Штіллер - Сторінка 48

Сибіла, зоставшись сама, заплакала.

Отже, з цього погляду Сибіла була вільна.

Тим часом Штіллер повернувся з Давоса, нічого не залагодивши, й поводився так, наче його балерина помирала. Звісно, за таких умов годі було й думати про Париж. Вони знЬву сиділи на узліссі, навкруги косили доспілу пшеницю, минало літо, над блакитним озером громадилися хмари, серед гарячої тиші гудів джміль; над ланам? мріла блакитна мла, на подвір'ях кудкудакали кури, навколишній світ здавався простим і прекрасним, він будив у серці радість, просто захват. Тільки їхнє щастя (чи те, чого вони сподівалися від свого кохання) було таке складне! Вони мовчки сиділи на землі, двоє віроломців, ніжно сплівши пальці, кожне з травинкою в гірі^о стулених, устах, і їм здавалося, що в цьому світі.одне тільки було б нескладне: подружжя, не з Рольфом і не з Юлікою, а їхнє подружжя...

У спокійних, без тіні гіркоти розказаних мені спогадах цієї чудової жінки — я, звісно, пишучи, весь час бачу її такою, як недавно в клініці, коли приносив їй косарики: в блакитному плетеному фотелі, в жовтому халаті, що дуже пасує до темних кіс,— є одна деталь, що вельми вразила б Зниклого Штіллера, а саме: що Сибіла того літа чи осені чекала від нього дитину, не сказавши йому того (тепер їй було б уже шість років)...

Я протоколюю:

То було у вересні;— Штіллер був страшенно заморочений підготовкою до виставки: високопоставлені особи вважали за потрібне, ба навіть за необхідне, щоб Штіллер знову виступив перед громадськістю. "Я не заважаю?" — спитала Сибгла, коли він привітав її майже звичним уже поцілунком і заходився далі обпилювати якийсь цоколь. Вона дивилася на нього. Сибіла вважала, що чоловік ніколи не буває такий гарний, як тоді, коли працює фізично. "Я не хочу тебе відволікати,— мовила вона,— але мені треба було тебе побачити нині..." Більше вона нічого не сказала, бо Штіллер зовсім не здивувався, що в неї виникла така потреба. Найважливіший тепер був цоколь. "Коли ж той добродій із салону прийде?" — спитала Сибіла. Вона пробувала зацікавитись. За вікном був блакитний, лагідний вересневий день. Треба ще було зробити щонайменше дев'ять цоколів, тоді пофарбувати їх або полакувати, а це не така проста справа: невдатний, цоколь може дуже зашкодити. Ще стільки того лакування, і знову ж — із кількох щасливо полакованих цоколів треба було здряпати лак! Ось про що тепер ішлося. "А свою дружину,— спитала Сибіла,— ти теж виставиш?" Вона поралась коло чаю, що вже закипав, отже, також мала роботу. "Я тобі щось принесла,— сказала вона,— сама пекла!" І показала йому свіжий пиріг. Штіллер був зворушений, хоч навіть не глянув на нього, й почав розмову про містифікацію. Сибіла не бачила ніяких змін у його скульптурах; чого ж це раптом вони мали бути тільки містифікацією? До того ж він дістав листа від охоронця одного музею, гімн на свою честь; аж страшно робилося, що Штіллер від такої хвали землі не торкатиметься. "Чай готовий",— сказала Сибіла, чекаючи на нього. Вона ніколи не думала, що до художньої виставки треба так готуватися, як до інвазії (Рольф оповідав їй за кавою про Черчіллеві щоденники), і.їй стало шкода Штіллера. "Як тобі плакат?" — спитав він, шліфуючи цоколь. Сибіла ще не помітила начерку плаката на обгортковому папері. "А треба ще й плакат?" — здивувалася вона. І справді, то був звичайний плакат, такий, яким рекламують виступ Фуртвенглера чи порошок "Персіль". їй було страшно уявити собі — на кожному рекламному стовпі підпис: "А. Штіллер", що його вона так любила, тільки збільшений, наче крізь лупу. Чи чоловіки взагалі не мають сорому? Якби хоч його та виставка тішила, а то ж сам лаявся. Навіщо ж він рекламує її? Штіллер пив чай стоячи, їв Сибілин пиріг і розмовляв, не помічаючи, що додолу сипались крихти... Сибіла скоро пішла від нього; їй здавалося, що тепер він не надається на батька. Вона була вдоволена, що Штіллер не просто відпустив її, а сказав, що чекатиме о п'ятій коло озера. Вона була щаслива, що того дня ще раз побачить його. Просто, щоб якось згаяти час, вона йшла вересневою Бангофштрасе від вітрини до вітрини, від крамниці до крамниці, аж поки знайшла найкращу краватку в цілому Цюріху. Та згадала, що Штіллер, на жаль, не має сорочки до такої краватки. Тож купила й сорочку.

На вітрильнику (каже Сибіла) Штіллер завше поводився, як хлопчак: був такий самий поважний, але не заглиблений у думки, так само безжурно й радісно грався своєю іграшкою. Він стернував і направляв вітрило, а Сибіла лежала на носі човна, затопивши руку або ногу у збурену воду. Тут, на озері, вони були вільні, привид їх не переслідував. Берег губився в осінній млі, вітрильник блищав у лагідному призахідному сонці, на сході небо вже заступив фіалковий присмерк, а вода біля їхнього човна стала тінява, сливе чорна під ясною поверхнею. Сибіла підперла голову рукою, щоб ловити обличчям сонячне проміння, яке падало дедалі скісніше, чула, як під човном хлюпала вода, коли десь неподалік катер здіймав хвилі, і дивилася блискучими очима на Штіллера, свого заклопотаного стернового: на його обличчя, вузьку голову, русявий, скуйовджений вітром* чуб — ні, він їй дуже подобався, цей чоловік, що, може, був уже батьком її другої дитини. Як Рольф поставиться до такої новини? Власне, їй було однаково. До речі, Рольф завтра обійме свою посаду прокурора. Які ж .вони здібні! Кожен по-своєму. І Сибіла поклала собі бути розважною і вдоволеною. Попри все. Вона ж бо ще молода. На все свій час. Якось воно та буде! Може, народиться дитина, а може, помре Юліка, а може, з неба спаде зірка і все направить. Як завше на вітрильнику, вони розмовляли мало. Над озером гуло рухливе місто. Школярі вимахували хусточками з катера, що возив їх на прогулянку, світ, на який вона дивилася лежачи, взагалі складався з барв і блиску, з гри тіней, з тиші і згуків. То була не така година, щоб на щось зважитись. Чому не можна кохати двох чоловіків? Штіллер був їй ближчий, він не належав до тих, що підкоряють. А РоЯьф належав. Може, це й страшно, але з певного погляду простіше. Рольф не трактував дружину, як сестру. Раз вони наскочили на кугу, аж дно зарипіло, і Штіллер, що саме говорив про свою виставку й через те був неуважний, перепросив її. Рольф ніколи не перепрошував, вважав, що завше має слушніть. За Штіллера можна було боятися, а за Рольфа ні. Якби їх скласти докупи, ото був би чоловік! Часом Рольф здавався їй величезним собакою, сенбернаром, що його краще не брати на шворку, щоб часом тебе не перекинув. Штіллер здавався їй братом, навіть сестрою... Несподівано похолоднішало. Сибіла підвелася, рушила хистким човном до Штіллера, обняла його за голову мокрими руками й стала цілувати. Він випустив линву, вітрило залопотіло. "Що сталося?" — спитав він. Сибіла й сама ще не знала.

— Чоловіки смішні! — ще й нині каже Сибіла.— Та вже мені ваша поважність! Цілими годинами, днями, навіть цілими тижнями здається, що ви нічого більше не хочете, тільки бути поблизу коханої жінки, нестямно шукаєте тієї близькості, можна подумати, що вас не лякає ніяка небезпека, ви не боїтесь бути смішними, а вже й поготів бути жорстокими, як вам хтось заступить дорогу, для вас наче існує тільки жінка, кохана жінка,— аж раптом, наче за помахом руки, все міняється, раптом виявляється, що засідання теж важливе, таке важливе, що йому улягає все. Раптом ви починаєте нер-вуватися, вважаєте, що жінка ніжно зав'язала вам світ. Я знаю! Добре знаю, як ви по-дурному зважаєте на всіх людей, тільки не на жінку, що вас кохає. Аякже, ви так поважно трактуєте життя! Міжнародна конференція юристів, музейний охоронець, раптом з'являються справи, що їх ніяк не можна занехаяти. І горе жінці, що цього не розуміє або ще й сміється! А тоді знову, наче на помах руки, ви станете, як малий Ганес у бурю. Що, неправда? Ті самі чоловіки приходять до нас, і їм треба покласти голову нам на плече, аби не вдатись у розпач, аби відчути, що вони в цьому поважному світі не цілком загубилися разом зі своїми прокурорськими посадами й мистецькими виставками, що ще хоч трошки комусь потрібні... Дивні ви люди, їй-богу! — сміється Сибіла.

Одного ранку наприкінці вересня Штіллер зателефонував їй: "Збирайся, ми їдемо до Парижа". Вона не повірила своїй трубці. "Ти не жартуєш?" Він весело відповів: "Чого б я мав жартувати?" Ще не певна, чи Штіллер не жартує, та вже трохи радіючи, вона спитала: "Коли?" І знову почула веселий голос: "Завтра, сьогодні, коли хочеш". (Розклад потягів до Парижа вони ж бо знали напам'ять; серед них був і нічний потяг, що вдосвіта проїздив паризькими околицями, тоді сніданок у барі на Східному вокзалі разом з робітниками ранкової зміни, кава з булочками і, нарешті, никання просторими рицками, повними городини й риби,— невже все це раптом справдиться, наче в казці?) "Я зараз їду до тебе!" — сказала Сибіла, та виявилося, що поїхати не так просто: перед полуднем до Штіллера мав ще прийти музейний охоронець, а пополудні Сибіла обіцяла повести Ганеса до цирку. "Отже, після цирку!"—сказала вона і поклала трубку, збентежена, як людина, що отримала нагороду, спустошена раптовим щастям...

Нарешті справа наче зрушила з місця!

"Як ми зробимо? — запитав Рольф, коли вони пили каву.— Треба замовити машини на меблі. На коли тобі краще? Бо я не маю наміру брати На себе весь клопіт із переїздом. Ти будеш тут другого тижня?" Сибіла дуже добре розуміла, чому він поспішає, хоч їй самій той переїзд був дуже не до речі. "Ну-так, я розумію,— відповіла вона,— але сьогодні ще не можу тобі сказати, чи буду".— "А коли зможеш?" — "ЗавтраІ" — "Чому ти так нервуєшся?" — "Я не нервуюсь,— відповіла вона.— Чого б я мала нервуватися?" .Сибіла сподівалась перечекати, поки ухвала визріє сама, аж раптом маєш— ультиматум, двадцять чотири години на роздуми! А йшлося ж про все, що їй було дороге на цьому світі, про Штіллера, про Рольфа, про Ганеса і про ще не народжене життя, про людей, рідних її серцю, і про неї теж, про те, чи зможе вона сама вибрати свою долю. Так, про те! А завтра Рольфові треба знати, чи замовляти машини на меблі, завтра за кавою... Дитяча вистава в цирку (каже Сибіла) була для неї зовсім не забавкою, саме там вона зважилась — на Париж, на Штіллера, на ризик.