Шпиль - Сторінка 2

Ну ж бо!

Вхопив їх обома руками за кучері й легенько посмикав, повернувши до себе спочатку одне біле обличчя, потім друге.

— Попросіть канцелярія, щоб наклав на вас за це якусь покуту. Сприйміть її так, як годиться, і вона стане для вас великою втіхою.

Потім відвернувся й рушив південним нефом до середини храму, але знов затримався. Коло тимчасових дверей у дощаній переділці, що вели з кружної внутрішньої галереї до середохрестя, стояв Пенгол; побачивши Джосліна, він відпустив своїх помічників-прибиральників і пошкутильгав уперед, ледь тягнучи ліву ногу. Мітлу він ніс у обох руках, упоперек тіла.

— Велебний отче!

— Не зараз, Пенголе.

— Будьте ласкавії

Джослін похитав головою й звернув, щоб обминути його; та Пенгол простяг шкарубку руку, ніби насмів ухопити настоятеля за рясу. Джослін зупинився, опустив погляд і швидко заговорив:

— Ну, чого тобі треба? Все те саме?

— Вони...

— Вони хай тебе не обходять. Затям це раз і назавжди.

Та Пенгол не відступав: стояв і дивився на нього з-під кучми темного волосся. Бура одежина, навперехрест обмотані волоками ноги, старі постоли — все було в пилюці. Сердите обличчя теж запорошене. Ґолос був хрипкий — від пилюки, від злості.

— Позавчора вони вбили людину.

— Знаю. Слухай, сину мій...

Пенгол похитав головою так поважно й твердо, що Джослін замовк із розтуленим ротом і опустив погляд. Пенгол поставив мітлище на підлогу й зіперся на нього. Обвів очима плити, потім звів їх до настоятелевого обличчя.

— Колись вони й мене вб'ють.

Якусь хвильку обидва мовчали, а довкола гув примножений відлунням гамір роботи. В сонячному промінні між ними танцювали порошинки. І враз Джослін пригадав свою радість. Він поклав обидві руки Пенголові на шкіряні плечі й міцно стиснув їх.

— Не вб'ю'ґь. Ніхто тебе не вб'є.

— Ну, то виживуть звідси.

— Ніхто тобі нічого не зробить. Обіцяю.

Пенгол люто стиснув мітлище й випростався. Губи його скривились.

— Велебний отче, навіщо ви все це робите?

Джослін безнадійно зняв руки з його пліч і сплів їх

у себе на животі.

— Ти знаєш це незгірш за мене, сину мій. Щоб іще примножити велич господнього дому.

Пенгол вищирив зуби.

— Розваливши його?

— Спинися, поки не сказав зайвого.

Та Пенгол не спинився, він нападав далі.

— Ви коли-небудь лишалися тут на ніч, велебний отче?

Лагідно, як малій дитині, Джослін відповів:

—■ Лишався, і не раз. Ти це добре знаєш, сину мій.

—■ Коли йде сніг і вся ота вага лягає на свинцевий дах, коли опале листя позабиває ринви...

— Пенголе!

— Мій прапрадід був тесля, він будував цей собор. У спеку він ходив по горищу отам над склепінням, як я тепер ходжу. А знаєте нащо?

— Тихо, Пенголе, тихо!

— Нащо? Га?

— Ну, то скажи.

— Він побачив якось, що одна дубова колода закурілась. На щастя, у нього було при собі тесло. Якби він побіг по воду, покрівля вже палала б, а свинець лився річкою, поки він вернувся б. То він теслом почав вирубувати жар. Вирубав таку дірку, що дитина влізла б, а жар виніс голими руками, геть попік їх, ніби свинину. Ви знали це?

— Ні.

— А я знаю. Ми знаємо. Все це...— І Пенгол тицьнув мітлою в запилюжений карниз: — Усе оце ламання та копання... Ходім-но зі мною на дах.

— Я маю інші справи, і ти теж.

— Мені треба з вами поговорити.

— А що ж ми з тобою оце робимо?

Пенгол ступив крок назад. Обвів поглядом підпори склепіння й високі осяйні вікна, ніби вони могли підказати йому слова.

— Велебний отче. На горищі... коло самих дверей над сходами в південно-східній башточці лежить тесло — нагострене, змащене від іржі, лежить там напоготові.

— Це ти добре зробив. Мудро.

Пенгол тільки відмахнувся вільною рукою.

— Пусте. Для цього ми тут. Ми замітали, витирали пилюку, тинькували, різьбили камінь, часом різали скло й нічого не казали.

— Ви були вірними слугами храму божого. Я теж силкуюсь бути таким.

— І мій батько, й дід. А я й поготів — бо я останній.

— Вона путяща жінка й добра дружина, сину мій. Надійся й будь терплячий.

— Вони все мов життя обернули собі на забавку. Та це ще не все. Якби тільки це... Ходіть подивіться на мою хатину.

— Я бачив її.

— Та не останніми тижнями. Ходім зараз.— І, шкутильгаючи, помахами руки кличучи Джосліна за собою, а в другій руці тягнучи мітлу, Пенгол пішов попереду в південний трансепт.— Це був наш дім. А що тепер буде 8 нами? Гляньте!

Він показав рукою крізь невеличкі дверцята на подвір'ячко, що лежало між критими аркадами та південною стіною собору. Джослінові довелось нахилити голову в круглій шапочці, щоб пройти ними. Ще стоячи на порозі, праворуч від Пенгола, він аж рота роззявив, угледівши, що там нароблено. Подвір'я було геть заповнене стосами тесаного каменю. Ті стоси громадились між контрфорсами аж до вікон. Те місце, що лишалося, було закладене колодами, зоставлено тільки вузеньку стежечку. Ліворуч від дверей під стіною собору стояв верстак під очеретяним дашком. Там було складене скло та свинцеві смуги, і на верстаку працювало двоє склярів із війська будівничого: дзінь, лусь, лусь...

— Ви бачите, отче? Я насилу знаходжу власні двері!

Джослін просовувався між стосами слідом за ним.

Перед хатиною лишалося місця не більш як для надгробного склепика, стіна її з дальшого краю була заляпана грязюкою. Джослін зацікавлено дививсь на хатину: так зблизька він її ще не бачив. Досі йому вистачало прихильно позирнути крізь двері на подвір'ячко, бо хай там що, хоч це все й церковна власність, а подвір'ячко та хатина були Пенголовим царством. День у день тінь від тієї хатини падала на південно-східне вікно — ніби пам'ятник, споруджений усупереч задумові будівничого. А тепер стіна хатини була ось перед ним, і ще раз тут сходились докупи внутрішній і зовнішній боки. Хатина приліпилась у кутку подвір'я до стіни собору, ніби оті відклади під стріхою старого будинку, де незліченні покоління ластівок та горобців лишили свої сліди й рештки гнізд. Та хатина водночас ніби й принишкла, ховаючись, і лізла в очі: збудовану без дозволу, її терпіли, обминали мовчанкою, бо родина, що жила там, була необхідна. Хатина закривала собою один контрфорс і частину вікна. Стіни її були складені з каменю, сірого й старого, майже, як сам собор. Он кумедно випирає надвіконна лиштва, хоч вікна під нею нема. А частина стін із старого дерева чи валькованого хмизу. Подекуди видніли тонкі коржики цегли, старішої за хатину чи й сам собор — наламані в давно занедбаній римській гавані, що вже тисячу років не бачила римлян. Трохи покрівлі було вкрито справжнім дорогим свинцем; трохи — шиферними плитками, як на кухні вікаріального хору. Далі — очерет, уже такий зотлілий, що позападав ямами й поріс травою. Одне вікно під стріхою велике, зроблене так, щоб уставити цілу прямокутну шибку кольорового вітражного скла; друге — маленьке, з роговими шибочками. За якихось півтораста років ця мішанина набула прастарого, ветхого вигляду. Вся горбами та ямами, як той очерет на даху; недоладно дібрані частини її тулились одна до одної, ніби шукали, на що зіпертися для вічного спочинку.

Джослін подивився на хатину, скоса позирнув на стоси каменю та дерева довкола — одна зухвала недоладність тіснила іншу.

— Бачу.

Сказати більше він не встиг: у хатині заспівав ніжний жіночий голос. Вийшла Гуді, побачила його, урвала пісню, усміхнулася, глянувши скоса, й вилила воду з дерев'яного цебра під стіну собору. Вернулася до хатини, і знову Джослін почув її спів.

— Слухай, Пенголе. Все, що ти оце сказав... Ми з тобою давні друзі, хоч і не рівня, тому давай говорити до діла. Вежу будуватимуть, і квит. Скажи мені, в чому річ насправді.

Пенгол швидко зиркнув на майстрів, що, насвистуючи, різали скло. Джослін нахилився до нього.

— Ти турбуєшся за дружину? Що таке сусідство?

—■ Та ні.

Джослін хвильку подумав, порозуміло кивнув головою. Тоді тихо сказав:

— Вони зачіпають її, як ото часом чоловіки зачіпають жінок на вулиці? Щось гукають їй услід? Сороміцькі жарти?

— Ні.

— То що ж?

На Пенголовому обличчі вже не було злості. Скоріш якесь розгублене благання.

— Коли вже питаєте, скажу. Чого саме я? Хіба тут нема більш нікого? Чому їм треба брати на кпини мене?

— Треба терпіти.

— Весь час. Що б не робив. Глузують, регочуть. А "озирнуся...

— Ти надто тонкошкурий, сину мій. Змирися з усім цим.

Пенгол насупився:

— Допоки ж це?

— Нам усім буде нелегко. Що правда, то правда. Два роки.

Пенгол заплющив очі й застогнав.

— Два роки!

Джослін плеснув його по плечу.

— Сам поміркуй, сину мій. Камінь потроху використається, дерево теж. І скло різати в тебе перед носом не довіку будуть. А врешті шпиль збудується, і наш храм стане ще прекрасніший.

— Я того не побачу, велебний отче.

— Чому ж, ради...

Джослін затнувся, стримавши роздратування; та коли глянув Пенголові в очі, воно спалахнуло знову. Бо він ніби навіч прочитав у Пенголовій голові слова — так виразно, немовби вони були там написані: "бо підвалин нема, і Джослінів безум завалиться, перше ніж на вершечку поставлять хреста".

Він зціпив зуби.

— Ти такий, як і всі. Де тобі до твого прапрадіда з теслом! Ти не маєш віри.

Та Пенгол не підводив очей. Він ступив ближче, в Джослінову тінь. Запорошена, бура, ніби перегній, кучма була дюймів на шість нижче Джослінових очей і нахилялась аж до його ряси. Крізь своє роздратування настоятель почув хрипке, тихе мурмотіння:

Ну як мені терпіти? Вони ж весь час найдошкуль-ніші місця в мене вишукують, а я не можу оборонитись. Мені соромно перед людьми, перед власною дружиною, і все це накопичується отут, у мені, й щодня, щогодини...

По Джосліновому черевику щось різко стукнуло; він глянув униз і побачив на черевику мокру зірочку з про-мінчиками-бризками та малесенькі круглі крапельки, що скочувалися пб мокрій щкірі в грязюку. Він нетерпляче зітхнув і оглянувся довкола, думаючи, що сказати. Але сонце, що заливало камінь, потягло його погляд угору, в порожній простір над середохрестям, де зубці низької зрізаної вежі дожидали будівничого та його людей. Він згадав робітників, що зривали плити підлоги в середохресті, й радісне збудження відігнало роздратування.

— Май терпець, тобі сказано! А я побалакаю з будівничим. Обіцяю!

Він знову поплескав по шкіряному плечу й заквапив-* ся геть, боком пропихаючись між стосами дерева та каменю.