Шпиль - Сторінка 7

"Треба викинути його з голови.— думав він.— Я ошукався. У нього тільки обличчя таке благородне, а з уст падає каміння".

Він опустив погляд на єпископів лист. Подумав: "Це наче терези на ринку. В одній шальці радість підносить мене вгору, на другій Ансельм опадає вниз. У мене є цвях і мій ангел. Є канцелярій, будівничий і його дружина..."

Раптом він зрозумів, як підрізано крила його радості, й у ньому знову спалахнула злість. А бодай їм, хай падають, хай щезають, аби робота тривала! Він ішов попід західними вікнами, притискаючи листа до грудей, і гнівно мурмотів, задерши підборіддя:

— Треба взяти собі іншого сповідника!

Того вечора, коли він став навколішки біля ліжка, щоб помолитися перед сном, ангел знову явився йому й стояв у нього за спиною в хмарці тепла, щоб трохи втішити його.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Другого ранку, прокинувшись удосвіта, Джослін почув, як шумить дощ, і згадав слова будівничого. Тому він, молячись, поміж іншим попросив у бога й погоди. Але дощ не вщухав три дні, потім перестав усього на півдня, та однаково хмари пливли низько й повітря було насичене вогкістю, так що господині вішали випрану білизну перед вогнищами, де вона не стільки сохла, скільки продимлювалась. А потім знов цілий тиждень був дощ із вітром. Коли настоятель виходив зі свого дому, вгорнувшись у плащ, і поспішав через подвір'я до собору, він бачив, що хмари сунуть прямо по його даху: навіть зубців не було видно. А сама будівля, ця кам'яна Біблія, вже не співала хвалу господові, а тільки бубоніла проповідь. Вона була аж слизька від води, що стікала по моху, лишайниках та облущеному камінню. Коли мрячило, і час теж ніби мрячив, так повільно, нудно тяг-ся він. А коли хлющала злива, тоді тисяча кам'яних голів починала виригати воду — і людям згадувалося, що ті, з кого різьблено ці голови, давно зотліли на цвинтарях при соборі та парафіальних церквах. Вони лили з ротів воду, немов то була якась нова пекельна кара; а вода вливалась у потоки, що стікали по свинцю, склу та різьбленому каменю, по контрфорсах, по шпиликах, по зубцях і, булькочучи та пінячись, уливалась у рівчаки біля підніжжя стін. Коли налітав вітер, він не розганяв хмар, а тільки шарпав повітря на всі боки, за кожним ривком вихлюпуючи цебра води, так що настоятель аж хитався, підштовхуваний ззаду, або зустрічав той подув, як удар у обличчя, а плащ тріпотів за спиною, ніби крила. Коли вітер стихав, хмари спускалися нижче, і він уже не бачив верхньої половини собору; за дощовою завісою ніби губилась уся його велич. Око, наближаючись, бачило тільки окремі частини: мокрий кам'яний ріг, на якому впадали в око всі нерівності та ушкодження, ніби на обличчі, розгляданому надто зблизька. В закутках північної стіни — хоча тепер, без сонця, годі було добрати, де північ, а де південь — задавнено тхнуло сечею. Річка вийшла з берегів, залила шлях і, не зваживши на варту при міській брамі, ринула на брудні вулиці. Чоловіки, жінки, діти тулились біля мізерного вогника в камінах, і дим з вогких дров та торфу висів під кожним дахом. Тільки в шинках було людно.

Посеред собору вже не копали ями. Одного дня Джо-слін зупинився коло будівничого й почав стежити, як той на мотузку спускає в яму свічку. На дні ями блиснула вода. З ями здіймався сморід, і Джослін відійшов. Але будівничий на сморід не зважав. Він стояв і похмуро дививсь униз, на свічку. Джослін затривожився. Він нахилився над Роджеровим плечем.

— Що ти тепер робитимеш, сину мій?

— Роботи вистачає,— буркнув Роджер-Муляр.

Він рушив до кручених сходів, обережно ступив на нижню приступку й подерся вгору, швидко зникнувши з очей; невдовзі Джослін почув, як він повільно ходить по склепінню, за сто двадцять футів над головою.

Джослінові здавалося, що, відколи він почув той сморід із ями, для нього почалося щось нове. Тепер він помічав, що по всьому собору до застояного запаху ладану та спаленого воску домішується той інший, неприємніший запах. Бо вода, піднімаючись у землі, очевидно, просочилась до вельможних гробниць обабіч хору та під аркадами в нефах. І це, як виявилось, помітив не тільки він. Ті живі, котрі зневагу до життя обрали собі як покликання, вважали, що це нагадування надто безцеремонне, і правили службу божу з непристойною відразою на обличчі. Йдучи з приділу Пресвятої діви на середохрестя, де тепер стояв півморок, Джослін мусив твердити собі: "Отут, де тепер смердюча яма, багато років тому мені було явлено одкровення, і я тоді впав долілиць. Про це слід пам'ятати завжди".

Весь той час будівничий із частиною свого війська працював на покрівлі над середохрестям. Склепіння проламали, і, коли в соборі було хоч трохи світла, крізь той отвір знизу видніли крокви. Робітники зникали на кручених сходах, що пронизували стіни собору, і знову з'являлись на трифорії, малесенькі, наче мухи; а інші споруджували риштовання навколо південно-східної підпори середохрестя. Ставили драбини та помости чимраз вище й вище, наче снували павутиння, і коли ту роботу скінчили, підпора стала схожа на ялину з пообрубуваним гіллям. Тепер будування вже менше заважало відправам, бо згори не так було чути робочий гамір. Смердючу тишу в нефі тепер лише зрідка порушував стук довбешки на покрівлі. Потім із проламу в склепінні спустили мотузи, і вони гойдались у середохресті, ніби порість якогось велетенського моху, що ним почала обростати вся будівля, що вже звологла наскрізь. Мотузи були наготовані, щоб піднімати нагору колоди, які втягуватимуть крізь вилам у північній стіні, але вони скидались на мох, і сморід іще підсилював те враження. В цьому півмороці та вогкості навіть Джослін мусив напружувати всю свою волю, щоб не забути про якесь важливе діло; і коли один робітник упав крізь пролам у середохресті, розтинаючи криком повітря від склепіння аж до підлоги, таке густе, що крик неначе безжально закарбовувався в ньому навіки, Джослін не здивувався, що ніяке чудо не підхопило нещасного над невблаганними кам'яними плитами внизу. Отець Ансельм у капітулі не сказав нічого, але з обурення в очах ризничого настоятель бачив, що й цю смерть уписано в рахунок, який колись буде піднесено йому. На собор спустилась не темна ніч, а полудень без сонця, аж до блюзнірства безнадійний у своїй похмурості. Хлоп-чики-хористи істерично сміялися, коли канцелярій, що дріботів у кінці процесії, яка виходила з ризниці, повертав ліворуч, як звик за половину свого життя, а не праворуч, до приділу Пресвятої діви. Попри цей сміх та хихотіння, відправи тривали і діло робилось; але на людей наче тиснув якийсь майже непосильний тягар. Весь капітул дратувався; учні з школи хористів супились, вередували, кашляли безперестану, сварились між собою хто-зна й чому. Менші плакали без ніякої причини. У старших хлопців були невиспані очі: їм уночі марилися безносі кістяки, що зринали під підлогою в соборі, притискаючись лицем до важких плит. Не диво, що хлопці раді були поглузувати з канцелярія. Та одного дня, повернувши ліворуч, він не зупинився, і врешті двоє вікарі-альних хористів пішли за ним. Його наздогнали в сутіні біля дощаної переділки: він обмацував її руками,* шукаючи, де пройти до престолу. Коли його вивели на світло, то побачили, що права рука в нього сіпається, а обличчя зовсім безтямне. Старого канцелярія відвели додому, і відтоді старіших серед причту почав мучити страх перед старечим недоумством. З ранку до вечора всі обряди справлялись у смороді й напівтемряві, свічки освітлювали тільки німби випарів довкола свого вогника, а голоси злинали вгору, сповнені страху перед старістю й смертю, перед тягою та висотою, перед темрявою та безмежжям, сповненим безнадії.

"Господи, почуй наш плач!"

А потім пішла чутка, що в місті почалася чума. Перед вівтарем, де сяйво свічок звістувало присутність Святого духа, юрмилось дедалі більше людей, напружених, безмовних облич із блискучими очима. Сам Джослін ніколи не приставав до того тлуму, бо йому час від часу з'являвся ангел — утішити, зігріти, підтримати його. Проте, як добрий воєначальник, він бачив, яка потрібна їм допомога, адже ці люди, його знаряддя, які він мав уживати, тепер здавались йому ніби мавпами, що без пуття лазять на даху. Тому він виніс макет собору зі шпилем і поставив у середохресті під північно-західною підпорою, аби піддати їм духу. Макет стояв на столику й видавався єдиною чистою річчю в усьому соборі, хоча на доторк теж був вогкий.

Так минуло різдво. Хай зраджуються небеса, і хай земля втішиться перед лицем Господа, бо він іде.

Так і вважалося, що він прийшов; але хмари все висіли над самим дахом, і коли мряка припинялась хоч на хвилину, люди зводили вгору очі й мацали себе за щоки, самі собі не вірячи. Якось, коли дощ ущух, але в печері нефа стояв аж надто тяжкий дух, Джослін зупинився коло макета, щоб підбадьоритись самому. Він насилу вийняв вежу з гнізда, бо дерево відвологло, й тримав її шанобливо, як святощі. Ніжно гладив, колихав на руках, обдивлявся, як мати обдивляється немовля. Макет вежі був вісімнадцять дюймів завдовжки; нижня половина чотирикутна в перерізі, з високими вікнами. Її увінчував цілий гайок струнких шпиликів, серед яких здіймався високий шпиль, тонкий, без прикрас, із невеличким хрестиком на вершечку. Хрестик був менший за той, що Джослін носив на шиї. Джослін стояв біля північно-західної підпори, все колишучи на руках макет вежі, й запевняв себе, що тепер вода в річці вже почне опадати. Бо дощу не було вже цілий тиждень; хоча березень випав хмарний і не вітряний, усе-таки можна було сподіватися, що відвологле сонце таки проб'ється крізь хмари й висушить грязюку на полях. Погладжуючи шпиль рукою, він почув із виламу в північному трансепті Джіге-нів голос. Заплющив очі й подумав: "Ми витримали! Хай же віднині все буде інакше!" І він ніби побачив заплющеними очима, як сухі дні набирають розгону, прямуючи до світла. Згори долинав стук довбешки; і раптом шпиль у руках глибоко схвилював його; він згадав уявні обриси в небі над собором, і йому аж дух перехопило. Він відчув у собі життя. Задер підборіддя, розплющив очі, розтулив рот і вже хотів складати дяку господові.

Але завмер, не вимовивши й слова.

З Пенголового "царства" вийшла Гуді Пенгол.