Штіллер - Сторінка 58

Досить було згадати тільки Фокслі! Або злощасну засмажку, що її та жінка ніколи не хотіла зварити, і сотні інших дрібниць, одні за одних сміховинніші. Але вісімнадцяти днів і дев'ятнадцяти ночей поспіль у темряві, де між просмоленими дошками весь час щось капало, без-ліку крапель-хвилин не вистачило, щоб убгати бодай у швидку стенограму думок порожнечу між мною і тією жінкою; я знову спотикався й стукався об іржаві штаби, знову сідав на сувої линв і злизував теплу кров із своїх рук, брудний від давнього й нового поту, невмиваний з Генуї, ніким не бачений, сліпий, мов кріт, оглухлий від шурхоту корабельного гвинта; і не минало жадної години — хіба як я спав,— щоб я не знаходив нового закиду тендітній жінці в Давосі, і ніхто не чув моїх найголосніших прокльонів, але самотній я не був. Нарешті в Бруклінському порту корабельний гвинт замовк; калатало тільки моє серце. Спершу вивантажили передній трюм. Аж через десять годин з'явився врешті мій кочегар із доброю порадою: посидіти в сховку ще два чи три дні, бо саме застрайкували докери. Минуло п'ять днів і, звісна п'ять ночей, поки я почув-таки умовний посвист свого чесного кочегара; але я й доти не впорався з порожнечею, що постала між тією жінкою і мною. Треба було сходити на берег. Чи був я сам у Нью-Йорку? Я пробирався крізь мурашиний тлум на Таймс-сквер, цілими тижнями бачив насамперед телефонні будки, але поклав собі не телефонувати Сибіли І не потелефонував, але сів у автобус і подався на захід, байдуже куди. Всяке мені випадало: нудне й цікаве, відразне й чудове; Я бачив прерії, різниці в Чікаго, мормонів, індіян, найбільші в світі мідяні копальні, найбільший у світі висячий міст, розмовляв із чужими людьми в молочному барі, місяць працював у Детройті, закохався в дочку одного консервативного сенатора, що мала власний кадилак, ми купалися в озері Мічіган, а потім я подався далі, бачив лісові пожежі, бейсбол, захід сонця на Тихому океані й летючу рибу; грошей я майже ніколи не мав, але посвистував з радощів, що я так далеко від Давоса й не дуже близько від Ріверсайд-драйв, від Нью-Йорка; я тоді міг бути сам, немов опинився на Місяці. Жінки віталися зі мною: "Привіті", і я відповідав їм: "Привіт!" Після півночі я слухав останні вісті, щоб не чути тиші, бо серед тиші я не був сам, отже, волів слухати завше надійних дикторів, що рекламували найкраще мило, найкращу марку віскі, найкращу їжу собакам, а впереміж із рекламою лунала симфонічна музика чи принаймні сюїта з "Лускунчика" Чайковського: щоб я не був такий самітний. І хоч не було коло мене моєї тендітної балерини, зате була Little Grey, тендітна кішка, бестія, що весь час вистрибувала на підвіконня, хоч була мені як сіль в оці. Чи я ще ніде не писав про неї в цьому стосі паперу? Одного вечора я взяв і замкнув її до холодника, тоді спробував засвистіти, заснути, та дарма; через кілька годин я витяг її звідти, знаючи, що якби вона здохла, то я мав би великий клопіт, і коли вона по якомусь часі трохи розплющила очі, я був зворушений до сліз, що вона* не заподіяла мені прикрості своєю смертю. Я доглядав її, аж поки вона знову почала муркотіти й тертися об мої штани. Принаймні вона жила, хоч і з переможною міною, але й далі була мені як сіль в оці. Потім, коли вона почала зловживати моїм нечистим сумлінням, я знову викинув її надвір — щоправда, ніч була не холодна. Вона нявчала, задерши хвоста. Я зачинив вікно, потім усі вікна, та вона вистрибнула на підвіконня і все нявчала, ніби я й справді вбивав її. Якийсь час я вдавав, немов нічого не бачу й не чую її нявкоту, що ним вона оскаржувала мене перед сусідами (насамперед перед мулаткою Флоренс). Нарешті крикнув: "Годі!", відчинив вікно, схопив її за карк і шпурнув клубком, дарма що вона пручалася, якомога далі в садок. Як усі коти, вона впала на лапи. І, на мій подив, відразу замовкла, навіть не вистрибнула на під* віконня, як я сподівався. Ну добре, вона лишила мене самого, але ж я знав, що кожної миті вона може стрибнути на підвіконня; отже, я не був сам.

А чи тепер я сам? Я думаю про пані Юліку Штіллер-Чуді в Парижі.

Бачу її в чорному костюмі, що так їй до лиця, в білому капелюшку на рудих косах. У Парижі тепер, мабуть, холодно. Вона хотіла купити собі нове пальто." Я бачу її (хоч і не знаю, яка тепер осіння мода) в новому пальті, що теж їй дуже личить. Може, я надто легко закохуюсь, але ці думки в камері про пані Юліку Штіллер-Чуді щось більше, ніж закоханість; моя пригніченість, повна сподіванок, про дещо говорить, я відчуваю, що пані Юліка Штіллер-Чуді все ж таки єдина моя надія. Не кажучи вже про її коси мідяного кольору, про алебастрову шкіру, про зеленаві, чи водяво-сірі, чи, може, безбарвні, в кожному разі, надзвичайно гарні очі, що їх може побачити кожен, навіть мій оборонець, вона (хоч що б там їй закидав зниклий Штіллер) чудова жінка. її *кохати не легко, може, її ще ніхто й не кохав, і вона ще нікого не кохала. Мабуть, саме тому мене нітрохи не лякає те, що вони пережили зі Штіллером. Що мені до того! Я не хочу бути зарозумілий, заявляти: я її кохаю! Але можу сказати: я хотів би кохати її. І, з тією умовою, що пані Юліка Штіллер-Чуді не вважає мене за свого зниклого чоловіка, насмілююся сказати: а чому б я не міг її кохати? Як видно з її короткої, стриманої листівки, вона ближчими днями повернеться в своєму паризькому пальті найновішої осінньої моди. Я признаюся їй, що все це неправда: я не годен бути сам, пробував, але надаремне. Признаюся щиро, що мені її бракувало. Це не перебільшення. А тоді якомога швидше спитаю, як вона гадає, чи могла б мене покохати. її сміх, подив, який я відчитаю у підголених, високо зведених бровах, не злякають мене: таку вже вдачу має пані Штіллер-Чуді. Вона сирота з вісімнадцяти років, на чверть угорка, а на три чверті швейцарська німка. Доля випала їй нелегка: підозра на сухоти, що потім підтвердилась, одруження з неврастенічним борцем за Іспанію, та ще й бездітність, любов до мистецтва. І як вона все те витримувала — просто чудово! Звісно, не без того, щоб не пожаліти себе, не без легенької, делікатної злості, але завше високо тримаючи голову на кволій шиї. А краплю пихи (в специфічно жіночій формі, а саме: в схильності "вибачати") дуже легко зрозуміти. На своє відверте питання, чи могла б вона мене покохати, я не почую соромливого: "Так". Пані Штіллер-Чуді надто досвідчена, так само, як і я, і ця камера, це ліжко — теж не зелений моріжок під розквітлою яблунею. Я сподіваюсь, що не впаду в урочистий тон. Урочистий тон неминуче робить із мене боягуза хоча б із стилістичних причин: тоді майже не можна говорити про певні невро-чисті речі. Якщо пані Штіллер-Чуді не скаже просто: "Ні", то мені доведеться десь так звернутися. до неї: "Ти моя єдина надія, Юліко, а це страшно. Послухай менеї Не треба говорити про Жана-Луї Дмитрича. Може, він кохає, тебе куди дужче, аніж я годен кохати, Дмитрич вразливий чоловік, я вірю тобі на слово, на-півросіянин і трохи інвалід. Ти, люба Юліко, теж не зробила великого поступу — знову тримаєшся за інваліда. І взагалі не можна собі уявити, щоб хтось із нас домігся поступу, чи ти, чи я. Отож, мені здається, нам лишився єдиний вибір: або ми знищимо одне одного остаточно, або нам пощастить покохати одне одного. Щиро казати, я не думаю, що нам буде легко, навпаки, з кожним роком навіть важче, правда? Але більш нам нічого не лишається. В усякому разі, здається мені, нам довелося б виходити з того, що ми ще не кохали одне одно, го. А тому навіть не можемо розлучитися. Кумедне становище! Ти кажеш, що розлучилася з Жаном-Луї. Кажеш, щоб бути вірній своєму чоловікові. Лишімо тепер твого чоловіка в спокої, він зник, і годії Або: ти могла розлучитися з мсьє Дмитричем, то чому ж ми не можемо? Кожна пара, що по-своєму колись була щаслива і взяла від подружнього життя все до останку, може розлучитися. Це сумна подія, болюча, скандальна, незбагненна і так далі, але жадне з них не почувається скривдженим. Вона має двоє чудових дітей, очевидну винагороду за свою невинність, а він, попри все, стає віце-директором; хтозна, котра з них швидше одружиться наново. А що ми, Юліко, маємо? Спогад про Фокслі, та й усе. Я знаю, песик не винен, що ми з тобою вдвох ніколи не були щасливі. Але ти вже розумієш, що я маю на думці! Ми не скінчили одне з одним. І тому, гадаю, не можемо розлучитися. Сердешний мсьє Дмит-рич! Може, він мав усі прикмети правдивого чоловіка, та дарма, не годен був зрівнятися з пусткою, що з'єднує нас. Я певен цього, Юліко. Мене кохала одна жінка, ти знаєш, і кохати її було так просто, радісно. Але нічого не вийшло! Не вийшло, бо я не скінчив з тобою, з нами. До речі, вона цими днями народила дитину, я тобі писав, і знову живе з своїм чоловіком, моїм єдиним приятелем. До всього ще й це! Я й досі її кохаю. Тому й питаю тебе, як ти гадаєш, чи могла б покохати мене: тобі не легко мене кохати. Щиро казати, часом мені здається, що це ніби спроба ходити по воді, та водночас я знаю, ми обоє знаємо, що вода прибуває й прибуває, щоб нас затопити, прибуває, навіть як ми й не пробуємо по ній ходити, мабуть, нам не дуже довго лишилося жити. І все, справді-таки все, що ми ще можемо взяти від життя, залежить від того, чи ми, ти і я, незважаючи на те, що ми пережили, зуміємо зустрітися. Бачу, мова моя видається трохи сумною, та я, навпаки, сподіваюся, ба навіть упевнений, що й досі перед нами є поріг, який нам треба переступити, аби вернутись до життя,— ти до свого, а я до свого, єдиний поріг, і його ніхто з нас не може переступити сам, ані ти, ані я..."

Так (приблизно) звернуся я до пані Юліки Штіллер-Чуді, з тією умовою, що вона — принаймні вона!не вважатиме мене за зниклого Штіллера, а решту все нехай залагоджує на втіху собі мій оборонець, мені вже тоді буде однаково.

Зважаючи на близький розгляд справи, мій оборонець розмовляє зі мною дуже коротко. Сповіщає: його промова (коли я справді не надумаю перед тим признатися) вже готова, навіть передрукована. Далі: він теж дістав від пані Юліки Штіллер-Чуді листівку (чи теж майдан Згоди?) з повідомленням, щоб ми сподівалися її завтра чи післязавтра.

Я лиш киваю головою.

Якби я вмів молитися, то молився б, щоб мене позбавили останньої надії втекти від самого себе.