Штіллер - Сторінка 67

Знаючи його скруту, я щоразу квапив, щоб він кінчав дорогу розмову. Мабуть, я не годен був до кінця відчути себе в його становищі. Штіллерові жарти не могли сховати від мене, який він самітний, як прагне мати приятеля. І саме через те я почувався цілком безпорадним. Надто часто я просто не міг дати йому того, що він чекав від мене, бо сам не мав його, тому він не раз кривдив мене, несподівано питаючи: "Ти що, скупий? — А тоді додавав: — Кажи щось, байдуже що, але кажи! — Завше він кінчав словами: —Якщо ти колись приїдеш у Гліон, хоч я вже й не вірю..." — і замовкав, не кладучи трубки. Я казав тоді кільку разів "до побачення", але й далі чув брязкіт посуду або кельнерку, що перелічувала коло буфету по-французькому замовлення. Штіллер,— не попрощавшись, чекав, щоб я поклав трубку. Ми з Сибі-лою боялися тих нічних розмов. Інколи просто не знімали трубки, і він пробував дзвонити аж до другої години ночі.

Ми не бачилися з ним десь півтора року, коли я нарешті одного сонячного дня в жовтні висів-таки в Монт-ре. На пероні я не зразу його впізнав: він мав чисто міський вигляд у моєму старому костюмі. А найчудніше, що він навіть не рушив у мій бік. Привіталися ми трохи ніяково. Мавши на оці його стрімку кам'янисту стежку, я взяв із собою тільки течку; Штіллер хотів відібрати її, але я не погодився. Зовні він на диво мало змінився, лише рідкий чуб ледь посивів і ще дужче порідшав та побільшала лисина. Мій старий костюм був на нього закороткий, а надто рукава, й надавав йому хлоп'ячого вигляду. Штіллер відразу спитав про мою дружину, а тоді дуже щиро й про дітей; адже вінЛх бачив раз. За якусь хвилину ми вже розмовляли цілком невимушено. Тепер я відчув, що не тільки через завантаженість на роботі не бачив його аж півтора року, Я, мабуть, трохи боявся цієї зустрічі; наша приязнь зародилася під час його попереднього ув'язнення, і могло статися, що, попри все наше бажання, вона минулася, стала радше спогадом, аніж дійсністю. В Монтре Штіллер купив ще вина марки "Святий Сафорін", "щоб заховати вірність околиці". Дві пляшки він запхнув у кишені піджака, а третю ніс за шийку, немов ручну гранату; нарешті ми рушили до Гліона. Справді туди вела, на мій подив, старовинна стежка. Кам'яниста й стрімка, як він змальовував, вона бігла вгору поміж мурами винниць. Що вище, то дужче ми відчували свій вік і врешті спинилися перепочити. Перед нами виднів Шільонський замок, внизу розляглося Теріте з готелями, фунікулерами, тенісними майданчиками, літніми будиночками, а віддалік синіло велике Женевське озеро. Тут людина почувалася майже так, як над Середземним морем. Якщо не зважати на крикливі літні будиночки, то місцевість відзначалася якимось радісним, незвичайним для нашого краю розмахом. Правда, я не міг собі уявити, де на тому забудованому узгір'ї могла поміститися та ferme vâudoise. Та й невдовзі мав бути вже Гліон. Ми розмовляли про виноградарство, про поняття культури, про вільний час як передумову культури, про шляхетність утіхи і про ґрунтовну різницю між картоплею та виноградом, про мудру веселість, що панує скрізь, де росте виноград, про зв'язок між розкішшю й людською гідністю тощо... Я завважив табличку на залізній огорожі: "Swiss pottery". Не припиняючи розмови, Штіллер штовхнув ногою іржаву хвіртку й повів мене зарослою мохом доріжкою повз розмаїтих садових гномиків до будинку своїх мрій. Занедбаність на кожному кроці з першого ж погляду пояснювала низьку плату. Поцяцьковані вази з литого заліза, подекуди вже діряві, пісковикова Афродіта чи Артеміда з відбитою рукою, джунглі, що мали бути трояндовою грядкою, скрізь повно кривих східців із поруччям по обидва боки, деякі полупані: видно, що то тільки цемент, заплетений водоростями басейн, стара собача буда, тераси, зарослі бур'яном,— десь так виглядав той садок, заселений цілими гуртами веселих гномиків із кольорової кераміки, подекуди цілих, а подекуди потрісканих. Я гадав, що то ще тільки перехід до його садиби. Штіллер не переставав говорити: дивовижне оточення нітрохи його не бентежило, він до нього звик. Сам будинок, літня дача, на щастя, геть заріс плющем і тільки в горішній частині виставляв на очі свій несмак: муровану башточку з гарненькими стрільницями, дерев'яний ґанок, повний химерних закруток, наче випиляний лобзиком, подекуди плити з туфа/все невеличке, радше дрібне, мов іграшкове, накрите непомірно стрімким дахом. Я аж очам своїм не повірив. То була швейцарська хатина і водночас далека подоба шотландського замка. Штіллер тим часом витяг з кишені пляшки, видобув із штанів ключа й заявив, що пані Юліка десь за годину вернеться із своєї школи. Отже, ми прийшли. Як на багатьох таких будиночках, тут теж була таблиця з підробленого мармуру, і на ній стояв напис: "Mon repos" 1; позолота на деяких літерах уже почорніла. Внутрішній вигляд мене вже не вразив. Дерев'яний ведмідь готовий був прийняти наші парасолі, над ним висіло вкрите плямами люстро. Було сонячне надвечір'я, і на стелю — на сірий тиньк та на очеретяні мати, там, де тиньк повідпадав,— лягав бляск Женевського озера. Крізь засклений у стилі початку нашого сторіччя ґанок лилося зеленаве світло, наче з акваріума. Гуркіт потяга тут чути було так само виразно, як у будиночку залізничного обхідника, а десь зовсім близько* шурхотіла намащена линва фунікулера. Штіллер щось робив, тож я мав змогу, ба навіть мусив роззиратися довкола, щоб якось згаяти час: він примощував під струменем холодної води наше біле вино. Потім ми посідали надворі, на зарослому мохом підмурку серед веселих завше гномиків, і врешті довелося-таки спитати:

— То це й є твоя ferme vaudoise?

Штіллер, що, очевидно, не бачив різниці між своїм описом і дійсністю, сказав тільки:

— Шкода, що ти не застав моїх вісімдесяти берестів, їх спиляли, наче тому, що вони всихали.

І на цьому жарти скінчилися. Я спитав: ♦

— То як тобі живеться?

У мене було таке враження, що Штіллер наперед поклав собі ні на що не нарікати.

— А як там мається твоя дружина? — натомість запитав він. І в подальшій розмові, не знаю чому, уникав називати її на ім'я. Більше він не питав ні про кого, І розмова між нами не в'язалася.

— Чому ти не сховаєш тих гномиків до клуні? — спй* тав я, аби не мовчати. Штіллер стиснув плечима:

— Не знаю, просто не маю часу, вони мені не заважають!

Та, попри все, я почував, що мій приїзд його тішить.

— Коли прийде Юліка,-^ сказав він,— вип'ємо вино! А поки що ми курили... Я дуже добре пам'ятаю тих

порожніх п'ятнадцять хвилин. Що робить людина з ча* сом, відміряним їй на життя? Це питання поставало в мені майже підсвідомо, просто непокоїло мене. Як ШтІЛг лер витримує, ставши віч-на-віч із цим питанням, таки§ безборонний, не маючи ніякої ваги ні в суспільстві, ні в своєму мистецтві? Він сидів на потрісканому підмурку, обхопивши руками коліно, і я, дивлячись на Hbofo, не міг собі уявити, як він витримує своє існування, взагалі як людина, свідома Того, що пережила, от>ке, вільна від усякої марної надії, може витримувати своє існування!.. Його гончарня містилася в добре освітленому підвалі, що виходив на стрімке узбіччя.'Раніше там була пральня з сушарнею і комора на городнє причандалля. Колись білені стіни тепер були всі у плямах цвілі, хоч сонце заглядало туди з полудня до вечора. Я полегшено відітхнув: тут принаймні я міг собі якось уявити дні нашого приятеля.

— Треба щось робити! — сказав він, оглядаючи готові речі, ту swiss pottery, що давала йому невеличкий заробіток.— Ці миски ще подобаються Юліці.— А трохи згодом додав: — Як тобі відомо, всього треба вчитися.-Справжнім майстром у кераміці я вже не стануї

Особливо радів Штіллер, показуючи мені гончарне коло, що його сам виготовив. Невігласом бувши, я дивився на нього, як на правдивого майстра в своєму мистецтві, коли він говорив про гончарство різних народів, про таємниці певних полив. У чому він змінився? Мені здалося, що думки його були дужче, ніж досі, звернені на самі речі. Коли раніше він говорив тільки про себе, навіть як ішлося про подружжя, про негрів, про вулкани чи бозна ще про що, то тепер оповідав" про "свої" горщики, про "своє" гончарне коло, про "свою" поливу, навіть про "своє" ремесло, ні словЛі не згадуючи про себе.

— Пане прокуроре! — привітала мене пані Юліка. Штіллер поцілував її в щоку: руки він трохи забруднив гончарним колом. Мені здалося, що пані Юліка постаріла, проте лишилася така сама незвичайно вродлива, як і була; її чудесні дівочі коси стали ще примітніші і блищали, майже не потребуючи косметики.

— Знову має причину, щоб випити вина! — сказала вона, коли Штіллер, спершу поставивши нам надворі два хисткі шезлонги, пішов по свої пляшки.— Гарно тут, правда?

Хоч я відчував до тієї незвичайної жінки дедалі більшу симпатію, а проте ніколи не знав, про що з нею говорити, її холодності, якою вона, очевидно, прикривала свою несміливість, не можна було брати на свою адресу. Вона, певне, й не здогадувалась, як мало звірялася людям, і не могла збагнути, чому хтось, не відчуває її прихильності, її втіхи з відвідин чи невеличкого подарунка. Роздивляючись на вибивану хусточку ручної роботи, вона тільки сказала:

— В нас тут такого не знайдеш.

Мабуть, вона страшенно боялася слів, а, з іншого боку, я справді зніяковів, коли пані Юліка зразу ж.відклала хусточку, хоч вона їй напевне сподобалась, наче сподівався цілої промови в подяку. Я поцікавився її роботою в жіночій школі в Монтре, але майже нічого не довідався і.став міркувати, чим би ще її зацікавити. Вона відкинула назад голову з мідяними косами, звісно, стомлена своєю роботою.

— Із нашого Штіллера став правдивий гончар! — почав я, і вона кивнула головою.

Ще в підвалі мене вразили Штіллерові слова: "Ці миски ще подобаються Юліці". Видно було, що дружина стримано оцінювала його.роботу, не дуже цікавилась нею, а може, навіть скептично ставилась до його спроб. Так, шановному Штіллерові бракувало, мабуть, бодай хоч якогось заохочення, критики в межах захвату;— з тих його слів у підвалі можна було здогадатися, що пані Юліка вважає все те гончарство за забаганку. Тепер вона сказала мені:

— Просто аж не віриться, як він багато домігся за два роки, правда?

Я погодився з нею:

— От ви б йому й 'сказали про це, він би зрадів.