Штіллер - Сторінка 54

"Як ся маєш?" — спитали вони одночасно. І одночасно відповіли: "Дякую, нічого". Вони вийшли на Таймс-сквер. "Скільки ти тут пробудеш?" — поцікавилась вона, але, звісно, в тісняві важко було розмовляти. Сибіла повела враженого Рольфа на Рокфеллерову башту, щоб відразу показати йому частину Нью-Йорка. "Ти приїхав у справі? — спитала вона й поправилась: — Тобто в своїй службовій справі?" Вони сиділи в славетному "Рейнбо-барі", щось замовивши для годиться. "Ні,— відповів Рольф,— я приїхав задля тебе. Задля нас із тобою". Обоє визнали, що не дуже змінилися, хіба що трохи постарілися. Сибіла показала останній Ганнесів знімок. "Він уже не дитина, о ні, а справжній хлопчак!" Рольф не дав їй довго розповідати. "Я приїхав,— заявив він,— спитати тебе... Тобто вирішити, чи ми розлучимось, чи будемо жити разом. Але вже остаточно". Більше вони ні про що не питали одне одного. "В якому районі ти мешкаєш?" — поцікавився Рольф, і Сибіла показала йому свій квартал, радше гру світла, неймовірно барвистий присмерк над Мангетте-ном, видовисько, добре відоме кожному, хто бачив Ман-геттен. Проте не кожен, бачивши його, водночас знаходив знову жінку свого життя... "Вавілон!" — сказав Рольф, що весь час дивився вниз на ту сітку з мінливих разків перлин, на сувої світла, на грядки електричних квітів. Аж не вірилося, що в тій глибині внизу, звідки вже не долинав галас, у тому лабіринті з темних прямокутників і яскравих каналів між ними, що чергуються майже без ніяких відмін, не пропадає щохвилини людина; що той рух кудись і звідкись не спиниться ні на мить або не обернеться раптом у хаос, від якого нема рятунку. Подекуди йому перепиняють дорогу розпечені до білого ставки, як, наприклад, Таймс-сквер. До неба стирчать чорні хмародери, стирчать рівно, але в перспективі здаються пучком розчепірених кришталів, більших і менших, грубших і тонших. Час від часу насувається барвистий туман, і на хвилю Нью-Йорк зникає, наче його затопив Атлантичний океан. Тоді з'являється знову — подекуди лад, як на шахівниці, а подекуди хаос, наче на нього впала з неба Молочна Дорога. Сибіла показала Рольфові квартали, що їх назви він знав: Бруклін за прогонами мостів, Стейтен-Айленд, Гарлем. Згодом все стає ще барвистіше; хмародери вже не здаються темними баштами на тлі жовтого присмерку, ніч поглинає їх, залишається тільки світло, сотні тисяч лампочок, грати з білуватих та жовтуватих вікон, і більше нічого. Вони здіймаються, ширяють над майже цеглястою млою, а проваллями вулиці плине наче блискуча ртуть. Рольф не міг вийти з дива: катери, що віддзеркалювалися на Гудзоні, гірлянди мостів, зірки над повіддю неонового лимонаду, солодощів, несмаку, Що межує з величністю, ваніль і малина впереміш із фіалковою блідістю осені, непідлеглої часові, зелень глетчерів така, яку ми бачимо тільки в пробірках, а поміж нею молочко кульбаби, блазенство, й видиво, і краса також, о, чарівна краса, калейдоскоп із дитячих днів,

мозаїка з барвистих скалок, але рухома і разом з тим бездушна й холодна, як скло, а тоді знову бенгальський дим театральної Вальпургіевої ночі, небесна веселка, розсипана на тисячі шматків, що спадають на землю, оргія дисгармонії й гармонії, оргія буденності, технічна, меркантильна понад усе й одночасно схожа на казки з "Тисячі й одної ночі", на якісь вогнисті килими, на дешеві самоцвіти, на дитячий фейерверк, що спав на землю і яскріє далі; все те ти вже десь бачив, може, крізь заплющені повіки в гарячці; подекуди видно червону барву, не таку, як кров, ніжнішу, як гра променів у келихові з вином, коли його просвічує сонце, червону, а також жовту, знову ж не таку, як мед, ніжнішу, жовту, як віскі, зеленаво-жовту, як сірка або декотрі гриби,— дивовижну, але таку гарну, що якби вона озвалася, то напевне співом сирен: отак десь усе те виглядає, сповнене чуття і водночас мертве, розумне, безглузде й могутнє, витвір людей чи термітів, симфонія й несмак, Треба все те побачити, щоб потім уявити собі, побачити очима, не тільки розумом, побачити, коли ти розгублений, занімілий, переляканий, захоплений, недовірливий і схвильований, чужинець на землі, а не тільки в Америці; тоді людині хочеться сміятися, радіти й плакати з усього того. А далеко на сході встає бронзовий місяць, коване кружало, німий гонг... Але найдужче бентежила Рольфа Сибіла, його дружина, що почувалася тут; як дома. Вони допивали своє мартіні, мовчки, задумано споглядаючи одне на одного, й часом посміхалися майже глузливо, помічаючи, що властиво, Атлантичний океан, який розділяв їх, був непотрібний. Рольф не зважувався торкнутись її голої руки: його ніжність ховалася в очах. Сибіла також відчула, що на світі, хоч би який він був великий, немає ближчої їй людини за Рольфа, її чоловіка. Цього вона не приховувала, а все ж попросила двадцять чотири години на роздуми.

вошит сьомий

Сьогодні — візит до зубного лікаря.

Це дрібниці, але ж вони найстрашніші: від дрібниць не можна боронитися. Вони стомлюють! Ось одягнена в біле дівчина заходить до почекальні й каже:

— Пане Штіллере, прошу.

Чи ж я маю вилаяти її при всіх? Адже ця мила дівчина не винна, що мене записано Штіллером. Отже, я мовчки йду за нею. То мій оборонець постарався! Вони чіпляють мені нашию білу серветку,дають чисту склянку з літеплом. Усе це дуже чемно, і молодий лікар, наступник небіжчика лікаря, що йому зниклий Штіллер ще й досі не сплатив рахунку, миє руки. Він теж не винний, бо ще добре не знає пацієнтів свого попередника й цілком покладається на свою асистентку.

— Болить зуб, пане Штіллере? — каже він. .

Я саме полощу рот і киваю головою, що болить. Поки я збираюся з'ясувати непорозуміння, його пінцет знаходить болюче місце, і я вже не маю бажання сперечатися. Молодий лікар ставиться до' своєї роботи дуже поважно.

— Гляньте,— каже він і показує мені люстерко,— ось, наприклад, ця коронка на верхньому шостому зубі, бачите? Я не хочу критикувати свого попередника, але ж коронка просто неможлива.

Він не розуміє мого погляду, гадає, що я хочу захистити його попередника. З ватою і клямрою у роззявленому роті я не можу нічого пояснити й вислухую безумовно цікаву лекцію про нові досягнення в лікуванні зубів. Молодий лікар, щоправда, перейняв місце й пацієнтів свого дядька, але й гадки не має переймати також помилки минулого покоління; якщо, наприклад, узяти мій рот, то там майже самі помилки. Я тільки очима безпорадно прошу молодого лікаря не вважати мої коронки за роботу його небіжчика дядька, а мої зуби — за зуби зниклого Штіллера. Він гукає асистентці:

— Дайте мені ще раз рентгенівський знімок пана Штіллера!

Все це, як я вже казав,— робота мого оборонця. Лікар мені не вірить. .Щоразу, як він торкається пінцетом одного місця, мені мимохіть з очей течуть сльози,

] я ніяк не збагну, навіщо він там колупається. Врешті він каже:

— Ні, таки живий зуб.

Глянувши на давній рентгенівський знімок, знайдений у картотеці його попередника, молодий лікар просто не може втямити^чого мій четвертий нижній лівий зуб ще живий — по-моєму аж надто живий. Адже на знімку (він показує мені нижній четвертий лівий зуб зниклого Штіллера) добре видно, що в нього корінь зовсім мертвий!

— Дивно,— мурмоче лікар,— дивно.— Тоді викликає асистентку:—Це справді знімок пана Штіллера? Ви не помилилися?

— Та-ж він підписаний...

Сумлінність не дає йому спокою; він знову порівнює кожний зуб і виявляє, що в Штіллера, зниклого пацієнта його попередника, восьмий правий верхній зуб був, наприклад, цілий-цілісінький, а в мене замість нього дірка. Що я зробив із восьмим правим верхнім зубом (ІІІтіллеровим)? Я стискаю плечима. Потрібен мені допит, коли в мене вата і клямра в росі! Нарешті лікар віддає знімок, береться до свердла. Коли я нарешті через півтори години, звільнений від клямри, дістаю змогу сполоскати рота, то, звісно, вже не маю бажання сперечатися про давній рентгенівський знімок. Тільки прошу сарідону. Кнобель сидить у почекальні. Сіра в'язнична машина жде на акацієвій алеї. Шоферам наказано не ставити машину на очах. Проте алея належить школі, вона відмежовує шкільний майданчик. Коли я з Кнобелем повертаюся до машини, саме починається велика перерва, і нас відразу оточують школярі. Якесь маля питає несміливо, чи я злодій, а ще одна дівчинка радісно вигукує:

— Пане вчителю, злочинець!

Я махаю їм рукою крізь заґратоване вікно. Тільки вчителі не відповідають мені.

Р. в.

Може, питаю я сам себе, треба було боронитися скрізь, де тебе мають за когось іншого? Може, не слід було дозволяти асистентці зубного лікаря записувати мене Штіллером? Сізіфова праця! Тоді знову мені здаеться, що досить було б, якби лиш Юліка не плутала мене зі Штіллером.

Мексіка...

Я згадую (сам не знаю чому) поминки, такі, як я бачив у Ханісіо, індіянок, що цілу ніч чиплять на могилах, усі святочно вбрані, гарно причесані, немов до шлюбу. Здавалося б, там нічого й не відбувається; цвинтар — тераса над темним озером, оточена стрійними скелями, без жадної могильної плити чи якогось іншого знаку; кожен у селі знає, де поховано його предків і де він сам колись лежатиме. На тому місці ставлять свічки —три, сім чи двадцять, залежно від того, скільки небіжчиків має родина,— і миски з різною їжею, прикриті чистими серветками, а насамперед одну дивовижну річ: бамбукову риштовину, яку споруджують урочисто, ніби на свят-вечір, а на неї кладуть печиво, квіти, овочі, кольорові цукерки. Запахом тих наїдків мають цілу ніч живитися померлі, бо запах —це зміст речей, у цьому весь глузд. Тільки жінки й діти приходять уночі на цвинтар; чоловіки моляться в церкві. Жінки, що весь час поводяться діловито й тверезо, СІДАЮТЬ долі, наче на довгий спочинок, загортаються кожна разом із своєю дитиною в хустку так, що виходить наче одна істота. Свічки, що стоять рядком між живими й мертвими, миготять на холодному вітрі, спливає година по годині, над темними горами сходить місяць і, описавши поволі лук, знову ховається. Більше не відбувається нічого. Час від часу долинає дзвін, десь виє до місяця собака, і більше нічого. Ніхто не плаче, розмовляють мало, тільки про необхідне, але не пошепки, як у нас на цвинтарях: адже йдеться не про настрій.,.