Штіллер - Сторінка 59

Часом пробую молитися, та нічого не виходить, власне, тому, що я сподіваюся, ніби молитва якось мене змінить, ніби завдяки їй я поборю своє безсилля, а коли переконуюсь що все дарма, то втрачаю надію опинитись на правди вій дорозі. Себто під правдивою дорогою я й досі розумію надію втекти від самого себе. Ця надія — моя в'язниця. Я знаю це, але від того, що знаю, надія не зникає, тільки ставить мені перед очі мою в'язницю, моє безсилля, мою мізерність. Я не досить іще втратив надію чи, як сказав би хтось релігійний, не досить іще покірний. Я чую, як вони кажуть: скорись — і будеш вільний, твоя в'язниця розпадеться, скоро ти будеш готовий вийти з неї, як мізерна, безсила людина.

Вони хочуть довести мене до божевілля, тільки щоб надати мені громадянство й мати все в порядку. Не спиняються ні перед чим. Від учорашнього дня вже нема нікого, хто б не зрадив мене ганебно, крім мого прокурора. То був тяжкий день. Я протоколюю:

1. Ранок.

Десь близько десятої години мене кличуть до прокурора. Та минає одинадцята, а я ще сиджу в приймальні разом із Кнобелем, що теж не уявляє собі, чого від мене хочуть. Кнобель боїться, що йому перепаде, наприклад, за махінації з сервелатом. Мене дуже розчаровує, як чесний Кнобель поводиться на саму думку про догану; він тремтить за своє місце. Звісно, він нічого не каже, ^але вважає, що краще не розмовляти зі мною ласкаво, поки ми сидимо в приймальні. Він читає газету, щоб собі самому здаватися незалежним. Міна в нього сувора, чисто чоловіча, наче понурість дає йому якусь гарантію, що він не знітиться й перед начальником. У Німеччині такі люди клацають каблуками, на Сході потирають руки, а в Швейцарії запалюють сигару й прибирають якомога неввічливішу позу, що має демонструвати рівноправність, наче тут коректну людину не може спіткати ніяке лихо. Виходить моторна секретарка й каже:

— Пан прокурор просить!

Кнобель не виявляє поспіху; адже пан прокурор теж тільки людина, і всі,ми платимо податки! А все ж забу-

вае свое пенсне. Дивно, але двері вони лишають (може, навмисне?) відчинені, я нічого не бачу, проте чую десь таку розмову:

— За таке я не плачу гонорару!

— До речі,— каже прокурор,— не ображайтеся, що в паперах весь час мовиться про гангстера, що промишляє олійками до голови. Як бачите самі, вислів узято в лапки. Це вислів нашого в'язня...

— Я собі уявляю! —

— Усе інше...

— Гангстер, що промишляє олійками до голови! — чути обурений голос.— Я подам у суд на нього за образу честі, хоч би скільки це мені коштувало, так і скажіть своєму в'язневі.

Невелика пауза.

— Ще тільки одне питання, пане директоре...

— Прошу, пане прокуроре, прошу дуже.

— Чи маєте ви якусь дотичність до Ямайки?

— Як це?

— Ідеться не про торговельні стосунки,— пояснює прокурор,— не зрозумійте мене хибно, пане директоре. Я хотів би лише знати, чи ви згадували щось про Ямайку, як пан Штіллер моделював із гіпсу вашу голову?

— Можливо...

— Ага.

<— Я маю на Ямайці будинок...

— Ага.

— А чого ви питаєте?

Я чую, як відсуваються стільці.

— Ще раз красно дякую, пане директоре,-^ каже прокурор.— Нам відлягло від серця, як ми побачили на власні очі, що вас не вбито.

— Не вбито?

— Бо наш в'язень уперто твердить, що власноручно вбив вас кілька років тому.

— Мене?

— Так, на Ямайці.

Тепер настає Кнобелева черга. Його відрекомендовано як наглядача. Він має розповісти те, що чув від м< —не. Видно, що йому слова стоять поперек горла. Про те, як саме сталося вбивство, він розповідає погано, плутано, невиразно.

У джунглях! =сміеться директор,— Ви чули, пане

прокуроре? В джунгляхГ Я не бачив на Ямайці ніяких джунглів, це просто химери, пане прокуроре, можете мені повірити...

— Я вірю.

— Химери!

Здається, Кнобель остаточно втратив певність і не зважується оповісти, як кров цього самого директора, що стоїть перед ним, змішується з рудавою болотяною водою і як чорні стерв'ятники чекають на ошатно вбраний труп,— саме ті подробиці, які тепер від нього вимагають. Натомість він питає:

— То ви директор Шміц?

— Відповідайте на моє питання,—* каже директор.— Чим мене в'язень буцімто вбив?

— Індіянським ножем.

— Он як.

— Авжеж,— каже Кнобель.—Угородив спереду в шию, а тоді різонув ліворуч.

— Ага.

— Чи праворуч,— каже Кнобель знову невпевнено,— я вже не пам'ятаю.

— Дякую.

Нарешті Кнобеля відпускають.

— Мені дуже прикро,— каже Кнобель. Проходячи через приймальню з шапкою в руках і з

червоними як рак ".вухами, він навіть не вшановує мене поглядом... Як директор ставиться до свого вбивства, я не чую, бо Кнобель щільно зачиняє за собою двері. Розмова в прокуроровому кабінеті ще триває хвилин із десять. Я пробую читати газету, що її лишив мій наглядач, певне, якийсь соціал-демократичний орган, коли той добродій нагло з'являється в дверях і каже:

— Я дуже радий, пане прокуроре, що міг вам особис то розповісти, як усе було насправді, йдеться тут, як то кажуть, не про гроші, свого часу я вже заявляв, що ладен заплатити половину домовленого гонорару, і був би заплатив, але натискати на себе не дозволю. А як пана Штіллера моя пропозиція не влаштовувала, то, прошу я вас, хай би подав до суду, проте він, бачите, не зважився. Не має грошей судитися! Ті психопати завше так кажуть, і як я йому порадив звернутися до суду, він просто назвав мене гангстером. Ви б, прошу я вас, пане прокуроре, теж такого не стерпіли.

Добродій одягає в приймальні пальто. На вигляд він статечний, у кожному разі, не впадає в око, такий собі перший-лілший перехожий із Бангофштрасе. На шиї в нього простий шовковий шарф, лису голову він теж прикриває простим фетровим капелюхом. Побачивши мене, він не скидає капелюха, тільки хапається за шию, ніби поправляючи шарфа. Я киваю головою. Властиво, чому? Він, виходячи, каже:

— Побачимося на суді.

Аж тепер мене кличуть до прокурора.

— Є такий тип мільйонерів,— кажу я,— що до них у •правовій державі ніяк не підступишся, тож не дивно, що вони весь час воскресають...

Моторна секретарка відразу дістає доручення віднести якогось листа до готелю "Урбан". Я думаю: "Може, повернулася з Парижа Юліка?" Тим часом прокурор, що його я досі бачив тільки як гостя на своєму ліжкові, просить мене сідати.

— Отак-то, дорогий мій...— усміхається він.

Нас перебиває телефон. Він бере службову трубку, відвертається трошки вбік, оскільки розмова неслужбова, й слухає, тримаючи в руці в'язку ключів і дивлячись у вікно. Каже тільки, що не прийде обідати, бо по півдні має виїхати на місце події, й досить раптово уриває розмову, видно, після якогось питання, що на нього не хоче відповідати в моїй присутності. Потім трохи силувано звертається знову до мене:

— Сибіла вітає вас.

— Дякую,— кажу я.— Як там вона мається?

— Дякую,—каже він.— Радіє, що знову дома.

А коли на обличчі в нього остаточно згасла усмішка і збентежена мовчанка надто затяглася, наче тепер уже вирішено, що я зниклий Штіллер, а отже, й колишній коханець його дружини, яка тішиться, що знову дома, коли він сховав свої ключі, то висловив не вельми оригінальну сентенцію:

— А життя все ж таки дивна річ. Мені теж нічого не спадає на думку.

— Якщо бажаєте, пане Штіллере, то пообідаймо разом. Ми маємо час до другої години. Пропоную вам,^* каже він, підводячись,— поїхати десь за місто.

2 Обід.

Майже мовчазна їзда лісами й полями. Все дуже осіннє. Сонце ще так пригріває, що можна їсти надворі, принаймні опівдні. Ми сидимо в садку трохи кумедного заїзду, звідки розгортається далекий, приємний краєвид; над головою в нас.зависає листя винограду, а спереду, крізь рідкі виноградні кущі, видно озеро, що блищить у бляклому світлі, все наче затягнене серпанком блакитного диму, навіть поруділі лани й ліси, що палахкотять осінніми барвами. Подекуди коло дерев стоять ще драбини, а під деревами кошики. Скрізь літають оси, навіть коло нашого кампарі. Гори, що бовваніють над осінньою млою, прозорі, немов скляні, й дивно далекі; їхні снігові вершини, що сяють за примарним безлистим гіллям дерев, здаються якимись потворами за чорними ґратами.

— Гарно тут,— кажу я.— Дуже гарно.

— Ви не знали цього місця? Обід нам дуже смакує.

— Що ми питимем? — питає мій приятель прокурор.— Здається, в них тут є чудовий маєнфельдер.

— Залюбки вип'ю,— кажу я.

Я й далі не можу відірвати очей від краєвиду, що лагідно спадає в напрямку озера, і через те здається, ніби він летить удалину. Осіння мла пригладжує вбогість околиці — це ж бо ні село, ні місто,--— лишаються зарослі лісом пагорби й пологі западини з виораними ланами та болотами. Краєвид цей так вабить мене тому, що він не новий для мене. Я його знаю. Чи дорогий він мені?

— Я чув,— каже мій прокурор,— що ваші друзі були трохи розчаровані відвідинами. Вважають, що ви черствий.

—" Може, я й справді черствий.

— А чому?

Я стискаю плечима. З ними виходить те саме, що з цим краєвидом, який, властиво, як майже кожен краєвид, заслуговує найбільшої любові. Певне, я сам винен... Ще раз усе повертається; оси в пляшці, тіні на жорстві, золота тиша плинності — все мов зачароване; кури, що кудкудакають на моріжку, руді, переспілі груші, що ними всіяна сільська вуличка, айстри, що звисають через залізну огорожу, криваві зірки пригаслих вогнищ, блакитнувата мла під деревами — все наче прощається саме з собою; шелестке листя тополі, металевий дух над-гнилих овочів під деревами, дим над полями, де палять бадилля, а крізь грати з виноградних кущів мерехтить озеро; сонце жевріє вже у вечірньому тумані, тоді повернення додому без плаща, з руками в кишенях, вологе листя, що вже не шелестить під ногами, подвір'я з давилами, бочки, що з них капає вода в присмерку, червоні ліхтарі в тумані, пристані... Така тут осінь. Та я бачу й весну. Бачу досить молоду пару: вони йдуть навпростець, і земля, напоєна розталим снігом, чавкає в них під ногами, розгрузла, чорна, як морська губка. Повіває фен, пригріває сонце, вони йдуть околицею, повною звабливих несподіванок, і весь час на невеличкій відстані одне від одного, як товариші. Скрізь тхне розкиданим гноєм, дзюркочуть струмки, що причісують траву на узбіччях, а безлистий ліс сповнений березневого неба. Двоє гнідих коней, що в них зі .спин здіймається пара, тягнуть плуга пологими пагорками, земля чорними борознами вивертається на світло.