Штіллер - Сторінка 50

Саме тому я й кажу, що ти старий парубок, одружений старий парубок. Смійся, будь ласка! Я вважаю, що подружжя — це або наше призначення, або воно взагалі не має сенсу, стає неподобством. Питаєш, чого я хочу? Я поводилася безглуздо, я знаю. Мені було боляче, як ти когось кохав, це правда, і може, я була слабкодуха. Що означає воля в подружжі? Я не хочу ніякої волі, не хочу бути для свого чоловіка якоюсь жінкою. Чому ти цього не розумієш? І батько мій для мене не якийсь чоловік. І Ганес не якась дитина, що її ми любимо тільки тому, що вона нам ' подобається...^ Ох, Рольфе,— перебила вона сама себе,— все це просто безглуздя!" — "Отже, ти хочеш сказати,— підсумував прокурор,— що ми ніколи не були правдивим подружжям?" — "Атож".— "І через це ти не повинна казати мені, де була останніми днями,— мовив він і знову закурив.— Я не розумію, чого ти взагалі прийшла до мене".— "Як ти так говориш, то я теж не розумію, чого прийшла. Думала щиро поговорити з тобою. Я знаю, ти тепер не маєш часу. Ти завше не маєш часу, як тобі не рука його мати. До того ж я вічно приходжу не тоді, як треба!" Рольф курив далі. "То про що ж ти хотіла зі мною поговорити?" — "Я наївна, ти маєш слушність. Ще й досі наївна. Тільки мене вже не зачіпає твоя зверхня посмішка. Я вважаю, що ти по-своєму просто дурний.— І вона —пояснила: — Ти тільки вмієш краще висловитися за мене, тому я завше й вислухувала тебе, ніколи не перебивала. Ти гадав, що я тільки тебе єдиного вважала гідним кохання? Я бачила, ти був такий певний мене, але цілком в іншому розумінні... Пригадуєш англійського офіцера в Каїрі, що залицявся до мене? Ти ніколи не трактував його поважно, я знаю! В ньому було багато такого, чого в тобі нема і чого мені бракує. Але тоді мені й на думку не спало б, справді, дивно було б навіть* уявіпії собі, що я поїхала далі з чужим чоловіком, а не з тобою. А власне, чому? Не знаю, звідки взялося в мене таке уявлення про подружжя, але воно в мене є... ще й нині...— Сибіла задумалась на хвилю.— Може, нам слід розлучитися.— Вона дивилася у вікно й не бачила його міни, принаймні він мовчав.— Поміркуй про це! Я ніколи не думала, що Ш можемо розлучитися.

Завше, коли розлучалися якісь наші знайомі, я вважала, що так і треба, бо щоразу то були не подружжя, а тільки стосунки між чоловіком і жінкою, легалізовані на догоду міщанському смакові, але з самого початку невдалі. Навіщо їм було далі жити разом? То було все одно що поставити опудало на пташок, а потім самому боятися вийти на город. Не подружжя, а тільки міщанські стосунки. Ти завше називав мене міщанкою, коли моє почуття тобі не подобалося, а нині мені здається, що насправді ти куди більший міщанин за мене. Навіщо ти легалізував наші стосунки, не вірячи в подружжя? Тільки тому, що в нас знайшлася дитина...— Рольф не перебивав її.— Я знаю,—всміхнулася Сибіла,— тобі подобається бути спокійним. Чи я їду до Парижа, чи до Понтрезіни, ти однаково спокійний! І вважаєш, що це й є великодушність. Правда? Твоя великодушність має мене скорити. Часом мені здається, що ти тільки хочеш, аби я корилася тобі. Щоб мати потім ту свою волю! І це все. Ти чекаєш, щоб мене покинув коханець, як ти покидав жінок, а тоді в мене лишишся тільки ти; це все твоє кохання, весь твій спокій, вся твоя великодушність... Ох, Рольфе,— знову сказала вона,— яке це все безглузде!" — "А в чому ти бачиш глузд?" — спитав Рольф, проте знову задзвонив телефон, і йому довелось підійти до бюрка. "Не знаю,— мовила Сибіла,— нащо я все це кажу тобі..." Рольф ізняв трубку. То була секретарка, що, згідно з своїм обов'язком, нагадувала панові прокуророві про початок засідання й про так звану юридичну пораду присяжним. "Я тебе більше не затримуватиму,— сказала Сибіла, дивлячись, як він складає до течки папери.— Ти сердитий на мене? Чому ти не відповідаєш мені?" Рольф став шукати свою авторучку на столі, по кишенях. "Я розумію;—сказав він,— ти розчарована, що я нічого тобі не забороняв..." Його усмішка свідчила, що він намагається потрактувати справу як смішну. "Ні,— заперечила Сибіла,— ти мені справді не можеш нічого заборонити, і це найгірше, ти завше тільки перебував зі мною в стосунках, отже, не мав права заборонити мені заходити в стосунки з іншими..." Тим часом Рольф знайшов свою ручку, і вже ніщо не заважало їй попрощатися. Рольф узявся за клямку; якби то був справді її Рольф, вона б кинулась йому на шию і виплакалась. Але то був не Рольф, а маска, що здавалася їй смішною. "Роби, як вважаєш за потрібне",— сказав він ще раз, відчинив двері й чемно провів її передпокоєм до ліфта...

Отже, їй довелося поїхати до Понтрезіни.

Понтрезіна зустріла її дрібною мжичкою. Сибіла перелякалася, наче за цілу дорогу жадної хвилини не сподівалася, що справді доїде до неї. А тим часом Понтрезіна означала, що потяг просто далі не їхав; ще гірше, в цю пору назад теж не було вже потяга. Сибіла наче опинилася в пастці. Крім неї, висіло двоє тамтешніх мешканців. Вона здалася на ласку якогось носія в зеленому фартусі, що поклав її валізки й лижви на сани; Сибіла йшла ззаду по розмоклому снігу. Клятий плакат — він однаково міг рекламувати Капрі чи якусь купальню в Північному морі! — мав, звісно, на думці лютий чи березень, а не листопад. Щоправда, носій запевняв, що на горі є добрий сніг. Але навіщо Сибілі був сніг? Навіщо їй був той старомодний першокласний готель? Із півгодини вона, не знімаючи хутра, що було для неї, так би мовити, останнім притулком, сиділа на ліжку й дослухалася до деренчливого гучномовця, з якого лййув "Дунайський вальс" над порожньою ковзанкою, освітленою прожекторами. Потім вона зійшла до бару, замовила віскі й, шукаючи рятунку, стала фліртувати з якимось добродієм, що випадково виявився французом, а отже, був дотепний...

Зводини з Вільфрідом Штіллером, дипломованим агрономом, призначено на ту п'ятницю: "можливо, з принагідними відвідинами материної могили", як дізнаюся я з копії листа.

Здається, ч кінець був препоганий, а її. прощання з Штіллером — хоч би які ми були певні, що все між нами скінчилося, а прощання однаково має відбутись! — не обійшлося, на жаль (каже Сибіла), без тяжких образ, без приниження, і з її боку також.

Я протоколюю:

Сибіла, тоді ще завзята спортсменка, тинялася по Понтрезіні, рада, що Штіллер, вернувшися з Парижа, не має грошей, щоб приїхати до неї. Зате він не давав їй спокою телефоном, аж швейцар їхнього готелю, швидко зметикувавши, що ті виклики не вельми бажані, співчутливо кривився, повідомляючи її, що викликає Цюріх. Півсвідома надія, що, може, то Рольф, не давала їй просто не підходити до телефону; та й швейцар надто багато собі дозволяв. Вона почула, як він сказав одного разу: "На жаль, пані докторова саме вийшла, десь хвилину тому". Вона стояла у вестибюлі і, помітивши міну того шляхетного сутенера, що, напевне, за свою послужливість розраховував на особливі чайові, зайшла до кабіни й зателефонувала до Штіллера. Але тепер уже Штіллера, здається, покинув добрий дух. Лютий, що йому довелося випрохувати її адресу в Кароли, він розмовляв, як паша. 'Що Сибіла могла йому сказати? Що тут сніг, авжеж, цілком пристойний сніг, а сьогодні навіть сонце, атож, дуже гарне товариство, тоді почала розводитись про шалені успіхи в катанні на лижвах, про гальмування, нахил корпуса, поворот від клубів тощо. Базікала, як дурне дівчисько, про француза, що "танцював, як бог", так, так, француз, про "шалений" настрій, про те, що її покій просто "чудо", дистанція максимальна, та ні, не тільки француз хоче з нею одружитися, а всі, "першокласна банда", справді, а їхній учитель "милий хлопець". Час від часу, як Штіллер мовчав, чути було голос: "Три хвилини скінчилися, прошу вкинути належну платню. Три хвилини скінчилися, прошу вкинути..." І Сибіла вкидала, наче їй не досить було тієї дитячої розмови. її опосів диявол, якесь химерне почуття, що приглушило всі інші. Сибіла тепер нічого так не боялася, як своїх правдивих почуттів... Рольф, її чоловік, і далі мовчав.

Коли одного дня Штіллер власною персоною з'явився у вестибюлі готелю, аби довідатись, що ж, власне, сталося, він, очевидно, не мав сили звільнити цю збаламучену жінку від її дитячого тону. Штіллер давав себе ранити тим фальшивим тоном, і безпорадна Сибіла безжально знущалася з нього. Та був наче якийсь механізм:, як тільки Сибіла відчувала, що він починав жаліти сам себе, то не могла втриматись, щоб далі не ранити його. Вони подалися гуляти рівниною в напрямку Самадена, Сибіла в чорних лижвяних штанях, елегантна, спортивна, засмагла, а Штіллер у повсякчасному своєму дощовику, блідий, як і всі, хто прибував з долини. "Як твоя виставка? — спитала вона.— Уже вилив скульптуру?" Від її грайливого тону він просто занімів і отупів. Йому нічого не спадало на думку. Навіть її знайомий із Дюссельдорфа, хвацький хлопець, що знав безліч анекдотів про пілотів і про події на Східному фронті й на острові Кріті, був куди цікавіший за Штіллера! Вона так йому й сказала: "А як він уміс ;:;і:7л, щоб ти знав! Просто з нічого вміє робити г;:з^іі...> Штіллерові довелося вислухати, як то гарно, коли чоловік "робить" великі гроші. Він якийсь магнат із В£;;;І:СЇ промисловості. Ото вже знає, як тішитись жнгтл::! "Хоч, власне, він, як чоловік, не на мій смак",— скліла Сибіла. Штіллер поглянув на неї збоку, але й далі сумно мовчав. Тільки подеколи казав: "Ну й гидка ж ця Понтрезіна!" Сибіла звихнула ногу й трохи шкутильгала. "Проте вчора я' вже знову танцювала!" — заявила вона. Щось її під'юджувало захоплюватися тим, що Штіллер зневажав, і вона знову стала розповідати, який дотепний той добродій із Дюссельдорфа, кавалер Лицарського хреста, який він мужній, говіркий, спритний на вигадки, наприклад, коли йому здається, що він когось образив, він дарує йому мерседеса, байдуже, чи то чоловік, чи жінка. Далебі, дарує! Штіллер тільки сказав: "Та я вірю!" Або ж інший приклад: у їхньому готелі була одна дівчина, закохана в шведського студента, і в того добродія з Дюссельдорфа відразу виникла чудова ідея привезти шведського студента сюди, і то літаком. "Прекрасно, правда ж?" — сказала Сибіла, даючи взнаки своєму нудному й пбхмурому супутникові, що чоловіки, які роблять гроші, теж можуть бути вельми приємні.