Штіллер - Сторінка 29

Зовсім не та Юліка! На озері, коли його горбистий, густо заселений, завше дуже близький берег губиться в осінній імлі, створюючи враження певної далини, ми вперше залишаємось, можна сказати, самі. Чи вона відчуває це? В кожному разі, нам не треба боятися, що раптом зайде з попільничкою бравий Кнобель, мій наглядач.

...Згодом (знов уже в камері) я марно силкуюсь уявити собі її усміхнене обличчя. Знаю тільки дуже добре, що, коли вона усміхається, мені хочеться схопив ти її обома руками, як дарунок божий, якого, проте, не можна схопити, можна тільки вірити в нього. А ще я тоді усвідомлюю ясно, тверезо: в цій усмішці може перетопитися все. Юліка, мабуть, відчуває те саме. Не пам'ятаю вже, з якої нагоди вона каже:

— Бачиш, коли я сама і згадую про все, то, на жаль, не можу сміятися, або як і сміюся, то мій сміх гіркий, недобрий, а опісля, про те саме думаючи, я знов реву.

бітер надовго затих, тож ми, не роздумуючи, розбираємось і стрімголов кидаємось у зелену, пронизану сонцем воду, вже досить холодну, плаваємо довкола вітрильника, що без стерна гойдається на хвилях, бовтаємо ногами, як діти. Потім, уже в човні, коли ми, мокрі, в сиротах, лежимо проти теплого сонця, Юліка мовить:

— Ти худший...

За кого худший? Щоб не псувати нашої ідилії, я прикладаю її. слова не до зниклого Штіллера, а до парижанина, що про нього вона ніколи не згадує; смішно, але я до нього не так ревную, як до Штіллера. Навколо нас сновигають катери, і нам доводиться вбратись, ще навіть не висохши як слід. Через те, що вітер змінився й назад ми пливемо проти нього, я мало не сп!знююсь до в'язниці. Юліка мусить відвозити мене на таксі... Ще й тепер (увечері на своєму ліжку) я немов бачу крапельки води на її плечах, на білому, алебастровому чолі, бачу античні пасма кіс у неї на шиї.

P.S.

Скоро вона має десь на тиждень поїхати до Парижа, до своєї балетної школи; мені буде тоскно без неї!

Снилося:

На мені Штіллерів мундир, каска й карабін. Я чую команду: "Батарея, струнко! На плече! Вперед кроком руш!" Спека, дорога кам'яниста, вибоїста. Вибухла війна. І я дуже добре знаю дату: 3. IX. 1939. Та я її не сприймаю як минуле, так само як людина не сприймає як минуле, коли їй присниться, що вона знову сидить за партою. Чую позад себе верескливий, знервований голос. Хто крокує не в ногу? Чому він не зголошується? Ми стаємо струнко. Капітан аж біліє з люті. "Ви там!" — кричить він, показуючи на мене. І я справді чую свій власний голос: "Рядовий Штіллер!" Смішно, я навіть уві сні не почуваю себе рядовим Штіллером, а проте випалюю: "Рядовий Штіллер!" Капітанові аж губи тремтять. Про таких людей, як я, каже він, у війну є особлива стаття, зрозуміло? І як дійде до діла, він не буде зі мною (рядовим Штіллером) довго пань-катися, зрозуміло? Я стою струнко з карабіном на плечі, і мені зрозуміло, що цей швейцарський капітан з якихось причин ненавидить Штіллера — врешті це його право — і в ім'я послуху, на який ми щойно присягалися батьківщині, може мене вбити. Недовго панькаю-чись — наказати, і все...

Р. Б.

Мій оборонець, коли я, між іншим, оповів йому свій сон, розсердився. Ми розмовляємо про армію, йому мало того, що я задля миру (між ним і мною) визнаю її за неминуче зло. Здається, в Швейцарії теж армію мають за якусь святиню, і мого оборонця обурює, що хтось може погано снити про неї. Насправді, твердить він, швейцарський офіцер ніколи не дозволив би собі такої непристойної, просто злочинної погрози. "Ручуся!"— мовить він з пихою швейцарського офіцера, щонайменше майора. "Ручуся!" — проказує ще кілька разів.

Відповідь панові Вільфрідові Штіллерові, братові зниклого Штіллера — на жаль, знову не зробив собі копії! — десь такого змісту: ваш сердечний лист до зниклого брата, дуже мене зворушив, дорогий пане Штіллере, він нагадав мені про мою матір, і мені аж сльози набігли на очі. Пробачте, що так довго не відповідав. Я в житті лише те й робив, що все занедбував! Я не ображаюся, що ви ні про що не питаєте, навпаки, дякую за це, а так само за братерське запрошення. Воно мені нагадало про мого брата й про те, що брата я теж занедбав. Ми рідко сварилися, а якщо й сварилися, то ненадовго й не через щось важливе, бо нас узагалі ніщо важливе не єднало, як мені тоді здавалося; ми разом вирушали в мандри, тільки тому, що були брати, мирно жили собі в наметах і мовчки просиджували вечори, коло вогнищ. Чому я свого брата також занедбав? Друзі повинні розуміти один одного, щоб бути друзями, а брати вже й так брати; зрештою ви маєте рацію, байдуже було б, хто я такий, аби тільки я був справжній брат! Десь такого змісту...

Остання новина: американський паспорт, що з ним я об'їхав півсвіту,— фальшивий. Хіба ж я не казав цього своєму оборонцеві вже кілька тижнів тому? Видко, я не вмію звірятися. Кожне слово — фальшиве й правдиве, в цьому його суть, і той, хто завше хоче або вірити всьому, або невірити нічому...

Мого прокурора (учора він вернувся з Понтрезіни) також не цікавить Мексіка, зате дуже цікавить Нью-Йорк; говорячи про це місто, він весь час упадає в неофіційний, панібратський тон. Каже:

— Моя дружина дуже любила Нью-Йорк.

— Он як,— кажу я.

— Вона мешкала на Ріверсайд-драйв.

— Ага,— кажу я.

— Ви знаєте, де це?

— Авжеж,— кажу я.

— Коло сто восьмої вулиці.

— Ага,— кажу я,— це якраз біля Колумбійського університету...

— Дійсно! — каже він.

— Дуже гарна місцевість, з краєвидом на Гудзон, знаю...

І т. д.

Спершу мені здається, що він цією балачкою хоче перевірити, чи я справді знаю Нью-Йорк, чи я мешкав там. Проте іспит я витримую дуже швидко. Таймс-сквер і П'ята авеню, Рокфеллер-центр, Бродвей, Сентраль-парк і Бетері — це все місця, що їх мій прокурор сам оглядав десь п'ять років тому під час тижневого перебування в Нью-Йорку.

— Ви знаєте "Рейнбо-бар"? — питає він.

Я киваю головою і не перебиваю його захопленої мови, не виправляю його, бо шаную чоловіків, що можуть захоплюватися. "Рейнбо-бар", що в ньому мій прокурор, очевидно, провів незабутній вечір,— не найвище розташований бар у Мангеттені, "Емпайр-Стейт-білдінг" вищий за нього, але я мовчу. Я здогадуюсь, що для мого прокурора то був найкращий день у житті: в "Рейнбо-барі" він зустрів свою дружину по кількарічній розлуці. Потім я в свою чергу запитую:

— А Бовері ви теж знаєте?

— Де це? — питає він.

— Третя авеню.

— Ні, не знаю.

Бовері — давня голландська назва. Це квартал, куди навіть поліція не заглядає, кишло знедолених, і то.посеред Мангеттену. Досить тільки звернути за ріг'мармурового Палацу правосуддя, як буквально за сто кроків попадаєш у царство пропащих людей-пияків, невдах, людей, що пустилися берега, що їм винесло вирок саме життя. Для них навіть не потрібно в'язниці: хто опинився в Бовері, той уже звідти ніколи не вийде. Влітку вони лежать у риштаках і на брукові; коли треба пройти тудою, то доводиться стрибати, як коневі на шаховій дошці. Зиму пересиджують навколо залізних грубок, дрімають, сваряться, хропуть, розповідають 8а-вше ті самі історії чи б'ються. Всюди смердить самогоном, гасом, немитими ногами. Раз я побачив там постать, що її ніколи не забуду. Була третя година ночі, коли я повертався, як завше, додому від Блекі. Мені було ближче через Бовері, і так пізно я вже не сподівався когось здибати на вулиці, тим паче, що стояв страшний мороз. Угорі гуркотів потяг старезної надземної залізниці; вікна у вагонах були повні теплсго світла. Вітер гнав вулицею брудні клапті паперу, навколо сновигали собаки. Побачивши старого, я сховався за опору надземної залізниці. На голові він мав чорного цілиндра, як дипломати, наречені й гангстери, обличчя в нього було закривавлене. Він був у краватці, вбраний у білу сорочку, чорний піджак, і на тому край: далі вже голий-голісінький. Щоправда, був ще взутий у черевики, і на тонких, сіро-синіх старечих ногах теліпалися підв'язки. Мабуть, він був п'яний. Він лаявся, падав, повз обмерзлою бруківкою. Промчала машина із засвіченими фарами, Дякувати богу, не переїхавши йо-_ го. Нарешті він знайшов свої штани, спробував, спираючись на ліхтар, підвестися й надіти їх, але посковзнувся й знову простягся на обмерзлому камінні. Я, звісно, подумав, чи не помогти йому, проте побоявся встряти в якусь історію. Такого я не міг собі дозволити. Тим часом старому пощастило всунути в холошу бодай ліву ногу; побажавши йому подумки всього найкращого, я вже хотів іти. І враз почув голоси, сповнені глуму й ненависті; мабуть, говорилося про бідолаху на брукові. Я відразу ж пірнув назад у тінь залізної опори. Вгорі прогуркотів потяг. Старий спробував засунути й другу ногу в штани, але знову посковзнувся, впав голий долі й захарчав. Вітер підхопив його чорний циліндр. Старий навіть не відігнав пса, що почав його обнюхувати. Тремтячи всім тілом, я вирішив тГкати, перебігаючи від опори до опори. Другим боком вулиці йшли якісь люди, що теж не помогли старому. Відомо, що з того може вийти! Потім милосердному самаритянинові доводиться доказувати, що він не вбивця, забезпечувати собі алібі тощо. Я не зважувався на таке через Блекі. Ще раз перебігши, я міг уже піднятися до залізничної зупинки, а через двадцять хвилин бути вдома: Блекі вже напевне телефонувала, щоб сказати мені "на добраніч". Здалеку старий видавався мені просто темним клунком на бруці, чи не єдиною річчю, якої не підхопив різкий вітер. Зненацька переді мною вродився якийсь тип і поклав мені руку на плече: заросла щетиною борода, лисина, почервонілі риб'ячі очі, але взагалі обличчя досить симпатичне. Він попросив закурити. Більше нічого не зажадавши від мене, він рушив своєю дорогою, побачив темний клунок на бруці, підійшов до нього, на що я не зважився, подивився й попрямував далі. Нагорі знову загуркотів потяг. Нарешті я переборов себе й вернувся до п'яного, що вже не ворушився. Він лежав долілиць, аж синій з холоду, його сивий чуб був весь у крові. Я побачив рану на потилиці, поторсав його, взяв за руку: він був мертвий. Обличчя його так перелякало мене, що я чимдуж утік. І ніде не заявив про нього, хоч то був мій батько.

— Ваш батькр?

Прокурор усміхається. Здається, він не вірить, так само як і в те, що я вбив свою дружину. Перепитує, наче не розчув:

— Ваш батько?

— Вітчим,— кажу я.— Але все ж таки...