Штіллер - Сторінка 24

Він був блідий, неголений і невиспаний, навіть здалеку від нього тхнуло горілкою і часником. "Що ти таке їв?" — запитала Юліка. "Слимаки". Хоч би спитав, як Юліка почуває себе. До речі, Штіллер приїхав не з Цюріха, а з Понтрезіни; він заявив їй про це якось уперто, майже зловтішно, наче то бідолашна Юліка примушувала його ціле літо викручуватися. Приїхав із Понтрезіни, тобто від тієї, іншої. Потім, після такої заяви, сказаної просто злісним тоном, він знову замовк, закурив, не дивлячись на Юліку, й став пускати дим у сіру заметіль. Губи йому тремтіли, Юліка не знала чому. "То як тобі було в Парижі?" — запитала вона. Він сказав тільки що в Парижі *(наче то була Юлічина каверза) вона йому снилася. Юліка завше ненавиділа балачки про сни, що все могли означати, і питалася вона, звісно, не про те, що йому снилося в Парижі, а що він там робив. Однак Штіллер розповів свій сон, і то докладно. "Ми були в товаристві, і я чомусь дуже сердився, не знаю чому, хотів щось сказати, але мені забракло голосу, і що голосніше я намагався говорити, то тихіше виходило, а сказати мусив. Просто хоч плач. А сказати, хоч ти вмри, а треба було. Побачивши, що ти всміхаєшся, я закричав. Ти всміхалась так, як оце тепер, розумієш, як людина, що має рацію. А що я не переставав кричати, ти вийшла. Я не міг тебе затримати. Наше товариство, мабуть, теж вважало, що не можна так кричати. Я знаю, що поводився ганебно, вони казали мені схаменутися, побігти за тобою, потішити тебе, загладити провину. Я відчуваю, що завинив, отож виходжу на вулицю, шукаю тебе й знаходжу в якомусь парку, Люксембурзькому, чи що, байдуже. Саме весна, ти сидиш на зеленому моріжку й усміхаєшся, я пробую тебе задушити, так, душу обома руками, і то з усієї сили, але дарма. Знаю, що нас бачать, і просто роздушую тебе, але ти надто еластична — тільки всміхаєшся..."

Юліка, звісно, нічого не сказала. Невдовзі по тому надійшла сестра спитатися, чи пані Юліка не змерзла. Юліка дуже чемно подякувала їй; хоч видно було пару, як вона дихала, проте під стількома грільнями й коца-ми їй справді було не холодно. Як сестра пішла, Штіллер сказав: "Учора між нами все скінчилося... Між мною й Сибілою... Вчора в Понтрезіні".— "Якою Сибі-лою?" — запитала Юліка. "Тепер і між нами все скінчиться, Юліко, і то назавше, ти ж розумієш". Юліка мовчала. "Назавше",— ще раз сказав він.

Він був трохи смішний. По-перше, сердився ца Юлі-ку, що вона, насправді лежачи на цій веранді, усміхалася йому в паризькому сні, а по-друге, заявив про те, що порвав з коханкою, таким тоном, наче таке сталося вперше в історії людства, і з такою міною, немов помирати в санаторії — ніщо порівняно з учорашнім похороном у Понтрезіні його семимісячних любовних стосунків. Трохи смішна була також його запізніла щирість, коли він звіряв їй своє кохання до тієї дами, що, виявляється, звалась Сибілою. Юліка читала зі Штілле-рового обличчя, як його дратувало, що вона під час тієї сповіді здмухувала з свого коца кришталики снігу. Що ж Юліка мала робити? Те, що він оповідав, майже збігалося з її літніми здогадами й ту хвилю не дуже вражало: вона ж бо давно знала, що Штіллер зраджував її. Зате він ходив із кутка в куток по веранді і впивався своїм невтішним горем, вдаючись до таких подробиць, що їх ніхто й не вимагав від нього, аби тільки ще якось учепитися за те втрачене літо. "Ну от,— сказав він нарешті,— такі мої справи".— "А тепер що?" Неправда, буцімто Юліка усміхалася з прихованою зловтіхою чи взагалі усміхалася. Штіллерові, мабуть, знову щось приснилося. З іншого боку, годі було сподіватися, що бідолашна Юліка обіллється сльозами через те, що Сибіли вже немає. Чого Штіллер знов від неї сподівався? Юліка тільки здмухувала кришталики снігу з коца, більше нічого. Вона, звісно, не пустила повз вуха тих слів, які він перед тим сухо кинув: що тепер і між ними все скінчиться, між Штіллером і Юлікою, все ж таки його шлюбною дружиною,— не розуміла тільки логічного зв'язку між тими словами та його сповіддю. Коли Штіллер, знову сидячи на поруччі й здебільшого вдивляючись у заметіль, наче розмовляв із примарною модриною, спробував пояснити їй ті слова, то здавалося, що хвилювала його не та мить, не те місце, ба навіть не присутність бідолашної Юліки/— радше складалося враження, що він рішуче й люто виголошував давно вже складені, на самоті вимізкувані, без видимого зв'язку приліплені одна до одної думки, чим лютіше, тим краще, наче з якогось чужого наказу, що його Штіллер, їдучи в Давос чи, може, обідаючи слимаками, заприсягся собі виконати, немилосердного чоловічого наказу. Юліка слухала, однак не могла збутися почуття: хто тобі звелів говорити такі жорстокі дурниці, любий мій Штіллере, адже це зовсім не те! Він був жорстокий, як той бідолашний кат, що не має права добрішати, як побачить свою жертву на власні очі, бо мусить виконати наказ. Тому Штіллер майже не дивився на Юліку, а звертав очі до сірих модрин серед сніговиці. І що далі говорив, то ясніше відчувала Юліка: все це не те, любий мій Штіллере, зовсім не те!.. Штіллер говорив без кінця: "Якби не та поразка в Іспанії, якби я, зустрівши тебе, почувався справжнім, повновар-тісним чоловіком, я б давно вже лишив тебе, Юліко, може, навіть після першого поцілунку, і нас би минуло нещасливе подружжя. Це, бачиш, найгірше: ми мали б знати, що в нас нічого не вийде. На цілій нашій дорозі не бракувало ознак — бракувало нам тільки відваги, щоб побачити їх. Тепер я знаю, що, певне, взагалі не кохав тебе, а був закоханий у твою кволість і тендітність, у твою мовчазність, яка ставила переді мною завдання— тлумачити тебе й твої дуйки. Тяжке завдання! Я собі уявив, що ти потребуєш мене. А тим часом саме я несвідомо потребував твоєї вічної втоми, твоєї осінньої бляклості, твоєї хворобливості, потребував —ЛЮДИНИ, І яку належало берегти, щоб при ній самому собі видаватися дужим. Розумієш, я боявся звичайної коханки, здорової собі буденної дівчини, яка хоче, щоб її обі-.

ймали, і сама вміє обняти. Взагалі мене долав страх. І я хотів на тобі випробувати свою силу. Тому й не міг тебе кинути. Я перейнявся божевільним прагненням—• домогтися твого розквіту. Ніхто більше не бажав тобі такого. Розквіту! Гадав, що то мій обов'язок,— і допро-водив тебе до хвороби. Зрозуміло, де ж би ти була здорова з таким чоловіком. Страх, що,ти будеш зі мною нещаслива, в'язав мене з тобою міцніше, аніж будь-яке щастя, що його ти могла мені дати".

Раз Юліка спитала: "Яка поразка в Іспанії?" Проте не дістала відповіді. "Певне, що ти все це відчула! — вів далі Штіллер.— Ще б пак! Ясна річ. Першого ж вечора відчула. Ти була закохана в мій потаємний страх. Тобі, люба моя, подобався такий чоловік, що не просто приходить і обіймає, а тремтить, заляканий чоловік, якийсь зламаний, що вважає, буцімто має випробувати на тобі свою силу, чоловік, що має нечисте сумління, ще навіть нічого не зробивши, ідіот, що завше себе звинувачує, як щось виходить не так. Хіба ні? Я відповідав навіть за погоду. Так і бачу, як ти, Юліко, раптом простягаєш руку'й дивишся не в небо, а на мене: "Дощ іде!" І я не протестував..." Юліка не перебивала його. "Хіба ж не так було? — запитав Штіллер.— Чого ти за всі ті роки не схотіла ні разу піти до лікаря? Тепер би не лежала на цій сумній веранді, Юліко. Чого ти не хотіла бути здоровою? Я наче кажу дурне, але це правда: ти не хотіла бути здоровою. Ти вважала, що я тебе не кохаю, коли я радів, як у тебе зовсім не було гарячки. "Ти тоді сердилась.— Згадай, скільки було тих вечорів, коли ти йшла до своєї кімнати й лягала, аби ми часом не забули: бідолашна Юліка! І щоб тебе, боронь боже, не прирівняли до здорових жінок. Ти цього боялася, як вогню. Я знаю: ти мала дуже важкі проби, аякже, добре мені було казати, коли в моєму ліпленні нічого не мінялося від того, чи я працював, чи ні, коли я жив собі вільно, як той паша, знаю, твою роботу годі було й порівнювати 'з якоюсь іншою, навіть з роботою дитячої лікарки, певне, що так. І взагалі несправедливо було бодай бажати, бодай сподіватися, щоб ти була така, як усі жінки, не тендітніша за них. Ти безсоромно використовувала уважне ставлення до тебе (з усіх боків), А як тобі всі корилися, не тільки твій ідіот, а всі, навіть ті, що не були в тебе закохані! Просили вибачення бозна за що і, як ти в товаристві засинала (бо не гово* рилося про твій балет), просто вважали тебе за мужню жінку, вкривали, щоб ти не змерзла, бо сама ж ти вкритися не могла. І всі ми, товариство самаритян, починали говорити пошепки, бо хто ж не знав, що Юліка завтра вранці має тяжку пробу! Всі робили тобі, Юліко, погану послугу, так само як і я. І коли я не розумів, чому ти неспроможна була приготувати нашим приятелям бодай засмажку, то, звісно, сам був винен, бо свою жінку треба брати такою, яку тобі бог дав. Я весь час забував, яка ти тендітна, як тебе треба берегти! А потім, як приятелі розходились, ти перемагала себе і, ледве тримаючись на ногах, ішла до кухні гріти молоко для Фокслі. Бо Фокслі — це ти!"

У запалі красномовства Штіллер нанизував один докір на другий, і все такі дріб'язкові, що Юліка тільки дивувалась.

"Ти, як завше, вперто мовчиш! Вважаєш себе за втілення кохання й відданості, знаю, але я вважаю тебе за втілення нарцизму. А насамперед за втілення пихи! Я падав перед тобою навколішки, Юліко, ридав перед тобою, як чоловік ридає тільки за певних обставин, соромився, каявся, і ти вибачала мені, аякже, тільки те й робила, що вибачала. Хоч би на хвилю зворушилась, хоч би раз подумала, що ти мене теж зводиш зі евіту, хоч би раз затремтіла. Та й чого б ти тремтіла? Ти була страдниця, це знали всі наші знайомі, шляхетна людина, що ніколи не кричала, не докоряла, ні,—сам завше докоряв собі. Ти ніколи не забруднила себе чи-Цось нешляхетним. Але поміркуй: чи ти хоч раз так зробила, щоб я не відчув потреби докоряти собі? Ти вибачала мені. Отже, передусім визнавала, що я маю підставу докоряти собі. В жіночому вибаченні, люба моя, є щось сатанинське — ти, звісно, далека від цього, ти від усього далека. То тільки я так відчував, бо був, як мімоза, вразливий, а вразливість може так само доконати людину, як сухоти...