Штіллер - Сторінка 62

Звичайно, ніхто з нас не сподівався побачити торгівця, і він також не розраховував, що застане нас.

—— Ні! — каже Кнобель так само роздратовано, як допіру до нього звертався прокурор.— Нічого не треба.

Звісно, торгівець і гадки не має, що ми не мешкаємо в цьому голубнику і що протягом шести років тут ніхто взагалі не жив; він наполягає, щоб йому дозволили принаймні показати свій крам, все необхідні речі, чого Кнобель не зважується йому заборонити. Побачивши трьох чоловіків, торгівець пропонує насамперед леза, мило до гоління, галун тощо. Кнобель намагається якнайшвидше випровадити його, щоб пан прокурор знову не розсердився, але торгівець не*, може збагнути, як ми тут обходимось без щіток до зубів, без липучок на мухи, без туалетного паперу, без крему до взуття, без усього, а насамперед без лез. Кнобель не може спекатися старого. Торгівець, наче засумнівавшись, що ми справді чоловіки, ховає весь той крам, а натомість пробує щастя із щітками чистити посуд, швацьким начинням, підв'язками, чудовою олійкою із смерекового чатиння, врешті навіть пропонує шпильки до кіс, що, мовляв, завше губляться, тож завше треба нових. Кнобель каже тільки:

— Ну годі вже, годі!

Але дарма. Врешті втручається прокурор, згорда купує щось, здається, леза, і ми знову лишаємося самі в майстерні, бо решти осіб, викликаних "на місце події", нема й досі, навіть ніхто не дзвонить унизу (хоч уже вибило три чверті на третю).

— О пів на четверту в мене засідання,-^ каже Рольф і додає без видимого зв'язку: — Гарна майстерня, га?.,

Я жваво киваю головою. —• І дуже добре освітлена.

Потім Кнобель, щоб знову не бути зайвим, як допіру з торгівцем, намагається додати собі ваги, демонструючи свою обізнаність із майстернею: каже, щоправда, не мені, а прокуророві:

— Тут можна вийти на баштицю.

А що ми не квапимось іти на баштицю, додає:

— Тут іще є пошта, пане прокуроре, від останньої суботи...

— Пошта?

— Повідомлення,— каже Кнобель і читає: — "Страхування на старість і на випадок смерті". Але пан Бо-ненблюст має вже цілий зошит неоплачених квитанцій. А це лист особисто панові Штіллерові...

Оскільки я не маю наміру читати листи їхнього зниклого Штіллера, мій приятель прокурор дозволяє собі розірвати конверта. Як видно з його міни, там немає нічого важливого. І тільки для годиться він не викидає листа до смітниці.

Якийсь анонімний патріот лає вас,— пояснює він коротко.— Дуже ображається, що ви не берете за ласку можливість стати швейцарцем. Категоричний лист.

А що й далі ніхто не дзвонить, ми таки виходимо на баштицю. Здається, вона теж лишилася така сама, як її змальовувала пані Сибіла. Скрізь валяються шматки цегли, що її колись порозбивала буря з градом, і, як видно, нікому не заважають. Бур'ян на даху виріс більший, ніж будь-коли; кілька по-осінньому жовтих стеблин хитається на бітрі. Здається, мій приятель прокурор нічого іншого й не сподівався. Він оглядає трухляву основу крісла, що, як і перше, стоїть у кутку. Ми мовчимо, а тим часом на баштиці навпроти нас починають вибивати матрац. Я добре усвідомлюю собі, що Рольф, мій новий приятель, мусить й помітити всі ці дрібниці, натомість гарний краєвид над гостроверхими дахами й віконечками, над димарями й сліпими мурами, краєвид, що захоплює навіть клаптик озера, яке блищить в імлистому осінньому світлі, коли катер здіймає на ньому ліниві хвилі, справді приємний краєвид, навряд чи приверне його увагу. Він хапливо курить. Чого нам було йти сюди, де його скільки всього може вразити, дрібниці, що нічого не важать, але для нього, Сибілиного чоловіка, мають, на жаль, значення: чи то матрац, що його вибивають у нас перед очима, чи підв'язки, що їх пропонував йому мандрівний торгівець, чи чудова олійка із смерекового чатиння до купелі, чи шпильки до кіс, що завше губляться і їх завше треба; навіщо оглядати місця, які він і Сибіла давно вже перебороли в собі? Адже його вуста зраджують, що йому ці оглядини коштують більше, ніж він, мабуть, сподівався, і зовсім дарма. Не знаю, що він думає протягом цих двох-трьох хвилин, докурюючи цигарку до самого мундштука, але напевне якусь дурницю; бувають випробування наскрізь фальшиві, як це; трухлявої основи крісла, в якому його дружина, може, ніколи й не сиділа, бо покриття на ньому не було вже сім років, раптом виявляється досить, щоб знову поставити під сумнів їхнє роками засвідчене кохання, щоб в одну хвилину начебто довести, що вони за шість чи сім років нітрохи не посунулися вперед, і збудити болісно докладні уявлення, уявлення того, що було, які в кожному випадку, чи вони хибні, чи правдиві, викликають тільки почуття відрази. А може, мій приятель сподівається, що навіть цю муку, яку йому знову завдає огляд мертвого, помешкання, витерпить безболісно? Яке безглуздя! Що мають спільного з його живою Сибілою, з його ставленням до неї всі ці речі, навіть якби вони не були такі порохняві? Мені здається, що існує відраза, якої не можна спинити, так би мовити, відраза, як кара за уявлення, що нас просто не обходить. Навіщо йому все це? Можна перебороти ревнощі і в самому собі, і щодо суперника, перебороти в цілому, як він і переборов; але безглуздо дукати, що йому треба, навіть не моргнувши оком, проковтнути всі черепки. Усміхається він силувано. Хіба моєму приятелеві прокуророві, який не раз бував на місцях злочину, не відомо, що мертві речі часто мають у собі щось диявольське? Не знаю, що я повинен сказати йому на цій баштиці. Адже це таке непотрібне приниження, і, властиво, я вперше розумію фальшиві реакції, що можуть зродитися під час огляду місця події, коли ти стаєш перед мертвими речами, наче існує правда поза часом... Оскільки він мовчить, я досить несподівано питаю:

— Скільки років тепер вашій дружині?

— Сибілі?..

— Ганес, певне, скоро вже піде до гімназії,^ веду я далі,— а тепер ще й друга дитина... Для вашої дружини, мабуть, це величезна втіха, а надто, що народилася дівчинка...

—= Авжеж,— каже він,— величезна втіха.

— І для вас також... —" Авжеж, і для мене.

Шановний Кнобель як дрібний службовець ще не звик на службі нічого не робити, тож не дає нам спокою, попереджає, що на іржаве поруччя краще не спиратися. Отже, ми краще не спираємось. На даху воркують голуби. На обрії видно синювату смугу пагорбів, де ми допіру були.

— Як там гарно було,— кажу я,— в тому сільському заїзді...

— Правда ж?

— Звісно, я маю на думці не янгола з крильми,— кажу я, згадавши його питання серед тих пагорбів,— не штучного янгола, як у скульптурі чи в театрі. Може, люди, що колись вигадали цей образ, теж пережили щось подібне, таке саме невимовне. Властиво, я тільки знаю, що щось пережив...

На прикрість мені (я сприймаю це як недобрий жарт), на поближньому соборі озиваються дзвони. Не видно, чи когось вінчають, чи ховають, але гуде жахливо. Над нами здіймається ціла хмара голубів. Зблизька це взагалі не дзвін, а якесь металеве дрижання в повітрі, калатання бил, наче вони заповзялися порвати нам слухові перетинки. Ми тікаємо з баштиці, а як заходимо до майстерні, там уже стоять Юліка. і мій оборонець, що саме допомагає їй скинути нове паризьке пальто. Хоч Кнобель відразу зачиняє вікна, про розмову шкода й думати. Юліка ще ніколи не була така принадна. Ми відразу вітаємось поцілунком. Я помічаю також, що Юліка знову зробила свої чудові коси трохи білявішими, не такими примітними, якраз на Цюріх, і ще дужче впевнююсь, що вона, мабуть, назавше попрощалася з Парижем та мсьє Дмитричем. Трохи дивне враження справляє песик, якого Юліка, певне, тому, що вже не думає вертатися до Парижа, привела сюди; це знову фокстер'єр. Я гладжу його, бо, як уже сказано, жахливе гудіння однаково не дає нам говорити. Всі закурюють. Юліка приносить попільнички, наче господиня, і мовчки запрошує сідати. Але тут надто багато пилюки. Я напружено, проте весело чекаю, що ж буде, як замовкнуть дзвони; мені здається, що комізм ситуації, якби ми тільки відразу його збагнули, одним махом розв'язав би все. Мій оборонець, що, як завжди, порпається в своїй течці, звісно, найкомічніший з усіх, саме тому, що ніколи не помічає комізму. Дзвони гудуть далі.

Кнобель поводиться так, наче його нема. А Рольф, мій прокурор, неквапливо знімає з гвіздка своє пальто: не його вина, що ці двоє (певне, через Фокслі) прийшли так пізно. Врешті, коли ми вже трохи звикаємо до цієї пантоміми, дзвони затихають...

— Ну? — питає Юліка.

Певне, Юліка сподівалася, що я вже признався, і коли прокурор, який, на жаль, мусить іти, каже, що ні, вона сідає на закурену канапу, наче дістала неприємну телеграму. Мій оборонець не знає, на кого дивитися: чи на прокурора, чи на мене. Мабуть, розчарована Юліка вже плаче, але ми ще не помічаємо цього. Мій оборонець надаремне пробує затримати прокурора. Коли мій новий приятель подає мені руку, я почуваю себе так, наче він кидає мене напризволяще, та потім починаю розуміти, що саме як приятель він нізащо не хотів брати участі в цьому бридкому виїзді, проте не міг відмовити моєму офіційному оборонцеві. Зауваживши, що прекрасна Юліка плаче, я питаю:

— Ти мене кохаєш?

Мій оборонець хоче щось сказати.

— Я питаю даму,— перебиваю я його й сідаю побіч Юліки на закурену канапу.— Ти кохаєш мене, Юліко, чи не кохаєш?

Вона плаче ще дужче.

— Бачиш,— кажу я ніжно, —як тільки можна в присутності офіційного оборонця і наглядача,— тепер усе залежить від тебе. Лише від тебе, Юліко, більше ні від кого!

— Чому,— схлипує вона,— чому від мене?

Я ще раз пробую пояснити Юліці лагідно, спокійно й довірливо, чому, як вона справді мене кохає, їй не треба мого визнання, що я її зниклий чоловік. Наче так просто й зрозуміло. Та все ж я говорю довго, надто довго, і, як завше що довше, то плутаніше. Ніколи мені не була до снаги така ситуація: тільки-но відчую, що дійшов простого, ясного уявлення, як відразу втрачаю ясність, гублюся у квапливих порівняннях, що мають іншому допомогти мене збагнути, а насправді лише руйнують моє ясне уявлення, і я бороню становище вже чисто безглуздими доказами. Я добре помітив це. Та оскільки прекрасна Юліка просто нічого не каже, взагалі нічого, навіть якихось дурниць, що бодай зрівноважили б мою і її безпорадність, то я не можу спинитися.