Штіллер - Сторінка 64

Спершу я думаю, що це мандрівний торгівець, який недавно приходив, і дивуюсь, що мій оборонець відразу кидається по стілець, очевидно з сорому. Він сам не сподівався, що вийде так негарно. Він же тільки хотів, як то роблять з упертими в'язнями, трохи нарозумити мене цими зводинами, бо всі попередні анітрохи не вплинули на мене. Що ж іще лишилося моєму оборонцеві? Кнобель садовить дідка в закурене крісло-гойдал-ку, а того аж розпирає повага до суду, до влади, до пана доктора і до балерини з Парижа. Впізнавши його, я починаю плакати, але він того, не помічає. Він майже зовсім здитинів розумом. Я відвертаюся, не можу дивитись на нього, хоча, властиво, і не дуже вражений: коли я згадував його тоді в Бовері, то десь таким і в'яв-ляв собі. Тепер я тільки чую за спиною злісний тоненький старечий голос:

— Ага, повернувся, ага! •

Він хихотить, і моєму оборонцеві доводиться показати йому, хто з присутніх має бути його син. Він знову хихотить:

— Гарний мені син, що зовсім про мене не дбає, хи-хи!

Мій оборонець питає, чи він упізнає мене.

— Еге,— хихотить він,— накивав п'ятами, та й по всьому, гарний синок, а як через стільки років повер-нувся.^ то навіть не спитає, чи я ще живий, гарний синок!..

Звісно, тепер я повівся найбезглуздіше. Якомога зухваліше крикнув:

— Досить уже цього неподобства! Я вас не знаю.

— Аякже! — захихотів він.— Аякже!

— Годі, кажу! — закричав я знову, відчуваючи, що тепер я безмежно смішний і що хвилина ця просто нестерпна. Свідомий своєї безпорадності, я схопив якийсь гіпсовий зліпок, спершу тільки щоб погрозити, але помітив спокійне обличчя прекрасної Юліки, яка ледь усміхалася, твердо впевнена, що я, її ШтілЛер, ніколи не зважуся чимось кинути в неї,— і ти ба, таки не зважився. Я шпурнув кудись той зліпок, відчуваючи, як уже сказано, свою сміховинність і через те ще дужче лютуючи (решта всі трималися цілком поважно), схопив ще один, якусь голову, кинув нею об підлогу, але вона просто покотилася, не розбившись; я був безсилий, як у поганому сні, дивно безсилий, бо торохнув зліпком з усього маху. До того ж ніхто мені не заважав, навіть мій оборонець і Кнобель, тільки вражено дивилися, а проте були цілком переконані, що я зниклий пан Штіллер, отже, маю право потрощити в цій майстерні геть усе дощенту. Лише песик гавкав, і той гавкіт так паралізував мене, що деяких скульптур я не годен був підняти з цоколів, тому обмежився невеликими фігурами, лускав ними об стіни, деякі розбивалися, і це додавало мені отухи, однак уже поставала ганебна загроза, що мені не вистачить люті порозбивати все, що я обмежусь дрібними речами, оскільки більших не підійму і вони перетривають мою злість. Мені здавалося, що такого глуму — вони тільки на нього й чекали — я не витримаю, і, властиво, лише страх перед тим глумом змушував мене шаленіти далі. Аби тільки не спинитися на півдорозі! Я став перекидати цоколі, але швидко побачив, що так ніколи не дійду кінця. То ж була величезна робота! Ніхто й словом не озивався, такі вони були певні, що я от-от здамся, тільки чужий песик гавкав, а мене до розпачу доводило власне марнославство, що не давало покласти край цьому безглуздю, цьому трощенню гіпсових постатей, за якими ніхто не журився; здавалося, так триватиме без кінця-краю, поки я, озброєний уже обценьками, весь гіпс розіб'ю чи принаймні безнадійно спотворю; але ж є ще бронзові речі, небагато, та все ж кілька є, і найближча така важка, що шкода й братися до неї, але я тепер мушу витримати, впоратися із бронзою, особливо з бронзою; натужившись, я підняв першу скульптуру, впустив додолу, єдиний сміючись із того, як мало тій бронзі вадить, що її впускають раз, чи двічі, чи й десять разів, підтяг трохи і — у відчинене вікно! Отепер вони зірвалися на ноги, злякалися, що я вб'ю когось на подвір'ї; гуркіт на бляшаному даху сповнив мене втіхою, о так, тепер я знову відчув бажання нищити, відчув снагу. Кнобель схопив мене за руку, але злякався, що я просто впущу йому статую на ноги, й відступив, тож я, хоч що вони говорили, досяг вікна і з другою фігурою; знову загуркотіла, загула бляха, на подвір'ї залунали сердиті голоси, знялася лайка, залящало, наче хто стріляв, а я, облитий потом, озирнувся, шукаючи, що ще можна знищити, кинувся до шухляд, почав вигрібати з них цілими оберемками різний мотлох і шпурляти у вікно. Хтось шалено дзвонив, хоч тепер летіли тільки аркуші з ескізника, лопатки, скриньки та інше причандалля. Лк)дей у майстерні я взагалі не бачив, відчував тільки їхню присутність і поки ще знаходив щось — африканську маску, бандерильї, кельтську сокиру, ще дещо,— чим міг оживити бляху на даху, то почувався добре, о, це не те слово: я не мав страху, що роблю не гаразд, і знову був самим собою. Та хоч тепер я був задоволений із себе, а проте настала хвилина, що почала здаватися мені найжалюгіднішою в моєму житті, хвилина, коли я вже на жадному гзимсі чи цоколі нічого не знаходив, чим би шпурнути на бляху й зчинити гуркіт, гук, ляск, хвилина, коли я не міг уявити собі, що буде далі, тиха і трохи порожня, як і кожна минуща хвилина, що саме тому й здається жалюгідною... Я геть упрів. Кнобель кудись вийшов, мабуть, униз, заспокоїти людей у бляхарні чи в слюсарській майстерні, сказати їм, що бронзовий град уже скінчився. Я спробував осміхнутися, а тоді, як нічого не вийшло, принаймні зареготати, але й на це мені забракло сили, коли я завважив, що регочу сам-один. Тепер я знову побачив Юліку, прекрасну Юліку. Вона перша озвалася: — А що далі?

Юліка сидить, тримаючи на колінах маленького фокстер'єра, що так лютував на мене, але тепер знайшов у неї захисток. Мабуть, поки я шаленів, Юліка навіть не підводилась. Вона не хитає головою, а просто дивиться на мене, як на чоловіка, що розлив вино чи наступив дамі на довгу вечірню сукню; можна вибачити, але прикрий вчинок. Та вибачити можна. Я не вірю своїм очам: її обличчя з незвичайно гарними очима лишилося незмінне, таке незмінне, що я сам себе питаю, чого, властиво, сподівався. Вона тільки поправляє свої руді

коси, поправляє без потреби, бо не рушала з місця; це тільки я в своїм шаленстві упрів, аж із мене дзюрком тече піт, сорочка геть мокра, краватка зсунулася, і саме тому Юліка ще раз поправляє свої руді коси, поправляє збентежено, і її можна зрозуміти. Чи вона чекає, щоб я вибачився? В коридорі чути галас; певне, нічого не сталося, а то було б тихо. Але люди розлючені й обурені, я їх теж розумію. Юліка бере цигарку, і я даю їй вогню. Так, вона має слушність: а що далі? Якусь хвилину, ще тримаючи в руках запальничку, я приглядаюся до своєї Юліки й відчуваю, що зараз вибухну ревним плачем, упаду на коліна, затулю лице руками, аж поки Юліка відслонить його, заплакане, бридке й сміховинне. Хотів би заплакати, але не плачу, сльози течуть наче кудись усередину, і я так само не міняю постави, як і вона. її пиха (чи поблажливість) така затята, незворушна; вона всміхається, як переможниця, невинна, що завше мене переборює, чи як мати, радше все ж таки, як мати, що, попри все, любить свого нечемного сина; і її перевага видається мені такою безмежною, її незворушність такою незбагненною, її байдужість такою вбивчою, а невразливість такою безглуздою, що я тільки мовчки дивлюся на неї, недовірливо, як і першого дня. І яка вона гарна, ніколи не забуду її рудавих кіс, алебастрового кольору шкіри, дівочих уст, її чи то блакитних, чи зелених, а може й безбарвних очей, о, яка вона велична, яка незвичайно вродлива і яка правдива, щира, а її шляхетний ніс із ледь завеликими ніздрями, о, а її чудесні вуха, рівна струнка шия, ніжний голос! Ніколи її не забуду! А грація рук, коли вона, отак сидячи, курить,— якусь хвилину мені здається, що я зараз схоплю Юліку за горло й задушу. Але, звісно, не хапаю... Потім повертається Кнобель і доповідає моєму оборонцеві, яку я приблизно заподіяв шкоду.

— Дякувати богу,— каже мій оборонець,— що хоч нікого не поранено!..

їм доводиться пояснювати моєму вітчимові, що сталося: галас привернув його увагу, і він хотів би знати причину,, адже його викликано сюди особисто, він знову й знову наголошує: особисто.

Р. Б.

Тепер, цілком усвідомивши своє безсилля, я бачу, що ЗІ4 то була б найкраща хвилина сказати їм усе, сказати правду. Але що означає це моє "все"? Тільки-но я пробую його пояснити, з нього нічого не лишається. А то хіба б я не пояснив його вже давно, це сво£ "все", свій досвід?..

Років зо два тому я спробував відібрати собі життя. Я вже давно таке надумав. Як, мабуть, чи не всі самогубці, я був переконаний, що як заподію собі смерть, то настане просто кінець, щезне світло, щезнуть уявлення. І через те не відчував ніякого страху. Мені не пощастило з чисто технічних причин. Я знайшов у тій халупі невеличкого старомодного пістолета, що почав діяти, аж як я його добре вичистив. Він мав набагато легший спуск, ніж та зброя, що до неї я звик, чи взагалі гачок не тримався. Очевидно, він вистрілив передчасно, і куля (в шухляді я знайшов тільки один набій, що годився до нього) лише черкнула мені голову над правим вухом, не пробивши черепа. Потім мені показували рентгенівський знімок. Пам'ятаю: голову мою тримали дві руки, мов обценьки, наді мною здіймалося обличчя Флоренс, що єдина чула постріл, а тоді все зникло, лишилася тільки маленька кругла дірочка вдалині (ми дітьми часто залазили в канал, і далеке кружальце денного світла здавалося нам замалим, Щоб тудою можна було вилізти; таке самісіньке почуття!). Стан мій був нестерпний, але болю я не відчував. Навіть прагнув болю. Наче хтось мене кличе, а я не можу здобутися на голос, щоб відповісти. Розпачливе прагнення заснути і водночас певність, що заснути не зможу. Згодом, уже в шпиталі, я щось казав про це і благав сну. Найтяжча мука, здається мені тепер, полягала в тому, що раптом я став ні на що не спроможний, ані податися назад, ані вперед, ані вгору, ані кинутись униз, уже не було ні гори, ні долу, а все ж я існував, без порятунку, без кінця, без смерті. Як часом буває уві сні, я добре знав, що то сон, знав, що то не смерть, навіть якби я помер. Як сказати банально, то була велика несподіванка, десь така, якби хто стрибав з муру, щоб розбитися, але не до-сяг землі й ніколи не досягне, невпинно падає і водночас не падає, цілковите безсилля при цілковитій притомності, тільки зник час, як я вже казав, час як середовище, що в ньому ми можемо діяти; все лишається так, як було, ніщо не минає, все лишається назавше.