Штіллер - Сторінка 53

Вона'вже більше не "клеїла дурня", але її шлях, власний шлях, був досить тяжкий. Сибіла, донька заможних батьків, опинилася вперше в таких умовах, як інші люди на цьому світі,— тобто була самітна, відповідальна за себе, залежна від своїх власних здібностей, від попиту на ті здібності, від гумору й ласки того, хто давав їй роботу. І дивно: їй здавалося, що це й є воля, що це й є гідність. Робота її була одноманітна — вона перекладала на німецьку, французьку й італійську мови ділові листи, майже завжди однакового змісту. А перше її власне помешкання в тому світі було таке, що навіть удень, коли надворі світило сонце, вона не могла ані читати, ані шити без світла й майже ніколи не зважувалась відчинити вікно, бо все відразу вкривала кіптява, а як лягала спати, то затикала вуха воском. Сибіла не нарікала, знаючи, що мільйони людей живуть гірше за неї. Взагалі нарікати вона не могла хоч би вже через Рольфа. На щастя, Ганеса вдалося примістити в німецько-єврейському пансіоні, де він був цілий день. Вільні години вона завше віддавала Ганесові і, як дозволяла погода, гуляла з ним у Центральному парку: там були дерева...

Отже, як то кажуть, вона почала нове життя.

Якось у лютому вона трохи злякалася і ще й досі не знає, чи то їй привиділось, чи справді було чого злякатися. Вони з Ганесом сиділи в Центральному парку й годували вивірок; у западинах ще лежав брудний сніг, ставки не зовсім розмерзлися, але сонце вже пригрівало, щебетали пташки, надходила весна. Земля була вогка; вони сиділи на чорних лупакових скелях Мангатта-ну, і Сибіла тішилась, як гномик, така вона була загублена й незнана в цьому велетенському місті. Крізь безлисте віття дерев видно було в блакитному тумані хмародери, їхні знайомі обриси; десь на краю великого парку, потойбіч тиші, щось примарно бряжчало, й подеколи долинав свист від Гудзону. Проїхав верхи полісмен грузькою стежкою. Хлопчаки грали в бейсбол. На довгих лавках сиділи люди й читали газети, пройшла закохана пара, потім якась дама підвела свого собаку під рідкісне дерево. Сибіла рада була, що нікого не знає. Чоловіка, який пройшов повз них, вона побачила тільки зі спини, але якийсь мент була цілком певна, що то Штіллер, більше ніхто, і замалим не гукнула його. Звісно, вона вилаяла себе: звідки міг узятися в Нью-Йорку Штіллер? Але не заспокоїлась, лишилася суміш надії й страху, що то міг справді бути він. Сибіла взяла за руку Ганеса й рушила парком: не на те, щоб шукати того чоловіка, радше, щоб утекти, а все ж пішла в тому самому напрямку. Як і можна було сподіватися, вона його більше не здибала і вже зовсім забула про свою химеру (а то, мабуть, була таки химера), коли це через кілька днів побачила його, спускаючись у метро: тобто вона з'їжджала на ескалаторі вниз, а він їхав догори. Спинитися, звісно, не можна було. Хіба не витріщився він на неї, хоч і не привітався? Вона втішала себе тим, що такого не може бути. Невже б це ІІІтіл-лер її переслідував? У кожному разі, Сибіла побачила, що чоловік, якого вона взяла за Штіллера, нагорі не пішов собі далі, а відразу кинувся на ті сходи, що бігли вниз. Внизу було так тісно, що навряд чи вона могла б спокійно стежити за ним, навіть якби не була така схвильована. Що доводить в Америці непромокальний плащі Пізніше Сибіла знову переконала себе: вона, мовляв, так пильно дивилась на того чоловіка, що він, не знаючи її, міг покласти собі якусь надію, тому й вернувся. Дуже можливо. Ту мить Сибіла повелася цілком мимовільно: упхалася в найближчий вагон, двері зачинилися, й потяг рушив.* Ще цілий тиждень вона трохи побоювалась, коли виходила на вулицю, але дарма: ніколи вже не зустрічала чоловіка, що видався б їй Штіллером.

Як уже сказано, робота її була одноманітна. Сиділа вона в приміщенні без денного світла й за тиждень переконалася, що довго такої неприродності не витримає. Не знати, чи надворі йде дощ, чи світить сонце, не відчутно, яка там пора, ніколи не війне повітря, що пахне бурею, чи людьми, чи листям, чи бодай мокрим асфальтом. А найгірше, що тільки їй одній цього бракувало; Сибілі здавалося, що вже від самого air-condition1 можна задушитися. Проте вона була певна, що на кожному іншому підприємстві буде те саме, а тому почувала себе цілком безпорадною. Що їй було робити, як

1 Кондиціонованого повітря (англ.).

з відчаю не вдатися в роботу? Тому її цінували, й коли через півроку вона захотіла перейти, її не пустили й удвічі збільшили платню. Тепер Сибіла могла дозволити собі краще помешкання: два покої і так званий квітник на даху на Ріверсайд-драйв із краєвидом на широкий Гудзон. Тут, на вісімнадцятому поверсі, вона розкошувала. Вони з Ганесом засмагали в захистку червоного муру, бачили небо й навіть околицю міста, ліс. А на сході — море. В туманній далині Ганес навчився розпізнавати, чи то прибуває до порту "Іль-де-Франс", чи "Квін Мері". А ввечері, коли темніло, якраз перед їхніми вікнами спалахували мінливі гірлянди світла на Вашінгтон-брідж. Там Сибіла* мешкала майже два роки. Вона дедалі рідше думала про повернення до Швейцарії. Життя в Америці (каже вона) подобалось їй, хоч і не те, щоб дуже захоплювало; вона втішалася чужиною. До того ж правдивої Америки, Заходу, вона ще не знала. Збиралася колись поїхати на другий берег, побачити Арізону, Техас, "каліфорнійські квіти; але ж вона була службовець, себто могла жити, і то вельми пристойно, доти, доки сиділа коло своєї друкарської машинки; відпочинок вона мала тільки в кінці тижня, щоправда, в радіусі ста миль навколо міста. їй подобався Нью-Йорк. Перші тижні їй показалося, що нема нічого легшого, як ладнати з американцями. Всі вони були такі відверті, безпосередні; в неї відразу з'явилося стільки друзів, як ще зроду не було, принаймні так їй здавалося. Тішилась вона й тим, що її лишили в спокої як жінку, ніби, висівши в Америці, вона перестала нею бути: вона подобалась, але як істота середнього роду. Певне, що після останніх переживань то було для неї щастя, принаймні спочатку. Але й потім (так вона каже) Сибіла не прагнула чоловіка, а надто чоловіка-американця; вони були просто друзі, радше friends. Більшість їх мали свої машини, а це важливо, особливо влітку, коли в Нью-Йорку страх як гаряче. Але з" часом той брак атмосфери, що відчувається навіть у Швейцарії, почав її дратувати. Важко сказати, чого саме їй бракувало. Кожен хвалив її нову весняну сукню, її здоровий вигляд, її сина; порівняно з Швейцарією тут не жалкували похвал. Та раптом Сибіла стала себе питати, чи вони взагалі бачать те, що хвалять. Дивно було (каже Сибіла) збагнути, яка чарівна, яка різноманітна буває еротична гра; Сибіла аж тут зрозуміла це, де тієї різноманітності взагалі не було. Виходячи з ресторану чи з підземної залізниці, залишаючи товариство, вона ніколи не відчувала, що її бракуватиме якомусь чоловікові в той шляхетний спосіб, коли обоє, хай навіть вони й не мають наміру ще раз зустрітися, почувають себе якось дивно окриленими. Ніколи на вулиці вона не зустріла мимохідь радісного, захопленого погляду, навіть у розмові не було ані сліду схвильованого усвідомлення, що існують люди двох статей. Все обмежувалося товариськими стосунками, до речі, дуже милими; але бракувало напруження, повняви квітучих відтінків, мистецтва гри, чарів, небезпеки, бентежної можливості живих ускладнень. Все було пласке, не сіре, боронь боже,— навколо аж кишіло розумними людьми, освіченими людьми,— але позбавлене життя, якоїсь знадливості, несподіванки. Сибілі здавалося, що вона жінка в шапці-Невидимці; ніхто її не бачив, слухали тільки, як вона говорить, може, вважали її розмову за веселу, цікаву, але то було спілкування в безповітряному просторі. Смішно: вони балакали про sex problem1 з такою квапливою безпосередністю і впевненістю, як євнухи, що самі не зазнали того, про що говорять. Здається, вони ніколи не знали різниці між сексом і коханням. А як вони ще й починали видавати тут свою видиму хибу за ознаку здоров'я, то ставало вже не смішно, а радше нудно. Чого тільки в тому Нью-Йорку немає! Соромно було там нудьгувати. Взяти хоча б концерти! Але саме буденне життя, купівля, обіди в невеличких їдальнях, їзда в автобусах, чекання на зупинках, метушня, що поглинає дев'ять десятих нашого життя, там була така нечувано практична, така нечувано безбарвна. Часом Сибіла ходила в італійський квартал начебто купити городини, а насправді бажаючи щось побачити, спрагла на щось цікаве. Чи, може, вона сама була винна? Десь за півроку Сибілу посіло гірке почуття, що вона всіх розчарувала. Вона мала повний записник адрес, але нікому вже не зважувалась зателефонувати. Чим вона розчарувала всіх тих своїх ласкавих приятелів? Вона не знала й ніколи не дізнається. Але її це

1 Проблему сексу (англ.).

дуже пригнічувало. Бо справді, і це її ще дун?че бентежило, вона ніколи нічим не легковажила. Випадково зустрівшись із кимось, вона чула те саме ласкаве: "Привіт, Сибіло!" — й не помічала й сліду розчарування. Всі ті відверті, безпосередні люди, здавалося, нічого більше й не сподівалися від стосунків з іншими людьми, не вважали, що їх треба далі зміцнювати. А Сибілу це, мабуть, найдужче журило; після двадцяти хвилин спілкування з ними людина лишається така сама далека їм, як і після півроку, як і після багатьох років, нічого більше не додається. Тобі щиро бажають усього найкращого, й на цьому кінець. Приятелі існують тільки задля приємності, а на все інше є психіатри, своєрідні механіки внутрішнього життя, якщо в когось виявиться якась вада і він сам її не зуміє направити. В кожному разі, не треба обтяжувати приятелів смутними історіями; тоді й вони відповідають тільки поверховим оптимізмом, що ні до чого не зобов'язує. Тому вже краще засмагати в своєму маленькому квітнику на даху. І все ж, хоч як Сибіла страждала від тієї привітної байдужості американців, їй ніколи не спадало на думку повернутися до Швейцарії... Після дедалі рідшого листування, після обопільної мовчанки, що наче переходила в остаточну, якось по обіді до Сибіли на роботу зателефонував Рольф. "Де ти?" — спитала вона. "Тут,— відповів він,— у "Ля Гардія". Щойно висів з корабля. Як мені з тобою зустрітися?" Йому довелося чекати до п'ятої години, бо секретарка Сибіла не могла^ піти з роботи коли завгодно, і вже аж доходила шоста, коли вона з'явилася у вестибюлі названого готелю на Таймс-сквер.