Штіллер - Сторінка 51

Очевидно, Штіллер сказав: "Можливо" — або спитав: "Навіщо ти мені це оповідаєш?" Але він був ображений і не знав, як спинити ту Сибілину балаканину. До речі, під час тієї прогулянки вона вперше помітила, що Штіллер затинається, не може вимовити певних слів, а саме тих, що починаються на "м". їх поминув якийсь юнак з обличчям шоколадного кольору і з білою плакатною усмішкою інструктора їзди на лижвах. Сибіла голосно привітала його і пояснила: "Це Нюо". Він слухняно, стомлено спитав: "Який Нюо?" Отже, то справді був інструктор, який Сибілу із звихне-нею ногою просто-таки доніс на руках до рятувальних саней. "Ну хіба ж не милий хлопець?" — спитала вона. І повела далі, все таким самим тоном. Звичайно, Сибіла знала дуже добре, де Штіллерові найприємніше було б пообідати — в якомусь сільському заїзді, повному тутешнього люду. Але, під'юджувана дияволом, як уже сказано, втішаючись тим почуттям, вона відразу вибрала щось "шалене". Чому Штіллер не оперся? Його непевність ображала Сибілу: вона почувалася так, наче то Штіллер її кидав напризволяще. І то був чоловік, що його вона кохала? В "шаленому" ресторані панував рідний швейцарський дух, що його Штіллер не Зносив, але вже щось із три пари рук простяглося взяти їхній одяг, пані докторову привітали, як постійну гостю; і решта все — окремий столик, два окремі меню, надруковані в стилі Гутенбергової біблії, старший кельнер у фраці, що був такий ласкавий звернути їхню увагу на свіжі омари, і то цілком інтимним тоном,— усе те було мішаниною витонченості й шантажу, що дрібного міщанина Штіллера, коли він не був у гуморі, робила цілком безборонним. На столику стояло л*ри "троянди, враховані в ціну, і, звісно, горіли свічки. Штіллер навіть не мав відваги сказати Сибілі, що ціни видаються йому дивовижними. "Що ти їстимеш? — спитала Сибіла з материнською турботою й додала: — Я маю з собою гроші". Кельнер, що подавав вина, вбраний виноробом, уже стояв коло них, і Сибіла запросила своє шатонеф-дю-пап, шістнадцять франків пляшка, зате вистояне. "Побачиш,— сказала вона Штіллерові,— це шатонеф — просто поезіяі" Сибіла слухала сама себе: диявол укладав їй до вуст вислови такої особи, якій Штіллер не годен був відповідати. Потім, майже самим лише поглядом замовивши "своє" філе міньйон, вона змусила безпорадного Штіллера вибрати для себе слимаки, хоч він трохи й сумнівався, чи слимаки пасуватимуть до шатонеф-дю-пап. Штіллер признався, що ніколи ще не їв слимаків, і відчув себе таким мізерним, що не спромігся заперечити їй. Отже, слимаки! А потім Сибілі вклонився якийсь пан і коротко, щоб не заважати, сказав по-французькому, що здобув сьогодні другий ступінь із лижного спорту; Сибіла привітала його помахом руки й пояснила Штіллерові, що то Шарль Буайє. Голодний Штіллер, несміливо жуючи шматочок хліба, спитав: "Хто такий Шарль Буайє?" Француз, що танцює як бог.

1 Сибіла, поки Штіллер куштував шатонеф-дю-пап, розповіла "чарівну" історію: як вона цього француза — до речі, він дипломат — під час танцю жартома назвала Шарлем Буайє, і справді виявилося, що його прізвище Буайє. "Смішно, правда?" — спитала вона. Штіллер глянув на неї, як пес, що не розуміє людської мови, й Сибіла заледве не погладила його, як пса. Не погладила тільки тому, щоб не давати йому ніякої надії. Побачивши, що Штіллер уже надпив свою чарку, вона весело сказала: "На здоров'я!" Він збентежився й теж підніс свою майже порожню чарку: "На здоров'я!" Та, попри все, Сибілі було так прикро, що вона майже не могла їсти свого філе міньйон; натомість Штіллер, хоч як бридився, присилував себе ковтнути тих дванадцять, слимаків. Сибіла — Штіллер був такий нудний, що їй весь час доводилось самій підтримувати розмову,— закурила тим часом цигарку й сказала: "Мені написав Штурценегер. Йому треба секретарки. Що ти скажеш? І саме мене! — Штіллер порпався в черепашках.— Він закоханий у мене,— додала Сибіла,— навіть мій чоловік помітив. Справді. Мені теж подобається твій приятель... — А між розмовою напучувала його: — Візьми ще підливи, любий, це ж найкраща підлива! — Штіллер слухавсь і брав йідливи.— Справді,— вела вона далі,— Штурценегер запросив мене. Здається, він захоплений Каліфорнією. Сто доларів на тиждень, що ти скажеш? І дорога оплачена! Сто доларів — це тобі неабищо, і за чверть години можна бути біля моря..." І т. д.

Аж дорогою назад у них дійшло до трохи реальнішої розмови, хоч короткої й односторонньої. Вони йшли рипучим снігом, і з їхніх уст здіймалася пара. Було страшенно холодно, проте гарно: праворуч і ліворуч височіли снігові намети, будинки були наче в пухових подушках, на небі яскріли зорі, ніч здавалася порцеляновою. "Де ж ти зупинився? — поцікавилась Сибіла, коли вони стояли вже перед крикливою брамою її готелю.— Ти завтра ще будеш тут? — питала вона далі, щоб почати прощання, може, навіть остаточне.— Ти мене просто приголомшив,— казала вона, бо він мовчав.— Тепер тебе раптом почала влаштовувати наша подорож,, тепер, коли ти й так мав їхати до Парижа, тепер ти знайшов дуже гарну причину, тепер я повинна була негайно йти до тебе, аж тепер наш Париж став можливий. Знаєш, тієї миті я відчула себе твоєю коханкою..." Штіллер мовчав, і не знати було, чи він збагнув, що в ній зламалося. Про що він думав? А що їй більше нічого було пояснювати, то вона спитала про назву якогось сузір'я просто над засніженою брамою. їй довелося двічі питати, поки Штіллер відповів: "Атож,— мовила вона по хвилі, наче в якомусь зв'язку з. тим сузір'ям,— де я буду за рік? Не знаю. Може, справді в Каліфорнії!.. Смішно,— додала вона,— в тебе все достеменно відомо наперед. Ти, мабуть, ніколи не змінишся, навіть у своєму зовнішньому житті.— Вона не мала на думці чогось поганого, але відчула, що слова її жорстокі, й хотіла загладити їх: — Чи сам ти гадаєш, що колись змінишся? — Питання прозвучало не ласкавіше, накпаки. Хоч що б вона тепер сказала, все було б невдатне.— Ох, Анатолю,— врешті мовила вона,— я справді тебе дуже кохала..." Якийсь лижвар, що тренувався на довгих дистанціях, ще один Нюо, плавкими кроками пройшов, ледь порипуючи лижвами, повз мовчазну пару. Рони дивилися йому вслід, наче понад усе цікавилися спортом; на жаль, він скоро зник і знову лишив їх самих. Нарешті, зовсім уже задубівши, вони розійшлися, але, ще не маючи сили попрощатися, похапцем домовилися вранці поснідати.

На той сніданок Штіллер не прийшов.

Через два дні, як Сибіла в товаристві добродія з Дюссельдорфа вийшла з їдальні, він стояв неподалік, наче привид. "Чого ти не приходив?" — відразу спитала вона, навіть не привітавшись; Сибіла була вражена. "Ти вже їла?" — спитав він. "А ти ні?" Штіллер був блідий з утоми, неголений. "Звідки ти з'явився? — спитала вона далі. Штіллер поміг їй одягти хутро, що його ніс за нею так званий бой, хлопчик, прибраний у циркову ліврею.— Я позавчора чекала тебе на сніданок. Де ж ти був?" Вона кивнула добродієві з Дюссельдорфа, що чекав на неї коло ліфта, прикурюючи сигару; він поводився так чемно, що Штіллер його навіть не помітив, кавалер на всі сто... Штіллер повернувся з Давоса. Сибіла довідалась про це, як вони крізь обертові двері виходили на мороз. "З Давоса?" — спитала вона, але скляна переділка якраз відгородила її від Штіллера, що йшов за нею.— 3 Давоса?" — ще раз перепитала

Сибіла вже надворі. Штіллер розмовляв у санаторії з своєю хворою дружиною. Він оповів про ту розмову коротко й сухо. "І це все,— закінчив він.— Чого ти така здивована?" І справді: ціле літо Сибіла чекала на це, сподівалася, мовчки домагалася цього. А тепер для неї це був шок. Вона почувалася винною. "А Юліка? — спитала вона.— Що каже Юліка?" Штіллера, здавалось, не цікавила Юліка. "Ви розлучаєтесь? — питала далі Сибіла.— Що це означає? Не можна ж— так просто..." Штіллер видався їй жорстоким нелюдом, його поведінка вжахнула її. Тепер раптом Юліка не була вже далекий лривид, а реальна жінка, хвора, покинута, нещасна жінка, сестра. "Слухай,— мимоволі вихопилось у неї,— ти не повинен був так робити...— Вона поправилась: — Ми не маємо права. Я знаю, я сама винна. Це ж божевілля, просто вбивство..." Штіллер був спокійний, а помітивши, як вона хвилюється, став навіть якийсь зловтішний. Він уявляв себе вільним, цілком вільним, і ту хвилину йому вистачало, що він чогось доконав. "Я голодний",— заявив він, виразно показуючи, що він не має ані бажання, ані причини далі думати про Юліку. Вони ввійшли до заїзду, повного місцевих залізничників, що, маючи вільний вечір, грали в карти, кожний із сигарою в зубах. Побачивши елег гантне Сибілине хутро, вони притихли, аж поки один сказав: "То ми граємо чи не граємо?" Тут не було меню, надрукованого в стилі Гутенбергової біблії, зате була огрядна господиня, що особисто привітала гостей, подавши вогку руку, потім змела з лакованого дерев'яного столика розлите пиво й крихти. На чорній табличці, що висіла на стіні між лавровими вінками та призами мисливського товариства, були виписані ціни розливного вина: вельтлінер, кальтенер, магдальнер, доле; а над табличкою — неодмінна, трохи зблякла фотографія генерала Гізана К Голодний Штіллер був упевнений, як дроворуб, що повернувся з своєї тяжкої роботи, стомлений, неквапливий, задоволений собою; широкими долонями він відразу розламав булку навпіл. Тим часом до Сибіли, що сиділа коло кахляної груби, вискочив на коліна кіт і замуркотів, домагаючись пестощів.

1 Г із а н Анрі (1874—1960) — швейцарський військовий діяч, головнокомандувач швейцарської армії 1939—1945 рр. '

Штіллер тішився вже наперед печенею і домашньою ковбасою; салату тут не було. Залізничники, поки один тасував карти, розмовляли вдавано злісним тоном, хоч насправді злості не відчували, про дорогу, але надаремну конференцію великої четвірки, а як почали знову грати, то зосереджено замовкли, і в низенькому приміщенні заїзду залягла мовчанка, що захопила також Си-білу й Штіллера. "Ти. ще нічого не розповів мені про Париж",— озвалася Сибіла, яку та мовчанка, очевидячки, пригнічувала. Коли вернулась огрядна господиня — правда, ще не з їжею, якої чекав— Штіллер, а з вином,— він звідався про кімнату. "На одного чи на двох?" — спитала господиня, коли Штіллер пішов з нею оглянути кімнату...