Штіллер - Сторінка 20

Хвилювання тобі тільки шко-

4*

99

дить, а здоров'я твоє не в дуже доброму стані. Здається, аж тричі повторив це". Так, рука в руку, як вони, власне, рідко ходили, мовчки, наче все важливе було вже сказане й лишилося тільки захоплюватись ясним серпневим днем і знаменитим давоським повітрям, Юліка з Штіллером робили той класичний променад із ялиновими шишками і майже нахабними вивірками, що його недавно показували мені мій оборенець і Юліка, справді дуже гарний променад — то лісом, то лукою. Внизу, в місті, завше було страшенно жарко, наче перед бурею, але буря ніколи не надходила, а пекло так, що всі були залляті потом. А тут, нагорі, ніхто не пітнів. І Штіллер втішався прогулянкою. Пахли луки. Та оскільки бідолашна Юліка була квола, вони далеко не зайшли. Штіллер скинув свого брунатного плаща, справді дуже практичного, і вони сіли на суху, нагріту сонцем землю, вкриту м'яким чатинням. Було просто чудово. Навіщо говорити, думала Юліка. І вони майже не говорили. Виявилося, що балакати будь-що, перш ніж сказати головне, неможливо. Нарешті Юліка спитала: "Ну то що? Ти хотів поговорити зі мною..." Десь серед полудневої блакиті загуркотів невидимий камінь. Бриніли комахи. Сріблясто-сірі гори мовчали. Юліка все очікувала, що він щось скаже. Штіллер розтирав грудочку глини між пальцями, аж поки Юліка, їй-богу, не з дріб'язковості, а тільки щоб не мовчати, зауважила щось про його незрізані, забруднені тією глиною нігті, зауважила цілком невинно, але шановний Штіллер, мімоза, а не чоловік, витлумачив її слова собі на зле, хоч і нічого не сказав (це виявилося тільки згодом у листі). Тепер він лиш викинув глину,, мовчки обтрусив руки і, взявши'з землі тоненьку гілочку, став чистити нігті, чр-го вже Юліка від нього не вимагала. І раптом спитав з доброго дива: "Чи ти мене кохала коли-небудь?" Що Юліка знову мала йому відповідати? Проте Штіллер старанно чистив нігті й уперто домагався відповіді на своє смішне, як Юліка вважала, чисто з пальця висмоктане питання. "Що це має спільного з твоїми брудними нігтями? — мовила вона трохи жартівливо й звела на нього очі. Губи йому тремтіли з хвилювання.— Ти приїхав сюди, щоб спитати про це?" Обоє бачили, що тон був невдатний, не обіцяв нічого доброго, не пасував до чарівного тихого лісу. Штіллер, здавалося, не міг до кінця збагнути, що для бідолашної Юліки означало побачити той ліс не з веранди і взагалі вийти на світ божий з своєї веранди, самій рвати квіти на луці, а не брати їх з рук молодого єзуїта, знову одягти свою майже забуту одіж, а не сидіти загорненій у коц із верблюжої вовни. Півгодини вже минуло. Штіллер закурив, не спитавши дозволу. Юліка кусала травинку. "Як там мається твоїй... приятельці?" — спитала вона. "Якій приятельці?" — "Ти й досі закоханий у неї?" Юліка справді полегшувала йому ситуацію, однак Штіллер був боягуз боягузом: не признався, що він майже щодня (як потім виявилось) зустрічався з коханкою. Він тільки зиркнув на Юліку й промовчав. Чого ж він від неї сподівався? Юліка лежала на теплій траві, стомлена коротенькою прогулянкою, певне, що стомлена, а проте спершись на правий лікоть, щоб більше бачити —навколо, і тримала в роті довгу гнучку стеблину. Вона відчувала, що Штіллер роздивляється на неї, на її руді коси, тендітний ніс, засмаглу шкіру (Юлічина алебастрова білість, мабуть, дужче пасувала їй), на її нена-фарбовані губи, на груди, взагалі на все її тіло — зрештою то було тіло балерини. Він так на неї дивився, наче ніколи ще не бачив жінки. Може, порівнював її з тією другою? Штіллер здався їй дуже закоханим, закоханим у неї, а водночас охопленим розпукою. Чому б то? Юліка спитала: "Що сталося?" Зненацька (Юліка ще й нині, згадуючи про це, не може стримати усмішки) Штіллер схопив її, мов Тарзан, хоч далебі Тарзаном не був, стиснув вузеньке личко твердими руками скульптора й став палко цілувати — та палкість була така незрозуміла й ґвалтована,, що на неї важко було якось відповісти. Тоді пригорнув до себе її ослабле в санаторії тіло так міцно, наче хотів розчавити. Справді Юліці було дуже боляче, але вона не зразу сказала йому це. Чого він так у неї вдивлявся? Якусь хвилину вона не опиралася. Але що його поведінка мала означати? Штіллер помітив, що Юліка силкується стримати усмішку. "Ох ти ж...— крикнув він,— ти!" Справді крикнув, наче Юліка лежала по той бік долини. Він вирвав у неї з зубів стеблину, якою вона тільки хотіла приховати своє цілком природне збентеження. Юліка вже й забула, що й досі тримала її в зубах. Чого та невинна стеблина так його обурила? Очі йому стали блискучі, зайшли вологою, і, відчуваючи, що заплаче, він уткнувся головою їй у коліна, вчепився за неї обома руками й раптом відслонив собою широкий краєвид: санаторій віддалік, знайому церковцю в Давосі, червону вузькоколійку, що саме виїжджала з лісу й свистіла. Хіба Юліка винна була, що якраз тоді все те побачила? Штіллер хлипав у неї на колінах, як, може, хлипає солдат на вокзалі, що повертається з полону додому, аж вона відчувала його розпашіле обличчя. Юліка питала сама себе, чи їх видно з санаторію. Пальці в Штіллера були як пазури, і, звісно, Юліці було смішно, навіть ніяково, що він учепився ними їй за спідницю. ВІН усе хлипав, і Юліка врешті поклала руку йому на пітну шию, тоді пересунула її трохи вище, на сухий чуб, чекаючи, поки Штіллер заспокоїться. Та він не заспокоювався. Не хотів. Спробував навіть'(смішно сказати) вкусити її за стегно, вкусити, як собака, та нічого не вийшло, бо вона була в грубій вельветовій спідниці. "Ходімо вже! — сказала Юліка.— Годі тобі". Вона й нині ще не знає, як їй слід було повестися під час тієї прогулянки в Давосі. Вже хвилин зо дві, як вона помітила, що стежкою йшло якихось двоє людей, хоч і не швидко, але в їхньому напрямку, і було просто незручно, не кажучи вже про те, що Штіллер поводився, немов на кону: нагадував їй Мортімера, чи Клавіго, чи кого там іще — їй саме не спадало на думку; в кожному разі, було справді незручно, бо Штіллер лежав тепер у неї на колінах, наче мертвий, не плачучи вже, відкинувши руки, обважнілий і непорушний, ніби вдоволений чоловік. "Слухай! — сказала Юліка дуже лагідно.—Люди йдуть!" Люди наблизились уже майже на сто метрів, Штіллер і сам міг побачити їх. Він підвівся, трохи очманілий, наче водолаз, що випірнув на поверхню, і навіть не озирнувся, аби переконатися, що люди справді вже близько. Він затулив долонями обличчя, аж поки вони — то були дві літні жінки — поминули їх, тоді опустив руки на коліна і втупив очі в долину. Певно, він собі здавався дуже трагічним. У кожному разі, Юліка, дивлячись на нього, не придумала нічого кращого, як відгорнути йому з чола трохи розпатланого чуба й сказати, всміхаючись: "Аякже, ти такий нещасний!..".

Штіллер не здобувся на відповідь, тільки встав, підсмикнув не зовсім охайні штани, і коли Юліка теж підвелася — сама, бо він не подав руки,— узяв пом'ятого плаща, підставив Юліці ліктя, відвів її назад до санаторію, пообіцявши чекати в коридорі, поки її знову загорнуть у коц і вивезуть на веранду. На це пішло хвилин двадцять. Та як сестра виглянула в коридор, Штіллера там уже не було. Так і поїхав, не попрощавшись... То була їхня передостання зустріч.

Мій наглядач Кнобель починає вже мені набридати. Він, як газети, чекає щоденного продовження історії мого життя та ще й завдає мені клопоту своєю пам'яттю.

— Пробачте, містере Байте, тут щось не так. Ви ж найперше вбили свою дружину...

— Ага.

— Тоді директора Шміца...

— Ага.

— Це було в джунглях, казали ви, на Ямайці. А потім з'явився, чоловік гарненької мулатки, що від нього ви втекли до Мексіки, а далі? — питає він, тримаючи відро з юшкою в руках.— Ви приїхали сюди з Мексіки?

— Так.

— А як же ще з двома вбивствами? Ви ж казали, що їх було п'ять.

Я, відповідаючи, сьорбаю юшку:

— Може, їх було тільки три.

— Без жартів,— мовить Кнобель: виявляється, в цьому питанні він не визнає гумору. Що мені з ним робити?.. Я кажу тільки:

— Можна багатьма способами вбити людину чи принаймні її душу, і ніяка в світі поліція не помітить цього. Досить одного слова, щирості в слушну мить. Досить усмішки. Хотів би я бачити людину, що її не можна було б убити усмішкою чи мовчанкою. Звісно, все це повільні вбивства. Ви ніколи, голубе мій, не думали, чому більшість людей так цікавляться правдивим убивством, що його можна побачити й довести? Таж річ ясна: бо ми звичайно не бачимо своїх щоденних убивств. Через те ми відчуваємо полегкість, як лунає постріл, тече кров або як хтось гине від правдивої отрути, не тільки від мовчанки своєї дружини. Саме цим такі гарні були минулі сторіччя, наприклад, Ренесанс,— тоді людська вдача виявлялась у вчинках. Нині ж усе відбувається в душі — щоб оповісти про таке внутрішнє вбивство, дорогий мій Кнобелю, потрібен час, багато часу!

— Скільки?— питає він.

— Багато годин, цілі дні. Він каже на це:

— Містере Байте, на ту неділю я буду вільний.

Отже, хоч Штіллер і мовчав, а Юліка знала про його стосунки з іншою жінкою того літа. Може, слово "стосунки" в цьому випадку й не дуже гарне, але з якої речі Юліка (коли думала про це) мала шукати романтичних висловів? Отже, вона знала про них. Що ж вона, хвора, замкнена на своїй скляній веранді, могла вдіяти? Анічогісінько.

Нічого, тільки терпіти, терпіти, й терпіти...

Аж тепер, думала собі бідолашна Юліка, для неї існує лише мистецтво, і вона знову й знову розглядала першу сторінку швейцарського ілюстрованого часопису (його недавно прислали приятелі) зі знімком прекрасної Юліки, балерини. Не груповий, а з самої неї! І то чудовий знімок, майже схожий на картини Дега, з чарівною грою світла на серпанковій спідничці. До речі, зроблено його минулої зими з великою морокою; Юліка вже й не сподівалася, що він таки з'явиться колись. Тепер, у кінці серпня, його пристосовано до відкриття нового сезону. .Юліку знято зі спини, ліва нога злетіла^ вгору, обличчя освітлене в профіль, плавкий, але чітко відзначений помах рук, долоні розгортаються, наче пу,-п'янки, все бездоганне. Текст, як звикле, не дуже мудрий, але принаймні не суцільна брехня, а для такого часопису, вважала Юліка, і це вже багато.