Штіллер - Сторінка 9

Я бачу принаймні її повну грації шию.

— Мадам,— кажу я так само поважно,— мене дуже зворушує розповідь про ваше нещасливе подружжя, але даруйте мені: що більше я вас слухаю, то менше розумію, власне, зовсім не розумію, чого ви від мене хочетеї Від мене, що, як ви вже знаєте, замордував свою дружину, така жінка, як ви, що, хвалити бога, знесла своє нещасливе подружжя й лишилася в квітучому стані,— спрабді не розумію, що §и хочете мені пробачити.

Мовчанка.

— Ви живете в Парижі? — питаю я.

Тепер вона обертається до мене. У німому подиве її обличчя менше скидається на маску, стає ще краще, живіше, аж мене опановує думка, що могло б дійти до зустрічі, до зустрічі насправді, бо обличчя в неї тепер таке, що мені хотілося б поцілувати її в чоло. Може, й треба було б поцілувати її, хай би потім як хотіла витлумачила мій учинок. Так триває цілу хвилину, потім обличчя знову ніби замикається і знову починається те саме:

— Анатолю, що з тобою діється? Я знову кажу:

— Моє прізвище Вайт.

Вона просто міняє тактику — поводиться так, наче то мене опосіла манія. Вона викидає непогашену цигарку за грати (що тут суворо заборонено, як і багато дечого) і стає переді мною, правда, не торкається до мене, але певна, що я до неї таки торкнуся, що, охоплений раптовим каяттям, попрошу в неї пробачення. І справді, бувають хивилини, коли я стаю просто безборонний, я всміхаюся, хоч мені зовсім не смішно: хай би я виглядав, як гном, як мінотавр, як не знаю хто там іще,"від того нічого не зміниться, ^анічогісінько, вона просто не може побачити в мені когось іншого, крім свого зниклого Штіллера.

— Не думала я,— каже вона,— що в тебе колись буде лисина. Але тобі так навіть непогано.

Я просто німію. Мені "просто памороки забиває. Хоч візьми й задуши її, все одно ця дама не перестане думати, що я її зниклий чоловік.

— Чому ти ніколи не писав? Я мовчу.

— Я навіть не знала, чи ти живий... Я мовчу.

— Де ти був усі ці роки? Я мовчу.

— Ти мовчиш!.. Я мовчу.

— Просто зник — і все. Навіть чутки про себе не подав ніколи! І саме тоді! Я ж могла померти.£л

Нарешті я кажу:

— Ну все, годі!

Не знаю, що я ще казав. Вона провадила своєї, аж поки я її схопив, і навіть тоді, непохитна в своїй манії, вважаючи кожен мій порух, чи то сміх, чи тремтіння, тільки за потвердження того, що вона не помиляється, не переставала пробачати мені. Я схопив її, так трусонув, що аж гребінці посипалися з кіс дощем, кинув на тверде ліжко, і вона лишилась лежати на ньому в подертій кофтині, зім'ятому костюмі, розпатлана, з невинно-спантеличеним виразом на обличчі. Вона не могла підвестися, бо я вклякнув коло неї і тримав лівою рукою її гарячі долоні так міцно, що вона з болю заплющила неймовірно гарні очі. її розпущені коси чудові — духмяні/ легкі, як шовк. Вона дихала так, наче довго бігла: на повні груди, відкритим ротом. Зуби теж прегарні, хоч деякі з пломбами, але білі, з перламутровим полиском. А що другою рукою я стиснув її за ніжні щоки, вона не могла говорити. Я розглядав її, немов якусь річ, зненацька цілком тверезо, просто як жінку, як чужу, невідому жінку. Якби не зайшов був Кнобель із попільничкою...

Немає втечі. Знаю, що немає, і кажу собі це щодня. Немає втечі. Я втік, щоб не вбивати, й переконався, що саме моя спроба втекти є вбивство. Лишилось тільки одне: взяти на себе певність, що я позбавив когось життя, навіть якщо її зі мною ніхто не поділяє.

Химери! Я маю оповідати своє життя, а коли пробую оповісти його так, щоб було зрозуміло, вони заявляють: химери! (Тепер я хоч знаю, звідки мій оборонець узяв те слово разом із поблажливою усмішкою!) Він слухає, поки я розказую про свій будинок в Оклен-ді, про негрів тощо, та як тільки я переходжу до головного, як тільки спробую змалювати те, чого не можна вже підтвердити знімками, наприклад: що діється, коли, людина пустить собі кулю в скроню, мій оборонець починає чистити нігті й лише чекає, аби перебити мене якоюсь дурницею.

— Ви мали будинок в Окленді?

— Мав,— відповідаю я коротко.— А що таке?. —г— Де лежить Окленд?

— Навпроти Сан-Франціско.

— Он як,—каже мій оборонець.— Справді? Будинок.був чотири метри завширшки й тринадцять

завдовжки (мій оборонець занотовує, саме це він і хотів дізнатися!), як казати точніше, то навіть не будинок, а просто халупа, вкрита ґонтом. Колись то була челядня якоїсь ферми, потім ферму поглинуло місто, лишилась тільки ця занедбана халупа. Та ще велетенське дерево, евкаліпт — ніколи не забуду срібного шепоту його листя. Навколо самі дахи, а небо повне кривих телеграфних стовпів, і на них тріпоче білизна сусідніх негрів. Знову ж таки, як казати точніше, то по праву руку від мене жили китайці. А ще не треба забувати про маленький здичавілий садочок. У неділю чути, як співають негри в своїй дерев'яній церковці. А то все тиша, велика тиша, тільки часом долинає з порту хрипке гудіння пароплавів та брязкіт ланцюгів, що від нього аж мороз іде поза шкірою. Властиво, та халупа була не моя, я тільки наймав її. Я тоді взагалі не мав грошей. Замість платні за помешкання я мав годувати кішку. Я не зношу котів. Але їжа їй стояла наготована в червоних бляшанках, зате я мав кухню з плитою й холодником, навіть радіо. В задушні ночі тиша ставала нестерпна, і я тішився, що в мене є радіо.

— І ви жили там самі-самісінькі?

— Ні, з кішкою.

Про кішку він не занотовує... А та кішка, як мені тепер здається, була першою прикметою тамтешнього мого життя. Господарі називали її Little Grey1 і годували на кухні; я не хотів підтримувати такого звичаю хоча б через запах. Я щодня відкривав по бляшанці, висипав бридку мішанину на тарілку в садку, але розбещена кішка не хотіла на таке пристати. Не встигав я оглянутись, як вона вже сиділа на підвіконні й нявчала, лупаючи на мене зеленими очима, що горіли, мов жарини. Як я міг у таких умовах читати? Я одним махом викидав той клубок дряпучих лап у темну каліфорнійську ніч і зачиняв усі вікна. Вона сиділа за шибкою, нявкаючи, як тільки я на неї позирав, сиділа годинами, тижнями. Я ніколи не забував дати їй їжу з бляшанки, то був мій обов'язок, єдиний обов'язок у тодішньому моєму житті. А вона ніколи не забувала залізти до хати крізь якесь відчинене вікно (я ж не міг ціле літо сидіти з зачиненими вікнами!) і несподівано, коли я.саме почувався щасливим, потертися об мої ноги. То була правдива війна, смішна війна на витримку, страхітлива

1 Сіренька (англ,).

війна: я цілими ночами не міг очей склепити, бо вона без кінця нявчала навколо хати,— всі сусіди вже вважали мене за якогось нелюда. Раз я впустив її і замкнув у холодник, та все одно не міг заснути. Коли я пожалів її й випустив, вона вже не нявчала. Я нагрів молока, та вона виблювала його. В очах її світилася смерть. Мені все сприкрилось: і халупа, й садок. Вона стояла в мене перед очима, хоч насправді десь ділася, й довела мене до того, що я перед сном пішов шукати її. Я питався негрів, що сиділи край пішоходу, чи не бачили вони Little Grey, та вони тільки стискали круглими плечима. її не було одинадцять діб. Одного паркого вечора, коли в мене саме була Гелен, вона раптом вискочила на підвіконня. "Му Goodness"!1 — вигукнула Гелен. На писку в неї зяяла рана, з неї капала кров, а дивилася вона так, наче то я її поранив. Тиждень я годував її в кухні: вона таки домоглася свого. Принаймні майже домоглася, бо якось уночі, коли вона мені приснилася, я зійшов до кухні, взяв її з теплої подушки, де вона угніздилася, й виніс у темний садок, спершу поглянувши, чи загоїлась рана. Все почалося наново: вона знову чипіла за вікном í нявчала. Я не міг собі дати з нею ради... Мій оборонець усміхається:

— Але, крім кішки, з вами там ніхто більше не жив?

— Чому ж,— кажу я.— Жила Гелен.

— Хто така Гелен?

— Жінка! — кажу я, сердитий на нього, що він завше вміє звести розмову на другорядне, і на його авторучку, якою він негайно занотовує ім'я Гелен.

— Будьте цілком відверті,— мовить він і, вислухавши від мене шалену історійку про якусь жінку, запевняє: — Звісно все це лишиться між нами, в кожному разі, пані Штіллер я не скажу жадного слова.

Напевне все вибовкає!

Читав біблію.

(Недоречний сон про зводини з пані Юлікою Штіл-лер-Чуді: бачу знадвору крізь вітрину, як молодший за

1 Боже мій! (Англ.)

мене чоловік, мабуть, зниклий Штіллер, ходить по кав'ярні поміж столиками і, піднявши руки, показує ясно-червоні шрами, так би мовити, продає своє тавро, що його ніхто не бере. Страшенно прикре становище. Я сам, як уже сказано, стою знадвору, коло мере дама з Парижа, і обличчя в неї. якесь незнайоме; вона трохи глузливо заявляє, що той продавець тавра — її чоловік, і також показує мені свої руки, також із двома ясно-червоними шрамами— Наскільки я розумію, вони, очевидно, хочуть довести одне одному, хто з них хрест, а хто розп'ятий на хресті, і все те мовчки: люди сидять коло столиків, переглядають ілюстровані часописи...)

Мій наглядач хоче знати, хто така Гелен. Він щойно чув це ім'я в прокуроровій канцелярії. Я' кажу, що вона була дружина американського сержанта і що той сержант якось уранці приїхав із морської казарми й застав нас у помешканні... Надто стомлений, щоб знову розповідати про вбивство, я додаю лиш:

— То був чудовий хлопець.

— її чоловік?

— Він зажадав від своєї дружини, щоб вона пішла до психоаналітика, і вона зажадала від нього того самого.

— Ну?

— І все.

Мій наглядач розчарований, але я дедалі більше переконуюсь, що це й добре: саме історії, які розчаровують, які не мають справжнього кінця, а отже, й справжнього сенсу, роблять враження взятих із життя.

Більше немає ніяких новин.

Р. Б.

Що вони сподіваються від таких виїздів на місце подій, не знаю. Здається, вони передумали везти мене до майстерні зниклого Штіллера, принаймні відклали таку виправу надалі, налякані моєю погрозою потрощити все дощенту тому типові, що завдав мені стільки клопоту. Тепер, чую, надумали їхати зі мною в Давос. Навіщо?

Можна про все розповідати, тільки не про своє справжнє життя. Це прирікає нас лишатися такими, якими нас бачать .і відтворюють у своїй пам'яті люди, що твердять, буцімто знають нас, що вважають себе за наших друзів і ніколи не припускають, що ми можемо змінитися, споганюють кожне диво (те, чого ми не годні розповісти, чого не можна ані вимовити, ані довести), аби лише мати підставу сказати: "Я знаю тебе".

Мій оборонець у нестямі, чого раніше чи пізніше й слід було сподіватися; не те щоб він не владав собою, він тільки аж побілів, так намагається владати собою.