Штіллер - Сторінка 28

А ми ж. були (як тепер відомо) на сімсот футів під землею! .Признаюся, я боявся тієї хвилі, коли виявиться, що не зможу витягти свого товариша на майже прямовисні подекуди скелі; що тоді? Світла нам мало стати десь іще на п'ятдесят годин, якщо Джім не обдурював мене:_ годинник був у нього. Я сказав: "Дай я погляну, котра година!" Джім вишкірив зуби й показав циферблат тільки здалеку: "Прошу". Я подумав, чи не переставив він стрілок. Але яка йому від того користь? Брехнею не будеш світити. Звісно, мені було шкода Джіма, але біль його важив дедалі менше. Важив час. Бо ж хіба я знав, скільки мені треба було годин, щоб самому дістатися на поверхню? Відколи з Джімом сталося лихо, ми нічого не їли. Нині те місце, де розігрався фінал нашої приязні, зветься Rock of Ages !. Джім раптом заплакав: "Я ніколи вже не вийду звідси". Я сказав: "Не балакай дурниць". Після двох спроб прив'язати Джіма — він нестямно боявся (врешті його можна було зрозуміти), що я лізу вгору перший тільки на те, аби

1 Скеля вічності (англ.).

там відв'язати від себе мотузку,— ми обидва не лише виснажились, а й поранились. Я розбив лоба. Не знаю, чи Джім З ляку, що я втечу, смикнув зненацька за ласо, чи посковзнувся на склистому камені, бо міг стояти тільки на одній нозі,— в кожному разі, він шарпонув мотузку, і цього було досить, щоб я зсунувся вниз. Він запевняв, що смикнув ненавмисне. Та мені не так доля-гав розбитий лоб, що з нього кров стікала на ліве око, як обдерті долоні. Я був просто в розпачі. Джім сказав: "Ет, це дурниці". Його спокій тільки збудив у мені підозру. Попри всю втому, я був сторожкий, як звір, коли Джім перев'язував мені руки — навіть відірвавши рукава від власної сорочки. Він був запобігливий, але що з того! Справді, ми навпереміну були дуже зворушливі: раз я, раз Джім. Наче гралися в переваги. А час спливав. Коли я знову урвав моторошну тишу й спитав: "Котра зараз година?" — Джім не захотів показати мені годинника. Для мене то була ознака, що між нами иочалася відверта боротьба, хоч я помагав йому, а він мені. Джім сказав: "Чого ти так стежиш за-мною?" Я спитав те саме в нього. Раз, коли я хвильку не дивився на нього, він почав тихцем їсти свій останній шматок баранини. Мабуть, думав: того, що ти ковтнув, ніхто вже в тебе не забере. І справді, наближалася та година, коли м'яса в наших торбах могло стати вже тільки для одного, для дужчого. Зламана нога — ну, так; обдерті долоні — що там казати, боляче! Але кінець кінцем можна перемогти біль і таки полізти, в кожному разі, спробувати, чи не пощастить самому, поки е ще сила, добутися до світла, до життя, Тож-бо й воно, що поки е сила, є карбід, принаймні на один ліхтар. Джім запитав: "Що ти надумав?" Я так само запитав: "На що ми чекаємо?" Сам я хоч як хотів їсти, а своє м'ясо ощадив: сподівався, що, може, дочекаюся, поки Джім виснажиться з голоду, й буду тоді дужчий із нас двох, бо тепер він, наївшись, напевне має більше сили. З іншого боку, я через те саме боявся, що, як засну хоч на хвилю, Джім пограбує мене і я тоді пропав. Отож ми, не знаю вже скільки годин, тримали один одного в страху й балакали про те, що будемо робити там, нагорі, на зеленій землі. Джіма вабило місто, а насамперед Нью-Йорк і жінки, за якими він так знудився на нашому ранчо, а мені (на ту годину) хотілося бути садівником, і якби десь у родючій місцевості. Чого нас понесло в цю прокляту темряву! Весь той час ми світили обидва ліхтарі. Джім мав слушність: то було марнотратство, ідіотське марнотратство. Чому ж він не погасив свого? Бо не довіряв мені, бо хоч весь час говорив про нашу приязнь, а вважав, що я можу залишити його, мого єдиного на той час товариша, в смертельній темряві. Я випитував його, чи дуже болить у нього нога, чи хочеться йому їсти й пити. "Джіме! — озвався він до мене: я тоді звався Джім, в Америці всі так звуться.— Джіме! Нам не можна кидати один одного напризволяще, розумієш, треба бути розважним". Я сказав: "То погаси свого ліхтаря!" А він на те: "Ми не маємо часу, Джіме, нам треба рушати, спробувати ще раз". Приблизно через п'ять годин ми добулися до ближчої печери проте були такі виснажені, що відразу ж полягали. Торбу з останнім.шматком м'яса я поклав під голову, а ремінець від неї обкрутив навколо правої руки, щоб прокинутись, якщо Джім поважиться на мій харч. Коли я прокинувся, то побачив, що Джім розбив мого ліхтаря — мовляв, щоб покласти край такому ідіотському марнотратству. Він зразу ж почав просити в мене половину моєї баранини. Скиглив: "Невже ти залишиш мене здихати з голоду!" Перед нами, освітлена нашим єдиним ліхтарем, блищала майже прямовисна стіна, важке місце, яке я, одначе, сам уже раз був здолав. Із Джі-ма кількагодинне рачкування висотало останню силу, і я відверто сказав йому те, що думав: "Джіме, дай мені ліхтаря, а я тобі залишу свою баранину й спробую сам вилізти на стіну". Бо ж не було ніякого глузду спинатися по мотузці разом з виснаженим до краю Джімом, мені — з обшморганими руками, йому — зі зламаною ногою, та ще й у такому місці, де треба було дертись, як мавпі. Я сказав: "Якщо мені пощастить вилізти, Джіме, то й ти будеш урятований, бо ж ясна річ, що ми прийдемо по тебе". Він відповів: "А як ти впадеш разом із моїм ліхтарем?" Я крикнув: "А як ти з поламаною ногою посковзнешся і мене теж потягнеш, як раз уже потягнув, хай тобі дідько! Яка тобі з того користь буде,в що ми обидва лежатимемо в проваллі?" Та він не хотів віддати ліхтаря. "Джіме,— сказав він,— ти не повинен мене лишати тут, у темряві, чуєш, не повинен!" Як завше, коли один має відвагу відверто признатися в егоїзмі, другий тиче свою прокляту мораль. Знаю, я теж робив так само. "Послухай-но, Джіме,— мовив я,— невже я повинен здихати з голоду разом з тобою тільки через те, що ти зламав ногу і не годен лізти вгору? Ти не можеш від мене вимагати* такого, якщо ти мені приятель". Ще раз, востаннє, ми вдалися в сентиментальність, згадали собі наше життя на ранчо, всілякі приємні хвилини. Справді, в приязні нашій годі було сумніватися, протягом багатомісячного ковбойського життя без жіночого товариства ми не раз бували просто ніжні один з одним; такі стосунки часто трапляються між чоловіками, проте для нас із Джімом то була новина. І тепер, міцно тримаючи правою рукою ліхтаря, так, щоб я його не міг досягти, він лівою відгортав мені чуба з рани на чолі. Ми ладні були обійнятися й щиро заплакати, якби не йшлося про ліхтар. Я прикинув, що світла нам стане ще на якихось шість чи сім годин; підніматися до верхньої печери, де в крайньому разі можна вже здатися на далеке денне світло, також треба було сім або вісім годин, я вже знав із досвіду, і то як не заблукаєш. Вирішувати треба було негайно, тут, перед цією стіною. Що нам поможе балаканина! Обидва ми хотіли жити, і по змозі чесно; але що робити, коли інший хоче мене вбити з моєю честю? Я ще раз сказав: "Дай мені ліхтаря, Джіме, і я віддам тобі решту м'яса". Джім зареготав. Я злякався: такого реготу від нього я ще ніколи не чув. "Джіме! — спитав я боязко.— Що ти надумав?" Джім не відповів жадним словом, бо й так усе було зрозуміло. Натомість він пошкутильгав якомога швидше до стійи, напевне, вирішивши помінятися ролями: спробувати самому з ліхтарем здолати небезпечну стіну, а мені лишити баранину. "Джіме!" — вигукнув я і якраз устиг схопити його перед стіною, перед тим водоспадом зелених сталактитів, де він шукав визубнів і вже знайшов білий хрест, намальований крейдою, нашу позначку, де треба підійматися. "Пусти мене!" — закричав він. Я забелькотів з ляку: "Якщо ти справді колись був мені приятелем..." і т. д. Ту мить, коли ми в тремтливому світлі ліхтаря, якого Джім тримав у витягненій руці, щоб я не дістав його, знову побачили кістяк нашого попередника, кістяк скорченої людини, що на тому місці сама (а може, їх теж було двоє?) здохла, як тварина,— ту мить ніщо вже не стримувало

глухого жаху, що наростав у нас годинами, і нам лишилося, звісно, тільки одне, мимовільне — бійка, навкулачки. То було смертельне змагання друзів, страшне, але коротке, бо той, хто перший посковзнувся, був приречений toa загин, він полетів у темне провалля, потрощений, занімілий навіки.

— Ну? — питаю я Кнобеля, свого наглядача й слухача, відкусуючи нарешті кінчик недільної сигари.—Як вам сподобалась історія?

Кнобель лиш мовчки дивиться на мене.

— У вас є чим прикурити? — питаю я. Він навіть не чує.

— Не знаю,— кажу я, затягуючись сигарою,— хто перший розпочав смертельну бійку, мабуть, чесніший. У кожному разі, з печери вийшов тільки один, мабуть, дужчий. Прізвище його відоме, вибите навіть металевими літерами на пам'ятній дошці: Джім Вайт. У брошурці, що нині продається туристам, про нього написано трохи докладніше: "James Larkins (Jim) White, a young cowboy who made his first entry trip in 1901А про його товариша сказано тільки: "A Mexican boy"2. Його прізвище зникло в пам'яті, і я гадаю, що цей зниклий також ніколи вже не дасть про себе звістки!

Кнобель, видко, трохи збентежений.

— То ви Джім Вайт? — питає він.

— Ні,— сміюся я,— оце вже ,ні! Але я, бачте, пережив таке саме — достеменно таке.

Кнобель, видко, трохи розчарований.

Друга прогулянка з Юлікою під її заставу.

Моє враження від сьогоднішньої зустрічі: це не вона!. Ця жінка взагалі не має нічого спільного з нудною історією, що я її сяк-тзк запротоколював останніми днями! Це дві різні Юліки. То йшлося зовсім не про неї! І т. д.

— Слухай-но,— питає вона вкотре вже,— що з то* бою? Чого ти весь час приглядаєшся до мене?

1 Перший побував тут 1901 року ковбой Джеймс Ларкінс (Джім) Вайт (англ.).

2 Мексіканець (англ.).

мі

Сьогодні вона природніша, ніж я. Я пропоную найняти вітрильник, і вона захоплено погоджується. Ми під руку йдемо до пристані. Я не знаю, про що говорити, і радий, що можу взятися до линв і до стерна. Тим часом пані Юліка Штіллер-Чуді, вбрана сьогодні в сукню бананового кольору, зважується стрибнути в хисткий човен, оглядається, де б примостити білу торбинку й легенького, як метелик, паризького капелюшка, щоб вони не забруднилися, сідає в дуже гарній позі, впершись у лавку руками. їй тільки доводиться пересісти, як я міняю напрямок* потім вона знову розкошує, підставивши вітрові вогнисті коси.