Штіллер - Сторінка 7

Мій оборонець сягає до своєї теки і справді вручає мені сигару, навмисне для мене куплену. На жаль, не тієї марки, що я люблю, та все одно я зворушений.

— Чи можете ви дати слово честі, що дійсно були в Мексіці? — питає він.— Без жартів!

Смішно: така дрібниця, як сигара десь на франк, відразу тебе зобов'язує, ти вже не можеш у відповідь на запитання свого благодійника просто мовчки повернутись до нього спиною... Чи я дійсно був у Мексіці! Кожен може сказати "так", але не кожен, гадаю, може розповісти моєму оборонцеві, як бідолашному робітникові болить спина, коли він збирає спідняки на такі ось сигари, бо то найнижчі листки на бадилині, твердіші за верхні, сірі від пороху та піску й крихкі — не так візьмеш, він уже поламався. А робітникові платять тільки за цілі листки. Тими так званими спідняками обгортають сигари високого гатунку, .тож навіть мови не може бути про товар з якимось ґанджем...

— Ну так,— каже мій оборонець,— розумію, але який це має стосунок до мого питання?

Я курю сигару й розповідаю йому про свою працю на тютюновій плантації в Уруапані. Важкі були часи. З ранку до вечора навколішки. Інакше спідняків не можна збирати, навіть так, навколішки, треба ще нагинатися, щоб вибрати найкращі. Якось — ніколи того не забуду — я переповзав так від бадилини до бадилини у мексіканському брилі, не бачачи решти збирачів. Дарма я чекав на свисток наглядача. Хоч як я тоді бідував, але просто не міг уже витримати спеки, мені було байдуже, дісадну я платню чи ні. Дедалі дужче смерділо сіркою. Я закричав, охоплений раптовим страхом. Із сірої землі, якраз позад мене, шугнула хмарка жовтавого диму. Марно я гукав інших робітників — здебільшого то були індіяни,— вони вже повтікали. В ноги мені так пекло, що я не витримав і кинувся бігти. Але куди? Всюди здіймався дим, немов у чоловічому товаристві, що курить сигари. Я бачив, як лопалася навкруги земля, зовсім нечутно, І з розколин смерділо сіркою. Я біг наосліп, поки так засапався, що мусив зупинитись. Озирнувся на нашу плантацію й побачив, що вона підіймається вгору, заокруглюється й стає пагорбом. Страшенно цікаве видовисько, проте спека й дим погнали мене далі. Я розповів про все в селі. Жінки скликали дітей і плакали, чоловіки вирішили послати телеграму власникові плантації, що обернулася на вулкан. За кілька днів і ночей — село перебувало під постійною загрозою — утворилася вже чимала гора, оповита жовтавими й зеленавими пасмами диму. В селі ніхто не міг ані працювати, ані спати. Сонце сяяло, як завше, тільки в повітрі смерділо розпеченою ядучою сіркою, аж хотілось не дихати. Серед безхмарної ночі світив місяць і водночас гуркотів грім. Маленька церква була переповнена, дзвони дзвонили безперестанку, та часом їх приглушував гуркіт, як лопалася гора. Відповідь на телеграму не прийшла, треба було рятуватися самим. Яскраве полум'я світило навіть крізь дим, що здіймався аж до місяця. А потім потекла лава, повільно, але нестримно, холонучи й тужавіючи на повітрі, чорне місиво, що по ньому кучерявилась біла пара. Тільки вночі видно було ще внутрішній жар у тій кам'яній каші, що насувалася ближче й ближче хвилею заввишки з будинок, по десять метрів на день. Птахи кружляли, як божевільні, не знаходячи своїх гнізд, ліси зникали під розпеченим камінням кілометр за кілометром. Село спорожніло. Здається, з мешканців ніхто не загинув. Вони йшли, несучи на руках або за плечима заплаканих дітей, обвішані клунками, що в них мало було цінного, і гнали перед собою перелякану худобу. Осли ревли й тим завзятіше опиралися, чим дужче їх били. Лава спокійно пливла між будинками, заливала їх, поглинала. Я єдиний не мав чого рятувати, тому стояв на пагорбі й дивився, як надходить лава; вона сичала, мов гадюка, все мокре обертала в пару, і шкіру теж мала гадючу, металево-сіру, шкарубку. Під тією шкірою ворушилося м'яке, гаряче, рухливе нутро. Нарешті лава досягла церкви. Перша вежа вклякнула і разом з усіма своїми уламками зникла в її пащі, а друга встояла і стоїть ще й нині, вежа з невеличкою іспанською банею, єдине, що лишилося від села...

— Село звалося Парікутін. Нині так зветься новий вулкан,—закінчую я свою розповідь.— Якщо ви колись попадете до Мексіки, дорогий докторе, неодмінно поїдьте до того Парікутіна. Дороги препогані, але їзда виплатиться: матимете на що подивитись, особливо вночі. Розпечене каміння вилітає на п'ятсот метрів заввишки, а всередині гуркотить так, наче котиться лавина. Перед камінням щоразу з кратера здіймається дим, схожий на величезну кучеряву капустину, тільки що чорний з червоним, бо його освітлює жар зісподу. Ще недавно вулкан вибухав досить часто: через шість хвилин, через десять, через три, щоразу викидаючи новий сніп розпеченого каміння, яке здебільшого гасло, не долітаючи до землі. Першокласний фейерверк, повірте мені. А насамперед лава! З-посеред мертвих шлаків, таких темних, що й місяць не годен їх освітити, раптом виривається наче ясний пурпур, б'є, мов кров із чорного бика. Лава та, мабуть, дуже рідка й плинна, бо майже блискавично вихлюпується з гори, повільно втрачаючи свій блиск, аж поки наступить новий вибух. Жар б'є, мов з домни, яскравий, мов сонце, осяваючи ніч видобутим із самого серця нашої планети смертельним палом, що йому ми завдячуємо все живе на землі. Неодмінно подивіться на той вулкан! Я добре пам'ятаю, як у душі тоді прокидається радісний шал, що його можна погасити тільки в танці, в найдикішому з усіх танців, той надмір жаху й захвату, що, напевне, охоплював тих незбагненних людей, які виривали з свого тіла гаряче серце.

Мій оборонець занотовує:

— Парікутін? Як ця назва пишеться?

— Так, як вимовляється.

Ми ще балакаємо про се, про те. Сигара має незвичний мені смак, але по-своєму добра. До справи (так він зве свою паку паперів) ми знову не доходимо.

— Пане докторе! — гукаю я йому навздогінці, коли він уже йде коридором.— Про мою роботу на тій плантації можете не дізнаватися. Не гайте марно часу, бо її навіть ваше швейцарське посольство не знайде.

— Чому не знайде?

— Через лаву.

Він усе-таки пошле телеграму.

Я не їхній Штіллер. Що вони хочуть від мене! Я нещаслива, нікчемна, мізерна людина, що не має за собою ніякого життя, аніякісінького. Навіщо я брешу? Тільки на те, аби мені залишили мою порожнечу, мою нікчемність, мою дійсність, бо втечі не існує, а те, що вони мені пропонують,— то втеча, не воля, а втеча в якусь роль. Чого вони не дадуть мені спокою?

Доктор Боненблюст (так звати мого оборонця) зустрічав на аеродромі даму з Парижа, що вважає себе за мою дружину, і, здається, зачарований нею.

— Я тільки хотів повідомити вас,— каже він,— що пані долетіла щасливо. Вона звісно, передає вам вітання...

— Дякую.

— Тепер вона в готелі.

Мій оборонець не може всидіти на місці. Він тільки переможно потирає руки, наче та дама з Парижа — все одно що велика гармата, яка присилує мене до капітуляції. Я кажу йому:

— Пане докторе, я нічого не маю проти того, щоб мене відвідували жінки, тільки ще раз попереджаю вас: я чоловік палкий, нестримний, а особливо восени.

— Я їй казав.

— Ну?

— Дама наполягає, щоб їй дозволили поговорити з вами на самоті. В понеділок о десятій годині вона буде тут. Вона певна, що знає свого чоловіка трохи краще, ніж він сам себе. А про нестримність, на її думку, нічого й говорити, її чоловік віддавна мріяв бути нестримним, і вона певна, що сама з вами впорається.

І знову частує мене сигарою.

— В понеділок о десятій? — кажу я.— Прошу.

Кнобеля, мого наглядача, врешті починає сердити моє розпитування про даму з Парижа, яка запевняє, що одружена зі мною.

— Я ж казав уже,— бурчить він,— що вона дуже елегантна з себе. І пахне на цілий коридор.

— А які в неї коси?

-т— Руді, як варення з шипшини.

Справжнього її образу скласти з його слів не можна, хоч відповідає він на кожне моє запитання: що більше я слухаю Кнобеля, то менше можу собГуявити її.

— Та їжте вже! — каже він,— Адже самі її скоро побачите. Може, вона зовсім не вашого стилю, хоч І весь час запевняє, що ви її чоловік.

— Не мого стилю? — сміюся я.— Не пам'ятаю, чи я вже оповідав вам про маленьку мулатку?

— Ні.

— Ото був мій стиль,— кажу я.

— Мулатка?

— Це було в Ріо-Гранде,— починаю я таким тоном, що Кнобель відразу сідає.— Раптом... А хліба у вас немає?— перебиваю я сам себе. Кнобель миттю встає й кладе на стіл півхлібини. Я відрізаю велику скибку й починаю жувати. Кнобель знову сідає й перечікує, поки я ковтну.— Раптом... ми якраз сиділи коло ватри, бо вечори в пустелі страшенно холодні, а що дров там, звісно, й знаку не було, ми палили ганчірки, якими витирали машину, хоч вони більше смерділи, аніж гріли, й домовлялися з пачкарями, як вони вночі нас переправлять через кордон, бо тамтешня влада знову видала наказ арештувати мене,— аж раптом із-за червоних скель з'являється він!

— Хто?

Спробуй розповідати, коли в тебе рот напханий хлібом, та й мінестру треба сьорбати, поки гаряча.

— Хто з'являється з-за скель? — перепитує Кнобель.

— Лімузин,— кажу нарешті я й знову кусаю хліба: надто він смачний.—,Крадений, звісно. А втім, виглядав він чудово, як омах золотої куряви. То призахідне сонце так його забарвлювало. А лімузин, що мчить через пустелю, гойдається, ясна річ, як човен, на хвилях піску.

— Ясна річ.

— Звісно, він помітив нашу ватру.

— Ну й що?

— Бах! А він їде далі. Ми, певна річ, думаємо, що то американська поліція. Тож знову: бах! бах! І ще раз: бах! Аж раптом — хто б ви думали в ньому їде?

— А хто?

— Джо.

— Я сьорбаю мінестру.

— Хто такий Джо?

— її чоловік.

— Мулатчин?

— Певне ж.

— А хай йому грець!..

— Негр,—додаю я.—Дуже добрий хлопець, тільки, звісно, не тоді, як у нього вкрадуть жінку. Але в темряві, коли в нього тільки зуби біліють,— бр-р-р!

— Ну?

— А ми кохали одне одного.

— Ви й мулатка?

— Я її запитав: "Ти кохаєш мене чи його?" Вона мене дуже добре зрозуміла. І кивнула головою. БахІ І відтоді вже жадного слова не було про Джо.

— Убили?

— На місці.

— А хай йому грець!..

— Вона поцілувала мене. Ото був мій стиль. Кнобель насипає мені ще тарілку мінестри, запопадливо, як кельнер^що обслуговує багатих гостей.

— Я негрів люблю,— веду я далі,— але не зношу одружених чоловіків, навіть як вони негри.