Штіллер - Сторінка 19

Він дав Юліці перше уявлення про сучасну фізику, і то справді цікаво, по-науковому докладно,— Штіллер ніколи так не вмів, навіть як повертався просто з якоїсь лекції, страшенно захоплений, але не здатний пояснити Юліці хоча б будову атома. Тут уперше вона розуміла все, майже все. Або читав їй цілу лекцію про матір божу, про освячення жіночості, про що вона, як протестантка, не мала аніякісінького уявлення, і то з таким глибоким знанням, так широко, що навіть Юліка, неосвічена, могла слідкувати за його думкою і розуміти її принаймні в загальних рисах. Уперше також, хоч її шановний Штіллер свого часу воював у Іспанії на боці комуністів, Юліці по-діловому безсторонньо пояснено, що, власне, означає ідея комунізму, що в ній походить від Гегеля, а що від нерозуміння Гегеля, що таке діалектика, що в комунізмі є елементом християнським, а що антихрис-тиянським, що таке секуляризація й трансцендентальність. ^Здавалося, просто немає такої речі, що її б молодий єзуїт з вузеньким обличчям і з глибокими западинами очей, ніби в черепа, не спромігся легко зрозуміти сам і стисло, небагатослівно, спокійно переказати комусь іншому. І переказав так дотепно, що Юліка часто не могла втриматись від сміху, байдуже, чи йшлося пре? матір божу, чи про абсолютну швидкість світла. Через його спокійну манеру говорити здавалося, що він ніколи не накидав своєї думки; Юліка й тут тішилася, що вона ні до чого не зобов'язана. Штіллер завше накидав свої погляди, від яких потім сам відмовлявся, але тоді, як вони його захоплювали, він їх так виголошував, що Юліка не зважувалась заперечувати. Не те, що її молодий католик! його мова не викликала в Юліки бажання заперечувати. Вона лежала на веранді і вбирала в себе його слова, як повітря з поближнього лісу. Від того щоденного гостя Юліка, здається, почула, між іншим, також не нову для неї думку: мовляв, робити із свого ближнього чи взагалі з якоїсь людини готовий образ, казати: "Ти такий, а не інакший, і годі!" — ознака нелюбові, а отже, й гріха. Та думка, мабуть, промовляла до самого серця прекрасній Юліці. Бо ж хіба Штіллер, Юлічин чоловік, не робив собі її образу? Одне слово, Юліка не нудилась, і поки тривав день — байдуже, чи світило сонце, чи йшов дощ,— вона зносила свою хворобу майже безболісно. Гірше було вночі.

Юліка про це майже не говорить, а все ж видно, що часом, як сестра вранці заходила до палати, там ще горіло світло і Юліка, вкрай виснажена, зрошена холодним потом, лиш починала дрімати на розкиданій постелі. Крива її температури виразно свідчила, що бідолашна Юліка не дуже зважала на спасенну пересторогу нізащо не хвилюватися. Перед сестрою, що мила її, міняла постіль і приносила грільню та чай перед сніданком, Юліка все заперечувала, аби тільки не переносили все далі й далі вже кілька тижнів тому обіцяної прогулянки. Тими страшними ночами Юліці, певне, ввижався її Штіллер, такий, як він був у ту незабутню хвилину, коли витирав чарки після вчорашньої гостини й ховав у кишеню шпильку вчорашньої відвідувачки, аби вона не дратувала Юліки, і коли, почувши, що Юліка смертельно хвора, тільки шпурнув чаркою об стіну, й більше нічого...

Тепер Штіллер навіть покинув уже й писати.

Постає питання: невже ніхто ві-на-віч не розпбвів Штіллерові (скоро бідолашна Юліка сама цього не могла написати), що переживає в Давосі його дружина — все ж таки дружина, яку він, хоч і мав уже другу, ^о-хав принаймні настільки, що хотів, аби вона тужила за ним. В тім-то й річ, що вже не було кому розповісти про це Штіллерові віч-на-віч: кілька давніх знайомих, що колись на таке зважувались, більше, звісно, не пробували підступитися до нього, а нові, що їх він, либонь, мав тепер, не більше за нього знали про Юлічині жахливі ночі... Хто про них взагалі знав? Бідолашна Юлі-

ка нікому не звірялася. Здається, тільки одна людина здогадувалася про все: молодий санаторійний ветеран. І про це він теж говорив так само весело й легко, як про отців церкви, як про абсолютну швидкість світла (що не може змінитися, коли два світляні промені летять один одному назустріч), про класичний закон додавання й віднімання швидкостей, якого саме до світла не можна застосувати, і про буддизм. Він знову сидів у неї в ногах, сповнений знань, а стомлена Юліка намагалася слухати його. Він саме вичитав у якомусь часописі речення цюріхського професора Шерера, що захопило його: "Маса — це енергія на банковому рахунку, на який накладено заборону". "Ну хіба ж не дотепно?" — спитав він. "Дотепно",— відповіла Юліка. "Отож-бо! — повів він далі тим самим тоном, гортаючи часопис.— Удень ми граємо в шахи й читаємо, а вночі плачемо. Ви не єдині в цьому будинку мучитесь, Юліко, повірте мені. Тут усім так. Спочатку, перші тижні чи місяці, людина розгублюється з несподіванки — тут так гарно, сіно, живиця, вивірки тощо. А потім приходить жах. Людина виє в подушку й сама добре не знає чому, тільки шкодить собі, знає лишень, що її охоплене гарячкою тіло розпадається, як жужелиця. А потім, раніше чи пізніше, всі тут думають про втечу. Насамперед уночі, як лишаються на самоті з собою. Тоді народжуються найшаленіші плани, кожен стає своїм власним Наполеоном, своїм власним Гітлером, жаден з них не добувся до Росії, а наші пацієнти не дістаються навіть униз — чотири години їзди вузькоколійкою, пересадка в Ланд-кварті, дрібничка. Дехто щороку пробує, тихенько пакує свою щіточку до зубів, каже сестрі, що йде до туалету, і гайда вузькоколійкою вниз, доїжджає далі чи ближче, як кому пощастить, залежно від погоди, потім настає злам, людина душиться й мовчки повертається в лікарняній машині назад. So what?! — усміхнувся він.— Ми навіть не співчуваєм йому, щоб ви знали. Надто дурний захід, стільки разів випробуваний. Наші товариські почуття обмежуються тим, що ми вдаємо, немов нічого не чули. Заприсягніться мені, Юліко, що ви ніколи не зробите такої дурниці! — Юліка заприсягла-ея.— Ні! — усміхнувся молодий санаторійний ветеран.—

1 Ну як? (Англ.)

4 М. Фріш 97

Не під коцом з верблюжої вовни, люба моя. Господь бог теж хоче щось побачити.— Юліка заприсяглася, витягти руку з-під коца.— Ессо! 1 — сказав вів і додав, знову схилившись над своїм часописом: — І взагалі, Юліко, ви ще побачите, що навіть як тут хтось помирає, то не робить великого враження. А хто сподівається, що зробить своєю смертю велике враження, то помирає цілком даремно. Тут імпонує тільки життя! До речі, я помітив, що здебільшого тут помирають на різдвяні свята — просто із зворушення".

(Він сам помер наприкінці вересня).

У серпні все ж таки з'явився Штіллер, не попередивши про свій приїзд і взагалі, як твердить Юліка, в такий спосіб, що своєю появою, мабуть, ще більше здивував головного лікаря, ніж тим, що довго не приїздив. Штіллер повівся так, наче його Юліку пусто-дурно тримають на веранді з зеленими шибками в стилі початку двадцятого сторіччя, й негайно зажадав від сестри, щоб вона пустила його дружину на прогулянку, щонайменше на годину. Підстава: Штіллерові треба поговорити з Юлікою. Що сталося? йому здавалось, що на веранді, де, мовляв, з кожного боку їх могли підслухати, не варто навіть починати ровмови. Він скинув тільки берета, проте лишився в непромокальному плащі, що його носив і влітку й узимку, бо не мав іншого. Юліка спитала: "То як тобі живеться?" Штіллер був якийсь скутий, м'яв у руках берета й дуже хвилювався, наче в цілому санаторії всі мали зважати тільки на нього, бо' він хотів поговорити з своєю Юлікою на самоті. її ласкавого запитання він ніби не дочув. І як невдовзі з'явився головний лікар на щоденний огляд, Штіллер поспішився і йому сказати, що хоче піти на прогулянку з Юлікою. Лікар був трохи спантеличений. Невже він мав перед хворою заявити навпростець, що в її стані про таке годі й думати? Адже Юліка вже тижнями чекала на той дозвіл. Сказати коротко і ясно: "Ні", як Штіллер того заслуговував, він, мабуть, теж не міг, бо Юліка й так уже занепала духом. Справді, що ж лікар

1 Отак-то І (Лат.)

йаЬ робити? Стиха, відвернувшись, наче волів, аби його взагалі не чули, він погодився на півгодини, хай навіть йа три чверті, але попросив, щоб Штіллер зачекав його в коридорі, бо хотів би поговорити з ним.

Уперше за багато місяців Юліка вийшла з санаторію, що став уже для неї мов черепашка для слимака. Вона була дивно вражена, опинившись раптом поза своєю верандою, і почувала себе кволішою, аніж сподівалася. Вони поволі йшли під руку — Штіллер легенько підтримував її, однак не мав наміру трактувати як каліку,— тією стежкою, що її так часто бачила Юліка з ве* ранди (коли навмисне'задля цього підводилася на ліжку). Ох, то була така несподіванка для бідолашної Юліки, що в неї аж сльози набігали, сльози радості. Ступати по землі, мати змогу підняти шишку, понюхати живицю на пальцях — то було для неї таке щастя, що Штіллер, мабуть, відчув його, принаймні не починав розмови. "Що тобі сказав наш головний лікар?" Штіллер не хотів відповідати. "Ну?" — наполягала вона. Штіллер, видко, був збентежений. "Що сказав? — озвався він нарешті.— Щоб я тебе нічим не хвилював. І більше нічого. Він був дуже лаконічний. Сказав, що тобі краще буЛо б не виходити, бо стан твій набагато гірший, аніж я собі, либонь, уявляю".— "Он як",— мовила вона. "Ага".— "А мені не кажуть нічого!" — "Атож,— додав Штіллер, щоб відвернути Юлічину увагу від медичних висновків, про які він, очевидно, не повинен був говорити з нею, і всміхнувся: не сердито, лиш якось дивно, ніби сумно.— А годі, звісно, сказав, що ти гарна, просто чудесна людина, вартна, дуже тендітна, що тебе треба берегти. Всі відчувають потребу повчати мене. Мабуть, я таки ідіот!" — "Ну що ти, Штіллере!"— засміялася вона. "Ні, я таки справді ідіот. Я радий, що бачу тебе. Коли люди довго не бачаться, то на думку спадають всілякі страхи. В кожному разі, мені". Юліка знову запитала: "То як ти там поживаєш?" — "Та так собі",— буркнув він. "Ти коли-небудь бачив Фокслі?" — "Ні." — "Все працюєш?" Штіллер був не вельми балакучий. "Атож,— вернувся він до свого.— Оце, власне, й усе, що він мені хотів сказати. Що ти шляхетна натура і що чоловікові тебе треба було б на руках носити. Принаймні мусимо пильнувати, щоб ти нічим не хвилювалася.