Штіллер - Сторінка 32

Коли батько-докер подзвонив до мене й запросив на крюшон, я пішов, також, звісно, надягнувши білу сорочку й найтемніший свій піджак. Усі казали: Nice to see you! — А потім, уже ведучи розмову: — How do you like America?* 1 Сержант, з вузькими стегнами лева й плечима раба з Мікеланджеловоі

Як вам подобається Америка? (Англ.)

скульптури, приїхав сюди, як я довідався, тільки у відпустку, а взагалі перебував у Франкфурті — на те, щоб росіяни не підійшли надто близько до Америки. Я запитав його: "How do you like Frankfurt" 1 3 його квапливих похвал я зрозумів, шо всіх нас, європейців, він мішав в одну купу. Нарешті підійшла моя прекрасна Флоренс. Подаючи мені склянку крюшону, вона сказала: "This is Joe, my husband"2. Я поздоровив її. "And what about your cat?" 3

Вони побралися тієї неділі. Джо мав іще цілих три тижні відпустки, а це означало, що Флоренс три тижні не показувалася в батьківському домі... Я був закоханий і не міг так довго витримати, не подивитись на Флоренс хоча б на відправі. Я вже знав, до якої церкви вона ходить. То була друга баптистська церква, і містилась вона в бараці, що мало відрізнявся від звичайної комори — мав тільки дерев'яну передню стіну в готичному стилі, збудовану, по-моєму, десь у двадцятих роках нашого сторіччя. Всередині в церкві, на помості, праворуч і ліворуч від мікрофона, висіли два .великі прапори — один американський, другий білий, та ще стояло чорне піаніно, а взагалі ж там було порожньо, як у гімнастичній залі. Гурт молільників дивно мурмотів, а спереду стояв якийсь негр у ясному святковому костюмі й голосно ставив питання; в кожному було слово "гріх". Люди кивали головами, дехто вигукував: "О yes, my Lord, o yes!"4 Спочатку негр проказував питання звичайним тоном, тоді почав трохи міняти його, хоч і не підвищував голосу, і щоразу вони звучали настирливіше. Якась молодиця гукнула: "І * know, my Lord, І know!"5 Більшість молільників тихо мурмотіла, дехто бездумно дивився перед собою. Однак молодиця почала кричати, вигукувати цілі речення й стогнати— здавалося, що вона потребувала негайної допомоги. Чоловік у ясному святковому вбранні, що ненастанно сипав своїми питаннями, був уже не особа, а тільки вмістище голосу, що спливав на молільників, питан-

1 Як вам подобається Франкфурт? (Англ.) * Це Джо, мій чоловік! (Англ.) 8 А як ваша кішка? (Англ.у

4 О так, господи, о так! (Англ.)

5 Я знаю, господи, я знаюі (Англ.)

. ня його обернулись на заклики, на спів і, врешті, на крик, гучний, болісний, крик, що пронизував слухачів до кісток. Молільники, схиливши голови, а дехто й затуливши обличчя руками, відповідали йому, як далека луна. Молода негритянка, що допіру стогнала, в елегантному капелюшку, в білих рукавичках і з червоною торбинкою, піднятою до неба, схопилася з лавки й заверещала: "Му Lord, my Lord, my Lord* 1 Потім, ніким не підтримана, впала навколішки, зникла мені з-перед очей і стала репетувати так, як, либонь, репетують у тортурній камері. її зойки, сповнені найбільшої муки, вже нічим не відрізнялися від зойків розкошів. Вереск її перейшов у хлипання. Проте загальна молитва доходила кінця, голос негра, що дедалі настійливіше ставив питання, потонув нарешті в блаженній мовчанці — йому забракло духу. Хвиля цілковитого виснаження, потім — відпруження. Голови звелися вище, матрона коло піаніно видобула кілька довільних акордів, церковні служники почали роздавати барвисті віяла, що їх офірував, як свідчили написи, якийсь перукар (around the corner) 2, і всі заходились обмахуватися... Флоренс я не побачив, зате помітив Джо в мундирі. Він, схрестивши руки, незворушно стояв під стіною, наче дивився на весь той тлум з високості свого Франкфурта. Було страшенно парко. Під час тієї перерви задоволений священик нагадав у мікрофон, що свого часу господь урятував також бідолашних дітей ізраїльських, що господь дуже добре знає, як нині важко заробити долара, тому не гнівається на тих, хто вагається, бо він безмірно терплячий, тому ті, хто вагається, мають ще можливість кинути щось на тацю. Тим часом молільники жваво перемовлялися між собою, видко, добре почуваючись у цьому місці. Коли служники врешті назбирали стільки, що бог міг того разу вдовольнитися, матрона коло піаніно заграла бадьору мелодію, наче до танцю,, потім, як тільки в залі запанувала тиша, трохи притишила згукц і вторувала казанню ледь чутними акордами, що ледь позначали джазовий ритм і непомітно, проте підкреслено змовкли, коли проповідник дійшов до врочистого послання: бог знає, що ми злидарі, але заве*

1 Господи, господи, господи! (Англ.)

2 За рогом (англ.).

де нас до обіцяної землі, вбереже від комунізму... Навколо помахували віяла, що їх задля реклами офірував якийсь перукар, у сонячному промінні кружляла пилюка. Тхнуло газоліном, потом, парфумами. Пряжачись на сонці, що сліпило мене крізь діряву завісу, я сидів між якоюсь дамою в чорній єдвабній сукні й старим негром із сірим як попіл чубом, дядечком Томом, що тремтячою рукою тримав онука, аби той не зачіпав мене, чужу людину. Переді мною сидів молодий робітник. Він слухав казання, як вояк слухає останні новини з ' фронту. Далі мій погляд натрапив на брунатну, досить світлу й дуже гарну шию, щедро обсипану пудрою, дівочу шию. (Ох, те вічне прагнення бути білою, мати рівні коси, вічне намагання бути не таким, як тебе створено, та страшенна трудність прийняти себе самого. Мені все те було знайоме, я раптом іззовні побачив свою власну муку, абсурдність нашої потуги бути чимось іншим, аніж ми є насправді!..) Після молитви, коли ми знову сіли на лавки, відчинилися бічні двері; з подвір'я, звідки долинав неприємний дух газоліну, виплив хор ангелів — десь із двадцять негритянок у білих сукнях, і серед них Флоренс, а також близько двадцяти негрів у білих сорочках і чорних краватках, кожний із чорною книжкою в руці. Тепер поміст був повний. Залунали переможні згуки піаніно й переможні голоси, наче ті люди прибули до обіцяної землі. Спочатку тихі, мов шелест жита гарячого літнього дня, наче далекий потік прадавньої скарги, глухий і одноманітний, як хвилі. Та поволі згуки наростали, й скоро залили все — повінь голосів, гнівних і радісних заразом, могутній спів, що знову спадав, стишувався, але зовсім не змовкав, безконечна річка туги, широка, як Міссісіпі. Один раз над нею ще знявся чоловічий голос, дзвінкий, мов сурма, вперто самітний, сповнений щасливої надії, тоді знову лишився тільки дивний бренькіт, як над полем у спеку, задуха в залі-, танець порошинок у сліпучому сонячному промінні, що пробивалося крізь діряву завісу, дух газоліну, поту й парфумів... Через три тижні Джо зник.

Я знову почув стукіт високих підборів Флоренс, вона вернулася, хоч була заміжня, навіть щось гукнула в напрямку мого вікна. Я бігцем здолав стрімкі східці, дивом не полетівши сторчака, зламавши тільки поруччя,

і миттю опинився коло паркана з діжок, де за ожиновими заростями стояла Флоренс. "What about your cat?1 — запитала вона, тримаючи навіть ту бестію на руках.— D'you know she's hurt? Awfully hurt!2 — To була рана на писку.— And you don't feel any pity for her3 — вела вона далі.— You are cruel, you don't love her.4 — Вона подала мені кішку.— You should love herb5 — Why should I?" 6 — "Of course, you should!* 7 Такі були мої стосунки з мулаткою, що звалася Флоренс. Навіть ще й нині, коли я чую стукіт високих підборів, то згадую Флоренс; на жаль, мені тоді завше спадає на думку й кішка.

Юліка відклала подорож до Парижа, щоб не пропустити нашої прогулянки: було б просто гріх, каже вона, не скористатися таким погідним жовтневим днем.

Вона вже й словом не згадує про своє колишнє заміжжя!

Це мене трохи непокоїть.

Смирнов був радянський агент, що переїздом зупинився в Швейцарії. Прикмети його невідомі. Швейцарська поліція начебто знала, що той Смирнов, чи, як його звали* Шеф, мав підготувати вбивство одного колишнього комуніста, який тоді жив у Швейцарії. Помічники його; як завше в таких випадках, виступали під прізвиськами: один — Угорець, другий — Швейцарець; Швейцарець саме мав сконтактуватися з тим Смирновим 18. І. 1946 року, а можливо, він був також контррозвідником. Невдовзі по тому цюріхська поліція довідалась про таємниче Штіллерове зникнення. Відтоді він,, здається, став для швейцарської поліції своєрідною надією. Адже ж колись той Штіллер воював проти Франко. І хоч антифашизм якийсь час вважався за швейцарську

1 Що з вашою кішкою? (Англ.)

2 Ви знаєте, що вона поранена? Тяжко поранена! (Англ.) 8 І ви* не маєте до неї жалю? (Англ.)

4 Ви жорстокі, не любите її! (Англ)

5 Ви повинні її любити! (Англ.)

6 Повинен? (Англ.)

7 Авжеж/повинні! (Англ.)

6 М. Фріш

161

цноту, нині досить, щоб тебе запідозрили в симпатії до Радянського Союзу... Та, зрештою, що мені до цього!

Р. Б.

Коли мова заходить про те, що Швейцарія не тільки мала держава, але й за ходом подій стає чимраз менша, оборонець мій взагалі втрачає почуття гумору. Тому нам часто дуже важко розмовляти. Він, певна річ, проти майбутнього. Кожна зміна його лякає. Він більше сподівається від минулого, а тим часом розуміє, що настає не минуле, а майбутнє, і це ще дужче наструнчує його проти майбутнього. Не знаю, наскільки мого оборонця в цьому питанні можна вважати за речника народного духу. Він весь час почувається так, ніби я на нього нападаю, навіть тоді, коли я й гадки не маю нападати, і через це робиться неприємно самовдоволений.

— Країну,— каже він,— не можна міряти ані її пр-верхнею, ані числом мешканців; міра нашої країни — це велич її духу.

Він має слушність. Мене тільки зваблює на суперечку його самовдоволено-незаперечне твердження, що швейцарцям не бракує величі духу. Я насідаю на нього; не можна ж бо признавати слушність самовдоволеним людям. Отже, я питаю, в чому виявляється та велич духу, і схиляю голову перед натовпом історичних постатей, що їх мій оборонець кожного разу спускає на мене, як собак з мотузка; тим часом мене цікавить не історія, я хочу допитатися, в чому нині виявляється велич швейцарського духу. Оборонець сприймає мою агресивність як особисту образу.

— Ви просто хворобливо ненавидите Швейцарію!

— Як це ненавиджу?

— Ви хочете тільки переконати мене, що ви не швейцарець, а отже, й не Штіллер,— каже він.— Але не обдурите мене: ваша ненависть до Швейцарії зовсім ще не доводить, що ви не швейцарець.