Штіллер - Сторінка 33

Навпаки! — вигукує він, помітивши, що я ^всміхаюся.— Саме цим ви себе зраджуєте!

Мій оборонець помиляється: я ненавиджу не Швейцарію, а лише брехню. Це принципово різні речі, хоч часто зводяться до того самого. Може, мене, як в'язня,

особливо вражають їхні гучні слова про волю. Що ж вони, до дідька, роблять зі своєю легендарною волею? Якщо та воля їм загрожує якимись збитками, вони стають такі обережні, як перший-ліпший німецький підданець. Хто може дозволити собі мати дружину й дітей, родину з усіма атрибутами, і водночас незалежну думку не тільки в другорядних справах? На це треба грошей, стільки грошей, щоб не залежати від замовлень, клієнтів, прихильності суспільства. А хто має стільки грошей, що справді може дозволити собі незалежну Думку, тих здебільшого влаштовує тутешній лад. Що' це означає? А те, що в цій країні також урядують гроші. Де ж тоді їхня славетна воля, що її вони затикають за люстро, мов засушену лаврову гілочку, як же вона виявляється в їхній буденній дійсності? Мій оборонець хитає головою.

— Якщо ви так говоритимете перед судом,— каже він безнадійно,— де зберуться представники преси...

Отож-бо!

— ...то тільки нашкодите собі,— докінчує він. Очевидно, волі взагалі не існує, принаймні такої, як

начебто є в цій країні. Є тільки різна форма неволі: я радо визнаю, що тут вона порівняно легка. Мене не розстріляють. Я за те їм дуже вдячний, але їхньої брехні не зобов'язаний любити. Я знаю, мій оборонець інакше зве ту брехню в найнебезпечнішій формі, брехню, яка виступає під прапором, яка претендує на недоторканність і святість. Він зве її любов'ю до батьківщини. Я просто роблю дурницю, що весь час переймаюся цим. Із швейцарцями не можна розмовляти про волю: вони просто не зносять, щоб хтось брав її під сумнів, розглядав її не як швейцарську монополію, а як проблему. Вони взагалі бояться кожного щирого запитання. Завше міркують тільки в рамцях відповіді, що її мають гото ву в кишені, практичної відповіді, корисної для них, отже, зовсім не міркують, лише виправдуються. Вони нізащо не зважаться засумніватися в самих собі. А хіба це не ознака духовної неволі? Вони ще можуть уявити, що Франція чи Англія колись занепаде, але Швейцарія — ні, до такого бог, якщо тільки не стане комуністом, ніколи не допустить, адже Швейцарія — втілення невинності. Я помітив, що мій оборонець, виправдовуючи Швейцарію, посилається на росіян, але про Гітлера

б* 163

навіть не згадує. А як його тішить, як швейцарця, що ганебні концентраційні табори існують десь-інде! І що ж він цим хоче довести? Одного разу я зважуюсь і кажу йому:

— Вам пощастило, пане докторе, що Гітлер загрожував вашій незалежності, а отже, й вашим інтересам і тим самим погамував розвиток вашого власного фашизму. Але невже ви щира думаєте, що швейцарська громадськість єдина в світі не мала б схильності до фашизму, якби той фашизм не загрожував її інтересам, а сприяв їм? Ще прийде таке випробування, любий докторе, я нетерпляче його очікую.

Мій оборонець защіпає шкіряну течку — мабуть, знов образився.

— Як вільний швейцарець...— починає він.— Чого ви смієтесь?

Вільний! Вільний! Вільний! Дарма я прошу, щоб він хоч раз пояснив: від чого вільний? А насамперед, на щр вільний? Просто вільний" і годі, і я, що сиджу оце на в'язничному ліжку й хитаю головою, теж би був вільний, якби був такий мудрий, що став би їхнім зниклим Штіллером. Уже взявшись за клямку, ладний вийти на ту волю, він простодушно, трохи занепокоєно питає мене:

— Чого ви хитаєте головою?

Аби ж то змога думати. Аби ж то змога висловитись так, щоб їм не лишилось нічого, крім їхньої правди. Бачу тільки, що навіть із громадянською волею, якою вони так хваляться, наче це є людська воля, справа тут кепська. Можу лише вирахувати, що вся їхня країна, як держава серед держав, так само невільна, як недоросток серед більших за себе. Так воно й є. І тільки завдяки своїй мізерності (своїй нинішній неісторичності> вони можуть часом уявляти себе незалежними. А також вавдяки своїй гендлярській розважності, що змушує їх вадля зиску бути ввічливим з дужими; той,.хто не має підстав дорікати дужим, оскільки він живе з них, той завше почуватиметься вільним і незалежним. Та хіба це воля? Я ж бачу їхні обличчя — хіба вони вільні? А їхня хода, так, хоч би їхня бридка хода — хіба це хода вільної людини? А їхній страх, страх перед майбутнім, страх, що колись вони можуть зубожіти, страх перед життям, страх, що вони можуть померти, не застрахувавшись, врешті, страх перед тим, що світ може зміни-* тися, їхній просто-таки панічний страх перед духовним ризиком — ні, вони не вільніші за мене, за людину, яка сидить на в'язничному ліжку й знає, що крок до волі (ніякі предки не можуть нам цього відібрати) — завше велетенський крок, крок, через який людина полишає все, що досі їй здавалося певним грунтом, крок, що як на нього вже зважишся, то ніхто тебе не годен стримати: бо це крок у віру, а решта все — не воля, а порожня балаканина. Але може саме тому мій оборонець а має слушність: навіщо мені все це казати представникам преси? Навіщо псувати їм кров? Навіщо ображати людей? Кінець кінцем це тільки моя справа, чи буду я колись вільний, і від них також вільний; справа моя і моєї самоти.

Я дедалі дужче переконуюся, що з прокурором, моїм винувачем, мені легше розмовляти, аніж з моїм так званим оборонцем. Однак це призводить до трохи небезпечного панібратства. Сьогодні він показує мені знімок Сибіли, своєї дружини, що кожного разу передає мені вітання. Ми довго розмовляємо "про подружжя, звісно, про подружжя взагалі. Прокурор вважає подружжя (очевидно, якийсь власний досвід заронив у нього сумнів) за цілком можливу річ, хоч і нелегку. Звичайно, він має на думці правдиве подружжя, живе. За необхідні умови такого подружжя він вважає: обопільну свідомість, що ми не маємо права на кохання свого партнера; довічну готовність скоритися живому життю, навіть якщо воно загрожуватиме подружжю; готовність завше тримати відчинені двері перед чимось несподіваним, не такою собі авантуркою, а сміливим ризиком; ту хвилину, коли партнери вирішать, що можуть бути певні одне за одного, вони здебільшого вже втратили одне одного. Далі: рівноправність чоловіка й жінки, відмова від переконання, що для подружжя досить вірності сексуальної, а також від переконання, що без сексуальної вірності воно взагалі не існує; якомога глибша, але не безоглядна щирість у таких справах. Важливою здається йому також обопільна відвага в ставленні до оточення. Подружжя перестає бути подружжям, коли одне з партнерів чи обоє з'єднаються з оточенням, аби натискати на партнера. Далі: здатність думати без докорів, що партнер, може, буде щасливіший без тебе; чесність у стосунках — не можна вмовляти партнера, запевняти, що, як він залишить тебе, ти не витримаєш і т. д. Він говорить про все це, як я вже сказав, загалом. Тим часом я роздивляюся на знімок його дружини. Зовсім не буденне обличчя, своєрідне, жваве, надзвичайно приємне, куди цікавіше за прокуророву мову, правдиву тільки тому, що вона оперта на його промовчані переживання з цією жінкою на знімку. За хвилю я повертаю йому знімок.

— Так,— каже мій прокурор,— з чого ж ми почали? *— 3 того, що ваша дружина чекає дитину.

— Так,— каже він.— Ми дуже раді.

— Маю надію, що все буде гаразд.

— Дай боже,— каже він.

Жан-Луї Дмитрич — піаніст у її балетній школі, на-півросіянин, дуже вразливий, талановитий чоловік, років понад сорок, не одружений. Юліка рада, що має коло себе таку людину, каже, що він просто її опора там. І більше нічого про нього не говорить. Може, мені не слід було питати її. Може, тепер вона думає, що я ревную.

Мій приятель прокурор питає, чи я знаю "Анну Каре-ніну"? Тоді: чи знаю "Ефі Бріст"? І нарешті: чи я можу уявити собі іншу поведінку покинутого чоловіка, ніж та, що її змальовано в цих шедеврах? Ще великодушнішу, додає він і починає оповідати... Здається, мого прокурора дуже мучить думка, що сам він на ту ще великодушнішу поведінку покинутого чоловіка, яку він собі може уявити, не цілком спромігся. Я слухаю його від полудня до вечора. Трохи збентежений своєю щирістю (властиво, він не хоче бути щирий, але почуває, що мусить розповісти все якнайдокладніше, щоб не виникло ніяких непорозумінь, мусить дотримуватись конкретних прикладів із власного досвіду), він раз по раз питає: "Ви можете збагнути це?" Це звичайна історія, я знаю тисячі подібних, тому збагнути її легко. Я розумію також, чому він прагне на власні очі побачити зниклого

Штіллера, що, виявляється, кохав його дружину так, що більше вже годі було витримати (йому, прокуророві).

Мій наглядач Кнобель уже кілька день поводиться якось дивно. Я помічаю, що він завше спішить вийти з моєї камери. Нині він каже відверто:

— Пане Штіллере...

Я тільки позираю на нього.

— Боже мій,— мовить він і корчиться з сорому, як зрадник,— я тільки один вам і вірив...

Юліка зуміла всіх переконати.

— Пане Штіллере,— каже він,— я не винен, що так сталося, їй-богу, ні, я не маю на вас зла, що ви оцовн дали мені самі байки, але що я можу вдіяти...

Я мовчки їм.

ЗОШИТ ЧЕТВЕРТИЙ

Пригода з крамом тілесного кольору, яка трапилася в Генуї моєму приятелеві й прокуророві і про яку він учора розповів, ніяк не сходить мені з думки. Я так і бачу його — будемо звати його Рольф,— наприклад, у нічному потязі, до якого він сів наосліп, не цікавлячись, куди ним заїде, радий, мов утікач, радий, що взагалі опівночі від'їздить бодай якийсь потяг. Може, думав він, їдучи, легше буде все перебути. А ще він нізащо не хотів, так добре витримавши перший переляк, знову з'явитися на очі своїй дружині. Можливо, він ще сподівався чогось від того, що переїде кордон. Що далі, то краще! Отже, він сидів у вагоні нічного потяга, без речей, сидів сам у-купе другого класу. В Мілані вдосвіта потяг спинився на безлюдному пероні, італієць-залізн)і-чник постукав молоточком по колесах, а крім нього, здавалося, цілий світ спав, так само й Сибіла, що, сказавши чоловікові правду, тепер звільнилася від жури й клопоту. В голові йому снувалися плани хлоп'ячої помсти; через стоянку на чужому вокзалі він ще дужче усвідомлював, що їде без жадної-мети.