Штіллер - Сторінка 30

Однак прокурор навіть тоді, як не може повірити мені, набагато приємніший за оборонця. Він не обурюється, як наші уявлення про правду не зовсім збігаються. Він обстукує собі цигарку й каже:

— З такими кварталами моя дружина, звичайно, не знайомилась.

Вічно він тиче свою дружину.

— А ви знаєте Фейр-айленд?

— Знаю. А що?

— Дружина каже, що там дуже гарно. Як і взагалі на околицях Нью-Йорка.

— Дуже гарно.

— На жаль, моя дружина не мала своєї машини,— заявляє він.— Але, настільки я знаю, вона часто виїжджала за місто з приятелями.

— Там треба виїжджати,— кажу я.

— А ви мали машину?

— Я? — сміюся. — ,Ні, не мав.

Мої слова, здається, чогось його втішили, заспокоїли, підбадьорили, прогнали якусь думку, що її я не можу вгадати.

— Ні,— іще раз кажу я,— машини я ніколи не мав я тоді їздив ціле літо машиною бідолашного Діка, що лежав хворий.

Цим разом мої слова чомусь не втішили його. Відчуваю тільки, що мої недільні виправи дуже цікавлять "його. Годі й казати, що влітку в Нью-Йорку не можна витримати, і всі, хто має чим, намагаються виїхати звідти, як тільки випаде вільна хвилина. Сотні тисяч машин сунуть, наприклад, у неділю через міст Вашінгто-на, по три в ряд, ціла армія городян, що гарячково шукає природи. Тим часом природа давно простягається з обох боків: пропливають озера, ліси з зеленими чагарями, не причесані, буйні, потім знову^ поля без жадного будиночка, такі, що аж очі в себе вбирають, справжній рай. От тільки що повз нього треба їхати далі. В тій рухомій стрічці блискучих машин, що всі дотримуються встановленої швидкості в сорок чи шістдесят миль на годину, просто не можна зупинитись, щоб, наприклад, понюхати ялинову шишку. Тільки як лопне шина, дозволено збочити на моріжок, навіть треба, щоб не поламати рухомої стрічки, а як хто збочить просто" так, мусить платити штраф. Отже, вперед! Дороги, звісно, бездоганні. Великими звивинами тягнуться вони широкою горбистою рівниною, повною зелених затишних закутків. Ох, якби ж можна було вийти з машини, ти б опинився в такому гарному місці, що навіть Жан-Жак Руссо не бажав би кращого. Звісно, є мудро продумані відгалуження, якими без смертельної небезпеки, без переїздів, без сигналів можна звернути з автостради і через плетиво широких віражів виїхати на бічну дорогу: вона веде до якоїсь оселі, до заводу чи до аеродрому. А ми хочемо на лоно природи. Отже, назад на рухому стрічку! Через дві чи три години я починаю нервуватись. Оскільки всі їдуть машина повз машину, то, природно, сподіваєшся, що є мета, яка кінець кінцем винагородить цю їзду. Як уже сказано, природа весь час поряд, до неї як палицю докинути, проте ні палицею не кинеш, ні ступиш на неї, вона пропливає повз тебе, мов кольоровий фільм із лісами, озерами й очеретами. Побіч нас котиться неш, у якому квакає приймач: репортаж про бейсбол. Ми намагаємося вихопитись уперед, щоб поміняти сусіда, і нарешті таки випереджаємо його. Тепер коло нас іде форд, і ми чуємо сьому сонату Бетховене на, якої цю хвилину теж не вельми прагнемо слухати. Я тепер хочу тільки одного: довідатись, куди ж нас приведе вся ця їзда. Чи ж мислима річ цілу неділю отак їхати? Виявляється, мислима. Десь через три години, аби тільки вже вийти з машини, ми завертаємо до так званого пікнік-кемпа. Платимо невеличку суму за доступ на лоно природи, що складається з ідилічного озера, з великої луки, де грають у бейсбол, з лісу, повного чудових дерев. Узагалі ж це парк блискучих машин, серед яких повно гамаків, столиків, гучномовців і плиток готувати їжу, все готове до твоїх послуг і все враховане в платню за в'їзд. В одній машині я бачу молоду жінку, що зачиталася-журналом "How to enjoy life*1. А втім, не тільки вона воліє лишатися в зручній машині. Табір дуже великий. За якийсь час ми знаходимо досить стрімке узбіччя, де немає машин, отже, нема й людей, бо там, куди не доїде машина, нічого робити й людині. Всюди вашу невелику платню за в'їзд намагаються винагородити: в лісі стоять кошики на сміття, всюди є вода до пиття, гойдалки для дітей — разом із няньками, будиночок із кока-кола й туалетами, дуже романтичної форми, задовольняє всі потреби. Пункт медичної допомоги — часом хтось уріже собі пальця, телефон, щоб можна було кожної хвилини зв'язатися з містом, і зразкова бензоколонка — все тут є, серед правдивої, можна сказати, неторканої природи, серед цього простору, де майже не ступала людська нога. Ми спробували ступити. Це річ можлива, проте не легка, бо тут просто немає стежок для пішоходів, і треба неабиякого щастя, аби знайти вузеньку бічну доріжку, де можна поставити машину бодай на узліссі. Якась пара закоханих, обнявшись, милується водяними лілеями, але не з берега, а з машини, як звичайно. Приймач їхній грає так тихо, що ми скоро перестаємо його чути. Та пройшовши всього лиш кілька ступнів, ми опиняємося серед первісної тиші. Навколо літають метелики, дуже можливо, що ми — перші люди, які з'явилися в цьому місці. На березі довкола озера немає жадної стежки, жадної хатини, ані сліду людської ноги, за весь час ми здибали тільки одного рибалку. Побачивши нас, він

"Як тішитись життям" (англ.).

підійшов, забалакав і відразу сів коло нас рибалити, щоб не бути самому. О четвертій годині починається знову та сама їзда, що вранці, тільки в зворотному напрямку й набагато повільніше: Нью-Йорк збирає свої мільйони, і без затримок у дорозі важко обійтися. Сонце пече, ти чекаєш, пітнієш, пробуєш протиснутися вперед бодай на одну машину, потім рушаєш, помаленьку, як пішоходець, тоді знову їдеш звичайною швидкістю і знову зупиняєшся. Бачиш довжелезну чергу машщг, чотириста чи п'ятсот, вони вилискують на пекучому сонці, а вгорі кружляють вертольоти, опускаються нижче над застиглими колонами й гучномовцями повідомляють, які вулиці не такі забиті. Так триває три, чотири, а може, й п'ять годин. Нарешті ми знову в Нью-Йорку, звісно, вимучені до краю. Ми раді, що можемо скупатися під душем, хоч він і мало помагає, раді, що одягаємо чисту сорочку, раді, що йдемо в прохолодне кіно. Ще навіть опівночі тобі здається, що ти перебуваєш у пекарні, вільгість океану висить над миготливим містом. Про те, щоб спати з відчиненими вікнами, годі й дума* ти. Гудіння моторів, тихе повискування шин ніколи не припиняється — доводиться ковтати насонний порошок. Машини гудуть день і ніч...

— Я знаю,— каже прокурор, вислухавши мою сумлінну розповідь,— я знаю, те саме відчувала й моя дружина.

— Справді?

— Літо в Нью-Йорку, каже вона, страшне. •

— Так усі кажуть.

— Просто жахливе.

— А все ж таки те місто має свій чар,— кажу я наостанці.— Шалене містої

Нарешті він зважується й питає:

— А хто з вами їздив на такі прогулянки? Якщо я вас добре зрозумів, то ви були не самі.

— Ні, не сам.

— Можна запитати вас...

— Паде прокуроре,— кажу я,— то була не ваша дружина.

Він усміхається й дивиться на мене.

— Слово честі,— кажу я. Дивний допит.

Вільфрід відповідає:

"Вельмишановний добродію! Ваш учорашній лист дуже мене вразив, як ви й самі собі можете уявити, бо пан д-р Боненблюст, що недавно приїздив сюди взяти до справи альбом із знімками мого брата, запевнив мене, що ви справді мій брат і що вас ось-ось мають звільнити з-під арешту з умовою, що ви, чи пак мій брат, не причетні до афери зі Смирновим. Я зразу сказав панові д-рові Боненблюстові, що мій брат, наскільки я знаю, після того як вернувся з Іспанії, вже не цікавився політикою, а надто не був нічиїм агентом. Пробачте мені за недоречного листа, що його я був написав вам. А щодо моїх відвідин, які ви просили тим часом відкласти, аби їх не витлумачили хибно, то, на жаль, мушу вас повідомити, що слідчий офіційно викликає мене листом на зводини,— та, мабуть, вас уже повідомлено про це. Ви можете собі уявити, шановний пане, як ми тут хвилювалися, тож напевне зрозумієте й пробачите мій поспіх, а ще я хочу щиро подякувати вам за вашого короткого, але такого чуйного, попри всі непорозуміння, листа, що його вам, очевидно, не легко було писати. Сподіваюсь, ви не візьмете мене за настирливого, коли я ще раз запрошу вас по звільненні з-під арешту замешкати в нас, навіть якщо ви не мій зниклий брат. На цьому щиро вітаю вас, а також пана д-ра Бонен-блюста й бажаю, щоб ваша справа повернулась на добре. З глибокою пошаною

Вільфрід Штіллер, дипломований агроном"

Юліка нічого не знає про аферу зі Смирновим, у кожному разі, нічого певного. Здається, то була політична афера, що кілька років тому, як кажуть, наробила багато шелесту, стільки, що врешті громадська думка взагалі перестала розуміти, що ж там було насправді...

Сьогодні, на жаль, дощ!

Нинішні свої кілька годин ми проводимо в її готелі. Юліці все одно треба було вернутись туди, вона забула дуже нагального листа до Парижа, і, звісно, я її проводжу. Коли швейцар з недвозначною міною хоче залишити мене у вестибюлі, Юліка мовить, навіть не почервонівши: "Це мій чоловік!" Тепер швейцар червоніє, зніяковіло просить вибачення і сам веде мене до ліфта, немов шановного гостя. Я сприймаю Юлічині слова, як вимушену брехню, й задоволений нею. В ліфті, наодинці з Юлікою, я гаряче хвалю її, що вона не розгубилась і так сміливо повелася, але потім, у кімнаті, більше вже не повертаюсь до тієї теми, і, очевидно, дар^а. Чи Юліка справді кохає мене? Бракує ще тільки, щоб я її ревнував! Чоловік у Парижі, якому Юліка пише такі нагальні та ще й такі грубі листи, зветься Дмит-рич, Жан-Луї Дмитрич — певне, якийсь пофранцужений росіянин із давньої еміграції. Я сам вичитав його прізвище на конверті, який вона, зайшовши до кімнати, поклала під білу торбинку, щоб знову не забутися. Я крадькома позирнув на адресу, поки Юліка довго розчісувалась перед люстром, а тоді пудрилась і малювалася.

Знову снився^ мундир.

Прогулянка на чотирикутному в'язничному подвір'ї^ що нагадує криті галереї в старовинних монастирях. Кому з нас не хочеться часом стати ченцем! Десь у Сербії чи в Перу, байдуже, всюди нам світить те саме сонце. Я знаю, це й є воля, коли тобі стає байдуже, де бути. А ще цей чотирикутник в'язничного подвір'я, з осіннім гіллям, з туркотливими голубами,-а надто з моєю гулящою постаттю на його тлі, нагадує мені багато більший, обставлений скульптурами, але також оточений сліпим муром двір ньюйоркського музею сучасного мистецтва.