Шпиль - Сторінка 12

Крізь спалахи світла, вже не такі яскраві й різкі, він розгледів, що ті грудки — його кулаки, втиснуті в дерево там, де він поклав їх. А потім до нього дійшло: чогось не стало! В раптовому ляку він аж рота розкрив, щоб крикнути, але збагнув, чого бракує: каміння вже не бриніло! Мабуть, воно вже зробило те, що мало зробити у нього в голові. Джо-слін звів погляд від своїх кулаків і побачив Роджера-Муляра: той стояв, ледь усміхаючись, і чекав.

— Велебний отче!

Джослін враз вернувся в цей світ, але не цілком. Надто багато в ньому змінилося, стало на нове місце. Він облизав пересохлі губи, розціпив кулаки; але з тим, що зціпилось у нього в душі, не міг удіяти нічого.

— Що, Роджере, сину мій?

Роджер-Муляр усміхнувся вільніше.

— Я дивився на вас і чекав.

("А чи побачив ти, як палає моя воля, упертюх? Я боровся з ним, і він не переміг".)

— Я завжди до твоїх послуг, коли потрібен тобі.

— Ви?..

Будівничий заклав руки за потилицю й похитав головою, ніби хотів струснути щось. "Он воно що! — подумав Джослін.— Те, що сталося, вернуло йому волю. Він так гадає. Він не розуміє. Не знає. Йому стало легко на серці".

Будівничий опустив руки й замисленно кивнув головою, ніби з чимось погоджувався.

— Правда, отче. Я знаю, що ви вкладали серце в це діло. До останку. Ви, звісно, не могли розуміти. Але все владналось само, так чи ні? І я по-своєму радий. Ні. Не ло-своєму — взагалі радий. Усе з'ясувалось само.

— Що це з'ясувалось?

Роджер-Муляр засміявся в присмерку собору, засміявся легко й спокійно.

— Це ж очевидна річ. Далі будувати не можна.

Джослін осміхнувся самими губами. Він бачив Роджера ніби здалеку, маленьким-маленьким. "Ну що ж,— подумав він.— Побачимо".

— Поясни, будь ласка.

Будівничий подивився на свої долоні, обтрусив з них пилюку.

— Ви це знаєте не гірше за мене, велебний отче. Ми вивели вежу до такої висоти, до якої можна було.— Він вишкірив зуби.— Зрештою, один поверх закінчено — один ряд вікон. Можнд поставити по шпилику на кожному розі й по голові настоятеля Джосліна — до речі, їх доведеться вирізьбити наново — над кожний із чотирьох вікон. Тоді покриємо вежу свинцем, і посередині можна поставити флюгер. Коли мурувати вище, земля знов поповзе. Розумієте, ви мали рацію. Неймовірна річ навіть для тих часів, але собор не має підвалин. Справжніх підвалин тут нема. Просто земля.

Боячися зрушити тягар у себе на плечах, у сподіванні, що повернеться ангел, Джослін сидів перед пюпітром випростаний, склавши руки на колінах.

— А що б тебе задовольнило, Роджере? Тобто — як би ти зміг зробити вежу тривкою, за всіма правилами твого ремесла?

— Ніяк. Нічого тут не можна зробити. Якби нам удосталь часу і грошей, не кажучи вже про вміння... ну, тоді можна б розібрати весь собор по каменю. Потім викопати яму сто на сто ярдів і завглибшки футів із сорок. Заповнити її щебенем. Але ж туди зразу натече вода. Скільки це треба людей із цебрами? А уявіть собі, що собор весь цей час стоятиме на краєчку урвища з багнюки! Розумієте, отче?

Крізь вогонь, що палав у нього в голові, Джослін позирнув на престол. "Ось як воно буває,— подумав він,— ось як воно буває, коли приносиш себе в жертву і ця жертва вгодна богові".

— Небагато ж у тебе відваги.

— Стільки, скільки можливо.

— Небагато. Де ж твоя віра?

— Віра не віра, отче, а ми дійшли до краю. Більше тут нема чого сказати.

"А отак буває, коли твоя воля злита з великою, безмежною Волею".

— Ти нарешті знайшов іншу будову, Роджере? В Мамзбері, еге?

Будівничий гдянув на нього без ніякого виразу.

— Хай так, коли хочете...

— Я не хочу, а знаю. І ти теж знаєш. Ти сподіваєшся там перезимувати й знайти роботу для свого війська.

— Людям треба жити.

На середохресті раптом загаласували, і в Джосліні во-

рухнулось роздратування. Він заплющив очі, щоб стримати його, й сердито сказав:

— Що це?

— То мої люди. Вони чекають.

— Нашого вирішення?

— Земля вже вирішила за нас.

Не розплющуючи очей, Джослін відчув по віддиху, що будівничий нахилився до нього.

— Кінчаймо, отче, поки ще можна.

— Поки ще є інша робота для твого війська.

Тепер і в голосі будівничого почулася злість:

— Ну, гаразд. Думайте так, коли хочете.

Джослін відчув, що Роджерів віддих даленіє, й швидко підняв руку.

— Стривай хвилинку. Стривай!

Він поклав складені докупи руки на пюпітр і обережно припав до них чолом. Подумав: "Зараз усе тіло моє спалахне вогнем, а серце заб'ється шалено. Але така моя доля".

— Роджере! Ти ще тут?

— Ну, що?

— Ось послухай мене. Що людині ближче за брата, матір, дитину? Ближче за руку, за уста, за свою думку? Видіння, Роджере. Я не сподіваюся, що ти це зрозумієш...

— Чом ні? Я розумію!

Джослін підвів обличчя й раптом усміхнувся.

— Та невже?

— Але буває межа, за якою видіння — це не більше, ніж дитяча гра: "Ось давай я буду тим чи тим".

— Ех!

Джослін повільно, обережно похитав головою, й вогні попливли перед очима.

— Тоді ти не розумієш. Зовсім не розумієш.

Роджер-Муляр знову підійшов по гладеньких плитках

і зупинився, дивлячись на нього згори.

— Велебний отче! Я... я захоплений вами. Але твердь земна промовляє проти нас.

— Ближче, ніж земля до ноги...

Роджер уперся руками в боки, ніби наважившись. Голос його став гучніший.

— Слухайте. Можете казати, що хочете. Я вже вирішив за нас.

— Ти вирішив, але не я.

— Я, звісно, розумію, що це означає для вас. І тому хочу все пояснити вам. Є ще й інші речі. Я попав у пастку.

— Шатро.

— Яке шатро?

— Байдуже яке.

— Може, я б не вирвався — але тепер, коли будувати не можна, я можу піти геть, піти, як стою, і все забути, хоч би скільки воно мені коштувало.

— Порвеш тенета.

— Врешті це тільки павутиння. Хто б іще про таке думав!

Обережно, не спускаючи ока з наставленої пастки, Джослін підманював звіра.

— Тільки павутиння.

— Та с й ще одне. Що таке священицтво для священика? 6 одна річ, про яку ви маєте право знати, отче. Ви б назвали її честю будівничого.

— І вигідніша робота для твого війська в Мамзбері.

— Та зрозумійте ж!

— І ти хочеш зберегти й честь, і військо. Та не так воно просто. За це треба дорого платити.

— Ну що ж. Тоді — вибачайте.

У вогні, що палав у Джосліповій голові, закрутилися Гуді Пенгол і Рейчел. І всі обличчя капітулу. "Мені було видіпня. Я б захистив її, якби міг,— захистив би їх усіх. Але кожен з нас сам відповідає за своє спасіння".

— Ніхто, крім тебе, не зуміє збудувати цю вежу. Так мені сказали. Славетний Роджер-Муляр.

— Ніхто в світі не зуміє.

А з середохрестя знову сердитий крик, потім регіт.

— Хто відає, Роджере! Може, хтось сміливіший...

Уперта мовчанка.

— Ти просиш, щоб я звільнив тебе від скріпленої печаткою умови. Я не можу цього зробити.

Роджер промурмотів:

— Ну й нехай. Хоч. би там що, я вирішив.

Вирватися з павутиння, втекти від страху перед великими ділами.

— Не поспішай, сину мій.

У середохресті знов закричали, і Джослін почув, що Роджерові ноги ступають по плитках до дверей.

І знов він підняв руку.

— Зачекай.

Він почув, що будівничий зупинивсь і обернувся. "До чого це я докотився! — подумав він ніби в запамороченні.— Що я збираюся зробити! Але що мені лишається?"

— Я слухаю, отче.

Джослін відповів сердито, прикривши очі руками:

— Зачекай трохи. Зачекай!

Ні, він не хотів виграти час: вирішення з'явилось само. Десь позаду очей ворухнулася млосна тривога: не тому, що шпилеві загрожувала небезпека,— навпаки, шпиль був у цілковитій безпеці, він буде споруджений, це вирішено певніш, ніж будь-коли, це неминуче. І тому він уже знав, що має зробити.

Він затремтів увесь, з голови до ніг, як, певне, тремтіло каміння, коли почало бриніти. А потім, як і дзвін, тремтіння урвалось, він став спокійним і холодним.

— Я вже написав до Мамзбері, Роджере. Абатові. Я знав, що в нього на думці. Й сповістив його, скільки ще ти будеш потрібний тут. Він знайде когось іншого.

Він почув кроки, що швидко наближались.

— Ви!..

Джослін підвів голову й обережно розплющив очі. В хорі було не дуже видно, і тепер усе світло наче збіглось у спалахи та райдужні німби навкруг усього. В такому німбі був і будівничий, що обома руками вчепився в край пюпітра. Ті руки так стискали дошку й смикались, ніби він хотів переломити її. Джослін покліпав на ті німби й заговорив тихо, бо слова прикро віддавали луною в голові:

— Сину мій! Коли має бути зроблене таке діло, воно вкладається в душу... в душу якійсь людині. Це страхіття. Я лиш тепер починаю розуміти, яке це страхіття. Це наче очисне горнило. Та людина, може, трохи знає про мету, але нічого не знає про ціну... Чого вони там галасують? Чого вони не стоять спокійно й не чекають? Ні. Нас із тобою обрано, щоб ми довершили це діло разом. Велике й славне діло. Тепер я бачу, що воно, звичайно, згубить нас. Та що ми таке, врешті? І я тобі кажу, Роджере, всією силою своєї душі: нашу вежу можна збудувати, і вона буде збудована, хоч би як опирався диявол. І збудуєш її ти, бо більш ніхто не зуміє. З мене, мабуть, сміються. А може, й із тебе. Та нехай сміються. Це робиться ради них і їхніх дітей. Але тільки ти та я, сину мій, друже мій, коли скінчимо терзати самих себе й один одного, знатимемо, з якого каменю, яких колод, якого свинцю й вапна збудовано цю вежу. Розумієш?

Будівничий не спускав з нього очей. Він уже не ламав пюпітра, а держався за нього, як за дошку в бурхливому морі.

— Отче, отче... Ради бога, відпустіть мене!

"Я роблю те, що мушу робити. Він уже ніколи не буде тим, що був,— переді мною не буде. Він уже ніколи не буде тією самою людиною. Я виграв, він мій, мій бранець, і він виконає цей обов'язок. Ось зараз замок замкнеться".

Шепіт:

— Відпустіть мене І

Клац!

Мовчанка, довга мовчанка.

Будівничий розціпив руки, що стискали дошку, й повільно позадкував крізь райдужні німби та хвилі гамору за переділкою. Голос його звучав хрипко.

— Ви просто не знаєте, що станеться, коли ми будуватимемо далі.

Він задкував, широко розплющивши очі. На дверях зупинився.

— Просто не знаєте!

І пішов.

У середохресті все затихло. Джослін подумав: "То не каміння співає. То у мене в голові". Та враз тишу розітнув несамовитий рев, а потім він почув, як кричить Род-жер-Муляр. "Треба йти,— подумав він,— Треба йти, але не до нього. Лягти в ліжко. Якщо дійду".

Вхопився за пюпітр і насилу підвівся.