Штіллер - Сторінка 26

Ті відпиралися — мовляв, їм просто прислали цього чоловіка. Хто прислав? Навіщо? Я пробую залагодити справу, пояснити все.

— Є_ підозра,— кажу,— що це я — той зниклий добродій, але вона...

Ясна річ, що на підставі самої підозри вони мені не могли видати спорядження, пояснив їм лейтенант. Мені довелося скинути похідні черевики,, до яких я вже встиг призвичаїтись.

— Хай йому біс! — лаялися охоронці.— Чому ви зразу не сказали?

Зважаючи на їхній гнів, який вони, на щастя, зганяли на касці й казанкові, я не став виправдуватись. Адже самі весь час не давали мені слова сказати. їхня лють була мені зрозуміла: тепер я не мав права ні до чого торкатися: ні до карабіна, ні до черевиків, які мені дуже сподобалися, і їм довелося самим спакувати ранець. Я тільки сказав:

— Sorry!1

Проте молодому лейтенантові було дуже прикро, він вважав за потрібне ще хвилю поговорити зі мною. Америка вельми цікавила його. Він ще раз попрохав вибачення: мовляв, йому неприємно, що з американцем'могло таке статися в Швейцарії, і, прощаючись, по-військовому віддав мені честь. Я не помахав йому, а й собі приклав руку до берета. Двоє моїх проводарів із в'язничної машини, що завважили, як ввічливо потрактував мене лейтенант, зустріли мене, як ніколи, також надзвичайно ввічливо, наче сподівались на чайові. Поки один давав мені прикурити, другий навіть притримував сірі двері з заґратованим віконцем — бракувало ще тільки, щоб вони запитали, куди мене везти.

Вільфрід Штіллер, брат, мабуть, дуже засмучений, що не отримав відповіді на свого братерського листа. Напишу йому, як тільки матиму час.

1 Перепрошую! (Англ.)

Сьогодні, в неділю, до мене загостив Кнобель у цивільному: в білій сорочці з краваткою, щоб послухати про моє четверте вбивство. Мені зовсім не до нього. Але я не можу відкрутитися, мушу розповісти щось.

— Це було в Техасі,— кажу,— коли я ще працював ковбоєм.

— То ви й ковбоєм були?

— А то ж як!

— А хай йому грець!

І я розказую, як одного літнього ранку, коли мені трохи набридло буденне ковбойське життя, я подався верхи в прерії, далі, ніж треба було. Я їхав, заглибившись, так би мовити, у свої думки (що то були за думки, мого слухача не цікавить), без якоїсь певної мети. Навіть погнав коня клусом. Десь за п'ять годин — я весь той час майже не озирався — я досяг рудих скель, що їх уже кілька тижнів завше бачив на обрії. Зіскочивши з свого вороного коня, я припнув його до молодого дубка й почав видряпуватися нагору — мене приваблював дедалі ширший краєвид безмежної рівнини, що простягалася внизу, зеленястий, сріблясто-сірий океан суходолу. День був гарячий, повітря аж бриніло, і я просто гинув зі спраги. Дарма я шукав джерела — всі ті скелі були вапнякові. Раптом, продираючись крізь сухі, колючі кущі, я мало не ступив чоботом у провалля — розколину в скелі, подібну до акулячої пащі, але велетенську й темну, як ніч. Ніхто з моїх товаришів ніколи не розповідав про ту печеру. Я надибав її цілком випадково, бо серед тієї горбистої пустелі війстя до неї можна було побачити тільки зблизька. Може, там є вода? Коли ж не чути було дзюрчання, в ній панувала мертва тиша. Ніколи не забуду перших кроків у тіняву прірву. Я спускався туди тільки з цікавості, обережно, тримаючись за останні кущі, і, засліплений темрявою, витягав шию, щоб заглянути в бездонну глибінь. Ніхто мені не наказував лізти в печеру, та все ж вона ніби прив'язала мене до'себе, я не міг так просто піти від неї. З-під ноги в мене зірвався камінь і, підскакуючи, покотився вниз. Він гуркотів чимраз далі й далі, все не спиняючись, аж я зблід зі страху, хоч і був ковбой. Я вже не знав, чи то й досі камінь гуркотить, чи мені тільки вчувається. Мені аж дух спирало з ляку, проте я пересилував себе й. не втік. Серед мертвої тиші я чув

5 м. Фріш 129

тільки, як колотилося моє серце. Потім голосно крикнув: "Агов!" — і, охоплений безтямним жахом, немов то був не мій голос, поквапно, наче мене от-от мав схопити дракон, гнаний луною, чіпляючись за колючі кущі, видерся нагору, на світло, й почав сміятися з самого себе. Принаймні пробував сміятися. Бо там, серед ясного дня, знову було тільки чути знайоме дзижчання комах, шепіт високої трави на вітрі й видно Техаську рівнину, океан суходолу, який я тоді бачив щодня. А все ж мені було трохи моторошно, ніби я й досі чув, як котиться вниз камінь.

Коли я добувся до нашого ранчо, була вже ніч. Я щось зухвало збрехав на своє виправдання, але про печеру не сказав жадного слова, навіть Джімові, своєму найкращому товаришеві, що спав поряд зі мною. Він поторсав за мій гамак, хотів довідатись, де я справді був цілий день, і' я не став розбивати йому шляхетну заздрість, його віру, що мені пощастило десь на тій уай-же безлюдній рівнині (де протягом цілих місяців можна було здибати тільки чоловіків, коней і худобу) знайти дівчину, яка не мала хлопця. Джім стусонув мене під ребра —то був вияв щирої радості за мене і водночас щирих заздрощів. Але про свою печеру, як уже сказано, я промовчав.

Працювати в ранчо доводилось багато, нас було мало, та ще й один захворів. Я мусив чекати два тияіні, поки знову випаде-вільний день.

Звісно, я ще на світанку (зробивши великий гак, щоб ніхто не напав на мій слід) знову подався до своєї печери, захопивши з собою ліхтаря, щоб можна було спуститися в темряву. Я був до всього готовий, тільки не до того, що не знайду печери. До самого полудня я лазив то вгору, то вниз, може, зовсім близько коло війстя, а може, й за милю від нього, бо всюди видно було такі самі пагорби й балки, такі самі будяки, кактуси, агави й поміж них кущі проклятого отруйного дуба. Виснажений і пригнічений, я повернувся додому, так і не знайшовши печери, однак ще дужче впевнений, що в ній сховано казкові скарби, може, золото, яке здобули і втратили іспанці. Бо ж хіба не цими місцями йшли знамениті авантурники Васко Коронадо і Кабеса де Бака? В найгіршому разі я сподівався знайти там історичні цінності, але, може, й індіянські самоцвіти, цілий

скарб якогось вимерлого плем'я. Бо ж навіть як тверезо подумати, то все здавалося можливе. Коли я ввечері повалився на свій гамак, мій товариш, звісно, глузливо посміхнувся і з моєї втоми, і з моєї мовчанки. "Як же її хоч звуть?" — спитався він. "Газель!" — відповів я і повернувся на другий бік. Так минали тижні.

Печера в скелях почала вже видаватися мені якоюсь маною, бо я не міг її знайти, хоч не раз іще їздив у ту місцевість, захопивши з собою ліхтар і ласо, в одну торбу напхавши карбіду, а в другу — їжі. Властиво, я вже перестав вірити в своє відкриття, аж якось увечері, смерком, коли вже давно час було вертатися додому, побачив цілу хмару кажанів. Вони ніби виринули з землі, цілі мільйони. Напевно з моєї печери!.. З ліхтарем і ласо, закидаючи його за визубні скель альпіністським звичаєм, не дуже важко спуститися до першої печери. Вона була величезна, наскільки я ще встиг роздивитися, поки зовсім смеркло, десь така, як Нотр-Дам. Крім кажанів на скелях, що їх мій ліхтар ледь вихоплював із темряви, і черепків долі, я там нічого не знайшов. Мабуть, та найвища печера справді правила колись за схованку індіянам. Оглядаючи той підземний собор,-я поволі майже зовсім перестав боятися. Щоправда, подекуди в стінах траплялися розколини, і мій ліхтар освітлював маленькі каплички, але драконів з огненними очима й сірчаним духом, звісно, не було й сліду. Я вже аж почав пишатися, що відкрив такий великий грот, хоч водночас був трохи розчарований, що таємниця моя скінчилася, коли це зненацька промінь мого ліхтаря — ніколи не забуду тієї миті!—проковтнула земля. Мені дух забило з ляку: перед ногами в мене зяяла прірва. Я боявся ворухнутися. Світло мого ліхтаря просто ні на що вже не падало. Я глянув угору, на війстя, шукаючи очима денного світла, але тим часом над землею теж запала ніч. Я побачив лиш кілька зірок, кілька іскор у безмежній далечині, а навколо себе чорні суцільні скелі. Згадавши про зрушений камінь, що гуркотів дедалі глибше й глубше в бездонній прірві, я побоявся вже вертатися й назад; мені здавалося, що кожен ступінь означає падіння й смерть. Нарешті я став навколішки, прив'язав ліхтаря до ласо й опустив униз, щоб його слабеньким світлом виміряти

5*

131

грізну пітьму. Ліхтар загойдався в порожнечі. Та за якийсь час (я стояв навколішки край прірви і чув тільки калатання свого серця) я розгледів, що то був ще один грот, теж немалий, але вже не такий, як Нотр-Дам,— він швидше нагадував якийсь сон, зненацька цілком інший світ, не скелі й кажани, а казкова печера із сотнями блискучих сталактитових колон. Оце вже було справжнє відкриття! Уміючи лазити, не так уже й важко було спуститися в ту казку. Але як я виберуся назад? Проте я знав: якщо я тепер повернуся, то ціле життя буду жалкувати й мучитись. Ляк поступився місцем зухвальству. Дуже обережно, напружуючись усім тілом (але й не думаючи про повернення), обмацуючи кожен визубень, я почав спускатися вниз, а як уже не мав у що впиратися, набрався-сміливості й скочив у дивовижну глибінь, звідки навіть зірок не було видко. Тут я цілком залежав від свого ліхтаря. Хоч який я був схвильований, а поводився так розважно, що аж сам дивувався: зразу ж позначив скелю, якою мав лізти назад, кіптявою із свого ліхтаря і, наче мене хто навчив такого, написав на ній велику одиницю. І аж тоді озирнувся довкола. Зваблюваний лабіринтом, що тягся навсібіч, куди лиш падало світло, я рушив за своїм ліхтарем, щасливий, немов осягнув усі свої бажання, і водночас нажаханий, наче загубився тут навіки, наче за свій захват маю тим заплатити, що ніколи вже не вийду на поверхню, ніколи не побачу сонця, зірок, на які недавно ще дивився, чи хоча б блідого місяця, ніколи не їздитиму степом, не нюхатиму його трав, не вгледжу більше людини і мене вже ніхто ніколи^не почує. І крикнув: "Hallo! — Тоді знову: — How are you!" К Там навіть луни путящої не було. Кожні десять "ступнів я робив позначку кіптявою. Нагорі, думав я; скоро вже буде ранок. Раз я спробував, чи знайду скелю, що нею мав видряпуватись назад (позначка номер один), чи не замало моїх дороговказів. Ні, їх вистачало, але я впрів,, поки знайшов першу позначку, хоч у печері, звісно, було дуже холодно.