Штіллер - Сторінка 27

Змерзлий і вже тим самим змушений рухатись, а проте відчуваючи полегкість, наче мав у руках нитку Аріадни, я подався в інший бік, спустився ще

1 Агов! Як ся маєте? (Англ.)

нижче, безтямно і водночас обережно (ніколи не забуваючи зробити позначку кіптявою), пригнічений луною своєї ковзкої ходи, що зраджувала, яка простора ця темінь скільки в ній сховано таємниць, на які ще не натрапляла жадна людина. Бо ж хіба мій ліхтар був не перший жмут світла, що впав на цю казку, не перший промінь, що відкрив окові цю залу з блискучими колонами? Позад мене, тільки-но я ступав далі, все знову западало в темряву, наче там нічого й не було, і годі було роздивитися, чи го темрява скель, чи темрява пустки. Це диво витворилося серед мертвої тиші крапля по краплі впродовж тисячоліть. Куди я йшов? Мабуть, просто хотів добутися до такої печери, що вже нікуди не вела, де б непевність скінчилася, де б зрушений чоботом камінь не котився ще далі, в незнану глибінь. Але так далеко я не дійшов. Людський кістяк, що його раптом вихопив із темряви мій ліхтар, так перелякав мене, що я верескнув і першу мить кинувся навіть тікати, спіткнувся, розбив одну шибку ліхтаря і закривавив обличчя. Мене спаралізувало почуття, що я попав у пастку і так само, як мій попередник, ніколи не виберуся з неї, що мені лишилось тільки або вмерти з голоду, або повіситись на своєму ласо. Я аж сів, злизуючи теплу кров, що текла мені по обличчю, і напружив увесь свій розум, щоб не вважати кістяка, на який падало кружало світла з мого ліхтаря, за свій власний. Якимось чином я забув про час, про те, що скоро не буде чим світити, і, мабуть, той кістяк (так мені тепер здається) урятував мене. Я вже думав тільки про одне: як вернутися. Не знаю, хто переді мною бачив ті печери, індіянин чи білий; я раптом похопився, що не маю часу шукати ознак, які відповіли б мені на це.

Я досяг війстя, коли вже сутеніло. Сонце гасло за хмарою кажанів, і все навколо виглядало так, наче нічого не сталося. Мій кінь іржав зі спраги. Виснажений до краю, замащений піском і кров'ю, я ліг на теплу землю і спробував попоїсти. Зі страху, що доведеться померти з голоду, як і моєму попередникові, я досі не взяв із торбини ані шматка. І, звісно, затхла баранина (я тоді вже дивитись на неї не міг) здалася мені дарунком божим. До того ж, хоч небо ще не потемніло, я не погасив ліхтаря, наче боявся, що з ним би все погасло — і місяць, що саме здіймався над фіалковою рівниною, і зірки над прерією, навіть саме сонце за горами, що тепер висіло над океаном і освітлювало Китай. На ранчо мене добре вилаяли.

Я так погано знав геологію, що мені було важко, майже неможливо розповісти Джімові про все, що я бачив. Я йому пояснював: то вапнякові скелі, досить міцні, бо тримають на собі величезні склепіння. Джім думав, що я перебільшую, а тим часом пізніше дослідження тих печер (нині туристи їдуть до них автобусом із Карлс-бада в штаті Нью-Мехіко) дало ще й не такі наслідки: велика зала має шістсот футів завширшки, триста п'ятдесят футів заввишки, більше як кілометр завдовжки й лежить на сімсот футів під землею — а це ж бо не найглибша печера. Колись давно підземна річка, що поточила ті гори, висохла; чого вона висохла, ніхто не знає. То, мабуть, була потужна річка, в кілька разів більша за Ріо-Гранде, що чемно тече собі через по-ближні долини. Може, запала вспід, в дедалі глибше корито, може, змінився клімат, і річці забракло води — не знаю; в кожному разі, та підземна річка висохла, й печери, які вона вимивала тисячоліттями, лишились порожні. Стелі завалювались, і печери більшали, аж поки траплявся твердий шар, що утворював із себе міцне склепіння. Уламків від тих завалів тепер уже не видно^ вони обросли сталактитами. Що було далі? Дощова вода просочувалася крізь невеличкі розколини й шпарки в зеленій поверхні, капала в порожні печери й випаровувалась. Починався другий період: оздоблення печер, бо, як вода випаровується, вапно відкладається на поверхні. Так утворюються сталактити, вапнякові бурульки, що звисають зі стелі, і сталагміти, наросні, що здіймаються з долівки, велетенські витвори, які, за підрахунками геологів, повставали протягом п'ятдесяти або й шістдесяти мільйонів років. Ті періоди, що їх людина може добре обчислити, але не годна охопити своїм почуттям часу, ні навіть уявити собі, ми звемо еонами. Нелегко змалювати, який вигляд мають витвори, що постали й далі постають у тих печерах. Крапля по краплі, але так перекапало цілі океани води, а людського життя вистачило б, хіба щоб виміряти в міліметрах наростання каменю. В кожному разі, Джім не повірив мені, а тим часом я розказав йому тільки про верхні печери. Бо що глибше, то дивовижніші, неймовірніші й багатші кам'яні витвори, що спадають зі стелі, як алебастрові завіси, білі, жовтаві, блискучі в світлі ліхтаря. І не тільки завіси, а цілі собори, готика, поставлена на голову. Потім водоспади із слонової кістки, німі й застиглі, немов час раптово спинився. А там знову акулячі зуби, свічники, бороди, десь-інде зала, повна стягів, музей позачасової історії, шати у згортках, як у стародавніх греків, серед них хвости північних драконів. Усе, що тільки людська уява вимріяла собі в царині форми, тут відтворено в камені і, здається, збережено навіки. І що глибше спускаєшся, то буйніше виростає все" те з грунту печер, наче коралові рифи, йдеш, ніби серед зат сніженого ялинового лісу, потім знову перед очима в тебе з'являється пагода, домовик чи застиглий версаль-ський водограй, залежно від того, звідки на нього дивитися, чудна Аркадія мертвих, аїд, до якого ступив Орфей. Не бракує там і скам'янілих принцес, яких, здається, дедалі більше поглинають їхні ж таки серпанки, що наростають згортка по згортці, серпанки з бурштину; їх уже не визволить із того кам'яного сну жадне людське кохання. В зеленавому ставку цвітуть наче водяні лілеї, але, звісно, теж кам'яні, все там кам'яне. Раз по раз надибуєш на чорні отвори, що їх ліхтар не може освітити; кидаєш туди камінь, і в тебе ще довго йде мороз поза шкірою; хоч уже й замовкне луна — ти знаєш, що лабіринт не має кінця, навіть якби пощастило перейти те нове провалля. А все ж тебе кортить далі. Згинаєшся, щоб не зачепити головою пучок списів, і входиш до покою королеви, що ніколи не жила; з її трону звисають мармурові китиці, а над ним здіймаються блискучі балдахіни. Все тут можна побачити, навіть велетенські пам'ятники фалусові; вони стоять цілими рядами, ходиш поміж них, наче по головках кучерявої капусти, тримаєшся за делікатні шийки чи то птахів, чи пляшок. Тут зібране все — рослини, тварини й людські сни, наче в підземному арсеналі метафор. Остання печера, до якої я добувся, знов інакша: філігранний витвір, саркофаг з порцеляновими лілеями; тут уже навіть уявити собі важко, не те що побачити, якусь скелю, всюди самі сталактики, гладенькі, склисті, самі орнаменти, пишніші за арабські, стеля й діл стикаються, те, що звисає згори і що росте знизу, обіймають одне одного, мармурові джунглі, що пожирають самі себе, все безмовне й бездушне, як вічність, а проте підвладне часові. Видно, що навіть цей витвір еонів мусить докінчитись і згаснути, що він теж минущий.

Наступного разу я пішов туди з Джімом.

Удвох, маючи змогу забезпечувати один одного, краще спорядившись у дорогу (два ліхтарі, карбід на сто двадцять годин, харчі майже на тиждень, насамперед баранина, але також і яблука та горілка, троє ласо, крейда робити позначки й годинник, теж важлива річ), ми зважились піти далі за кістяк мого попередника її досягли так званої Dome Room !, де сталося лихо. То була шістдесят сьома година нашої подорожі, отже, третій день, якби ми переживали такі самі дні, як на поверхні, а не секунди й еони. Ми проходили недалеко від того місця, де тепер туристам дають другий сніданок, перед тим як везти' їх ліфтом назад на світло денне. Джім посковзнувся, покотився на кілька метрів униз, застогнав і відразу ж почав мене звинувачувати, що я не забезпечив його ласо. Дорікав мені дарма, бо я йшов перший, ризикуючи не менше за нього, і про забезпечення мав дбати він. Нерви наші були напружені, через те ми й посварились, але, звісно, негайно помирилися. Джім, певне, зламав ліву ногу. Що тепер бу^ де? Я став потішати його, дав йому горілки, а сам міркував, що ж його справді робити. Нести його я міг лише там, де не треба було дертися вгору, отже, на поверхню видобутися з ним не годен був. Я теж випив горілки й сказав: "Нічого, Джіме, не хвилюйся, якось ми вже тебе витягнемо!" Ми оглянули ногу, натерли її горілкою: може, вона й не була зламана, а тільки звих-нена. Хоч Джімові боліло і я вмовляв його не трудити ноги, він мовчки знову взув чобота. Невже він справді боявся, що я кину його напризволяще? Обидва ми досі майже не спали, тепер, постоявши трохи й випивши горілки, відчули, що стомлені. Мій план був цілком розважний: погасити ліхтарі, щоб заощадити карбід, і кілька годин поспати, потім з новою силою рушити в зворотну путь, напевне, болісну для Джіма й виснажливу для мене. Харчів ми мали ще на три дні, гірше було зі світлом. Друга наша сварка вибухла через те, що Джім

1 Склепистої печери (англ.).

не захотів загасити свого ліхтаря. Навіть годинний запас карбіду міг стати для нас рятівним! Я сказав: "Якщо ти тепер не будеш розважний, ми пропали". Джім відповів: "Ти хоцеш напоїти мене горілкою, а сам утекти, як я спатиму, от і вся твоя розважність". Я засміявся, бо не заслужив такого недовір'я, ще ні. Через кілька годин, протягом яких ми обидва не спали, а тільки мерзли, я сказав: "Ну пора, ходімо нагору!" Джім обняв мене рукою за шию, закусив губи, готовий будь-що витримати біль, і пошкутильгав, не захотівши віддати мені свого ліхтаря, торби з харчами й ласо. Ми посувалися вперед швидше, аніж сподівались: там, де не можна було йти поряд, Джім рачкував за мною. Потім я став його пропускати вперед, бо він весь час боявся, що я втечу. Крейдяні позначки виправдали себе. Щоправда, не раз ми таки губили слід і мусили вертатися назад, а вертаючись, часом збивалися на манівці і вже раді були, як по кількох годинах принаймні виходили знову до тієї позначки, що її ми залишили за собою; до того ж ми розуміли, що шкутильгати й рачкувати — це ще не те, що дряпатися вгору.