Шпиль - Сторінка 4

Невже в тебе не знайдеться й слова для мене? Коли йшлося про гроші, ти був не такий, тоді ти відповідав зразу. Будьмо відверті одне з одним. Я знаю, і ти знаєш, і всі на світі знають, яке було моє життя. Але все те скінчилося з його смертю — з його вбивством, мученицькою кончиною, сказала б я. Далі була тільки покута перед Творцем, і я маю надію, що він дарує своїй негідній рабі ще багато років оцієї смерті заживо, щоб я могла каятися".

("...Розіп'ятого при Понтійському Пілаті...")

— "Я знаю, ти мовчиш, бо засуджуєш мої зносини з владикою земним. Та хіба не сказано: "Віддавайте кесареве кесарю"? Я принаймні чинила так у міру своїх сил. Я мала спочити в Вінчестері, серед королів, він пообіцяв мені, але це скасовано, хоча вже недалекий той час, коли я могтиму лежати тільки з мертвими королями".

("...Судити живих і мертвих...")

— "Магістр Годфрі хоче викреслити ці останні слова, але я сказала — не треба. Невже всі останки в твоєму соборі такі вже безгрішні? Може, ти скажеш, що я навряд чи попаду в царство небесне, але я сподіваюсь на краще. Там є місце — тобто було ще до'тебе — на південь від хору, куди падає сонце, між якимсь давнім єпископом і склепиком першого настоятеля. Нехай мене буде видно від престолу, і, може, господь буде поблажливіший, ніж ти, до тих моїх гріхів, у яких мені й досі так нелегко розкаятись до кінця".

("...Прощення гріхів... і життя вічного...")

— "В чому ж річ? Треба ще грошей? Може, ти хочеш два шпилі замість одного? То знай, що я маю намір поділити свої статки — а він був у цьому щедрий, як і в усьому — між тобою й бідняками, зоставивши лише скільки треба на похорон, на заупокійні відправи, та ще внесок до собору на помин душі твоєї матері, бо колись ми дуже любили одна одну...".

Джослін простяг руку й згорнув листа в священико-вих руках.

— Ми чудово обійдемось і без жінок, отче Аноніме. Чи як ви гадаєте?

— Про них сказано: "лукаві й підступні", мілорде.

("Амінь".)

— А відповідь, мілорде?

Та Джослін уже згадав початок великого діла, і свого ангела, і невидимі обриси шпиля, що й тепер уже являлись поглядам утаємничених у сонячному небі над собором.

— Відповідь? — перепитав він сміючись.— Нащо нам міняти постанову? Відповіді не буде.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Він вийшов з галереї до нефа дощаними дверцятами в переділці й хвилинку постояв, кліпаючи очима від несподівано яскравого світла. Вилам у стіні північного трансепту був такий великий, що ним проїхала б фура, і люди з війська будівничого порались там, підчищаючи краї. Пилюка була ще густіша, наче жовтий дим, і Джослін закашлявсь, а з очей потекли сльози. Ті двоє, що копали яму, вже заглибились мало не до пояса, і курява над ними була така, що їхні обличчя здались йому страховинно спотвореними, але потім він розгледів, що вони просто позав'язували роти ганчірками, а на ганчірках, мокрих від поту, товсто осіла пилюка. Біля ями дожидав носій; коли йому накидали повне коритко землі, він поніс його через трансепт до вйламу, а на його місце став інший. Коли носій з коритком на плечі вийшов із густішої куряви в рідшу, він натужно заспівав. Джослін добре розчув його пісню і по перших словах її затулив вуха руками й розкрив, незважаючи на пилюку, рота, щоб насварити співака. Але той ніби й не почув його — співаючи, вийшов крізь вилам надвір. Джослін квапливо рушив до нефа й там роззирнувся. Тоді подививсь поза підпорами, але й там не знайшов нікого. Він рішуче попрямував південним трансептом, відчинив великі двері до аркади, шарпнув завісу. Але й у скрипторії не було нікого з каноніків — тільки один диякон, що звіряв два рукописи, встромивши носа в сторінки.

— Де ризничий?

Юнак зірвався на ноги, підхопивши книжку.

— Щойно проходив тут, мілорде...

Джослін розхилив ще одну завісу, але й у приміщенні школи не було нікого. Лави стояли безладно, одна звалена. Він підійшов до парапету, зіперся обома руками на кам'яну плиту, де була надряпана шахівниця й валялись костяні шашки, і визирнув надвір. Ризничний сидів там на лаві, винесеній із школи. Сидів на осонні, спиною зіпершись на підпору аркади й згорнувши руки на колінах.

— Отче Ансельме!

Весняна муха вдарилась об ніс отцеві Ансельмові й шугнула геть. Він розплющив очі, глянув безтямно й знову заплющив їх.

— Мілорде ризничий!

Джослін швидко пройшов крізь іще одну завісу, вийшов на подвір'я, зупинився перед отцем Ансельмом, придушив у собі роздратування й сказав звичайним, спокійним голосом:

— У нефі нікого нема. Ніхто не наглядає.

Хоч отець Ансельм начебто спав, він ледь помітно тремтів. Тоді розплющив очі, але дивився кудись убік.

— Пилюка, мілорде. Ви ж знаєте, які в мене слабкі груди.

— Нащо ж вам сидіти там самому? Могли б послати когось!

Ансельм стримано закашляв: "Кхе, кхе, кхе..."

— Як я можу просити інших робити те, чого не можу зробити сам? А за день-два такої куряви вже не буде. Мені будівничий сказав.

— Отже, поки що хай співають там свої сороміцькі пісні?

Хоч як Джослін стримувався, але голос його став гучніший, права рука стислася в кулак. Він змусив себе розціпити його, тоді випростав пальці — ніби просто так зігнув і розігнув їх. Але ризничий усе бачив, хоча й дививсь уже на великий кедр. Він іще тремтів, але голос його був спокійний.

— Коли подумати, мілорде настоятелю, скільки нам тепер доводиться терпіти порушень звичайного нашого порядку, то якась там пісня, пробачте — хоч би яка мирська,— здається мені марпичкою. Адже ж ми маємо в бічних нефах дванадцять вівтарів. А через оце наше нове будівництво на них не горять свічки. До того ж — іще раз пробачте — ці люди, ці дивні створіння з усіх кінців світу, здається, тільки й чекають зачіпки, щоб зчинити бешкет, тому гадаю, що розумніше буде не дратувати їх, хай собі співають.

Джослін розтулив рота, але зразу й стулив. Йому пригадалися тяжкі вагання капітулу; а ризничий дивився вже не на кедр, а просто в очі йому, ледь нахиливши голову.

— Так, так, мілорде настоятелю. Хай поспівають день чи два, принаймні поки пилюка осяде.

Джослін звів дух.

— Але ж ми в капітулі постановили!

— Дещо було полишено на мій розсуд.

— Вони ж оскверняють храм!

Ризничий застиг нерухомо, як камінь позад нього. Він уже не трусився.

— Та хоч не руйнують його.

— На що це ви натякаєте? — аж скрикнув Джослін. Руки ризничого заціпеніли, ніби він забув, що розвів

їх.

— Я, мілорде? Я ні на що не натякаю.

Ризничий обережно звів руки докупи й стулив долонями в себе на колінах.

— Не зрозумійте мене хибно. Природна річ, що ці темні люди оскверняють повітря своїми словами, так само, як пилюкою і смородом. Але вони не нищать повітря. І не руйнують самого храму.

— А я, виходить, руйную!

Та ризничий був обережний.

— Хто ж говорить про вас, мілорде?

— Відколи ви в капітулі голосували проти вежі... Роздратування здушило Джослінові горло. Ансельм

ледь усміхнувся.

— То був прикрий брак віри, мілорде. Мене переконали, і я тепер згоден, що ми всі повинні підпихати плечима цю колісницю.

В словах "плечі" й "колісниця" вчувався натяк на Джослінову промову, і роздратування, що душило Джо-сліна, обернулось у гнів.

— Справді прикрий брак віри!

Ризничий усміхався не тільки спокійно, а навіть ласкаво.

— Не всі можуть почувати себе такими обранцями господніми, мілорде.

— Ви гадаєте, що я не чую в ваших словах звинувачення, хоч би як обережно ви його висловлювали?

— Я сказав тільки те, що сказав.

— Сидячи.

У Джосліна вже закипала кров від люті. Коли він заговорив знову, голос його аж зривався.

— По-моєму, статуту нашого храму ще не скасовано. Ризничий ніби занімів. Його бліде обличчя ледь-ледь

порожевіло. Він підібгав під себе ноги й повільно встав.

— Мілорде...

— За робітниками так ніхто й не наглядає.

Ризничий змовчав. Він склав перед грудьми долоні,

ледь помітно схилив голову, повернувся й ступив у бік дверей. І раптом Джослін простяг руку.

— Ансельме!

Ризничий зупинився, обернувся й застиг у чеканні.

— Ансельме, я ж не хотів... У мене, крім вас, не лишилося давніх друзів. До чого це ми дійшли...

Ансельм мовчав.

— Ви ж самі знаєте, що я не хотів посилати вас туди* Простіть мені.

В очах, на порожевілому обличчі — ні сліду усмішки*

— Звичайно.

— Хіба ви не маєте кого послати? Хоч би отого хлопця, що в скрипторії. Златоуст, напевне, може почекатиі Самі подумайте, скільки він уже чекав.

Та ризничий знов уже був спокійний, він тільки похитав головою.

— Сьогодні мені не хочеться просити про це нікого* Пилюка, розумієте.

Обидва помовчали.

"Що ж мені робити? Це дрібна прикрість, вона минеться. Але це й наука надалі".

— Ваш наказ лишається в силі, мілорде?

Джослін відвернувся й звів очі вгору. Побачив парапет, аркади круг подвір'я, над ними контрфорси й високі вікна в південній стіні; погляд ковзнув ще вище, по куті між стіною й трансептом, до низького квадратового, даху над середохрестям. Камінь впивав сонячне світ" ло, не нагріваючись; над кам'яним бескеттям собору синіло небо, вимите нічним дощем. Хмар не було, але заходилось на вітер. У Джослінових очах на хвильку постали уявні лінії, що тяглись угору над середохрестям, високо-високо, де кружляв якийсь птах; ті лінії сходились в одну точку на чотириста футів над землею.

"Хай буде так. За всяку ціну".

Він опустив погляд на ризничого й заскочив на його обличчі двозначний вираз співчуття і зловтіхи. "Я твій друг,— промовляла та усмішка,— твій сповідник і просто друг". А ще вона промовляла — і на це ніяк не можна було відповісти,— що ота невидима річ угорі — то Джо-слінів безум, він завалиться, зруйнує собор і поховає його під собою.

— То як, мілорде?

Джослін стримав голос.

— Так, так. Ідіть.

Ризничий склав долоні й схилив голову. То був вияв цілковитої покори, але й ще дещо, бо та нитка, що поїде

в'язувала їх, перетиралась. Біля дверей, що вели до південного трансепту, ризничий затримався; і в повільному русі руки, що піднімала клямку, і в обережному натиску на двері, що, відчиняючись, тихо рипнули, був якийсь невловний докір, на свій лад зухвалий. І нитка урвалась. "Ну що ж,— подумав Джослін,— кінець, то й кінець". А потім згадав, яка довга й міцна була та нитка, ні, ціла линва, що зв'язувала їхні серця, і його серце аж заболіло від цієї думки. Він знав, що, коли минеться гнів, журитиметься, згадуючи монастир над морем, блискітки на хвилях, сонце й пісок.

"Це насувалось уже давно.

Я не знав, яку ціну доведеться заплатити за тебе, эа всі твої чотириста футів.