, ніби вмощуючись на своєму новому ложі. Джослін дивився й чекав, коли вони нарешті вляжуться. Та враз волосся стало дибом у нього на потилиці: камінці не влягались. Ось раптом заворушився один, ніби охоплений неспокоєм; а потім він побачив, що ворушаться всі камінці, ворушаться повільно, ніби хробаки. Під ними рухалась земля, штовхаючи їх сюди й туди, ніби каша, що закипала в горщику, і камінці-хробаки повзали по ній від того руху, як рухається пилюка на шкірі барабана, коли в нього бити.

Джослін рвучко підняв руку, ніби хотів захиститись нею від того дна. Тоді глянув на Роджера-Муляра, що теж прикипів очима до кам'яних хробаків, вищиривши зуби, жовтий на виду, і не тільки від світла, відбитого металевим листом.

— Що це таке, Роджере? Що це?

Якась подоба життя; те, чого не слід бачити чи торкатися, підземна темрява, що переверталась, булькала, закипала.

— Що це? Кажи!

Та будівничий усе дивився вниз широко розплющеними очима.

Це настає Судний день; чи, може, тут унизу — склепіння пекла. Може, то ворушаться грішники або кістяки перевертаються, пориваючись устати; а може, це сама жива поганська земля, нарешті розкута й пробуджена. Оеа сіеі *. Джослін мимовільно підняв руку до рота —і враз аж затіпався весь, почавши хреститись.

Під південно-східною підпорою хтось пронизливо скрикнув. Там стояла Гуді Пенгол, а в неї біля ніг качався на плитах її кошик. На нижній із приступок, що вели до дощаної переділки перед хором, щось грізно ляснуло; судомно зиркнувши в той бік, Джослін побачив,

1 Матір богів (латин.).

як по плитах бризнули в усі боки уламки каменю, наче крижинки від удару по кризі замерзлого ставу. Одна трикутна скалка з долоню завбільшки ковзнула аж до краю ями й упала туди. І в ту ж мить залунало ще щось: високий, протяглий, неймовірно, нестерпно напружений звук. Він ішов невідомо звідки, не з якогось певного джерела, бринів однаково й посеред собору, й попід стінами; він голками впивався в усі вуха. І ще один камінь упав згори й розбився, аж скалка вдарила в металевий лист.

І враз вибухнув хаос людських голосів; зойків, вереску, прокльонів. Почалася й метушня, гарячкова, безладна: всі кинулися врозтіч, наосліп, не дивлячись, куди біжать, аби вибратись надвір. Схопившись на ноги й квапливо задкуючи від ями, Джослін бачив руки, обличчя, ноги, чуприни, суконну та шкіряну одіж — все мелькало перед очима, не доходячи до свідомості. Гучно забряжчавши, впало металеве дзеркало. Джосліна штовхнули на підпору, і чиїсь уста — чиї? — закричали поряд:

— Земля повзе!

Він підняв руки, захищаючись від поштовхів, і почув, як будівничий десь гукає:

— Тихо!

І сталось чудо: галас затих, лишився тільки той високий, шалений, напружений дзвін. Коли галас завмер, будівничий знову крикнув:

Тихо! Тихо, кажу! Несіть камінь, якіїй трапиться,— засипати яму!

І знову вибухнув крик, але вже схожий на хоровий спів:

— Засипати яму! Засипати яму! Засипати яму!

Джослін притискався до підпори, а юрба завирувала

й відкотилась. "Я вже знаю, що мені робити,— подумав він.— Ось нащо я тут!" Юрба вже верталась; чиїсь дві руки принесли кам'яну голову настоятеля Джосліна й кинули її в яму. А він тим часом поза підпорою шаснув у галерею. Далі він пішов не до приділу Пресвятої діви, а до хору й став навколішки перед пюпітром під самою серединою великої арки. Дзвін каменю пронизував його наскрізь, і він змагався з ним, зціпивши зуби й кулаки. Його воля запалала буйним вогнем, і він погнав той вогонь у чотири підпори, упхав у камінь разом з болем у потилиці, голові та спині, в якомусь потьмаренні чуттів зрадів вогняним колесам та спалахам світла: хай печуть йому розплющені очі скільки сили. Кулаки він поклав на пюпітр перед собою, але не помітив їх. Збентежено й норовливо він відчував: це теж молитва! І стояв навко-ліпиш, заціпенілий, пронизаний болем, терплячий; а дзвін каменю розпирав йому голову зсередини. Врешті він уже не розумів нічого, пам'ятав тільки одне: що вага всієї будівлі лежить на його плечах. Закам'янівши в тій поставі, він уже не бачив нічого, не відчував, як плине час. Та ось йому впали в око якісь дві грудки перед ним, і він збагнув, що вертається з безвісті.