Штіллер - Сторінка 71

Потім спробували, як за хлоп'ячих років, пускали по воді калалики. Змагаючись, ми поскидали навіть піджаки. На якийсь час ми наче забули про все. Клініку 6 Валь-Моні було видно, але ж ми знали, що бідолашна пані Юліка почувалася, так би мовити, чудово. Наша розвага геть нас захопила. Та скоро наша дама почала вимагати, щоб ми йшли далі. Надвечір'я, хоч таке саме безхмарне, раптом показалося початком цілком іншого дня. Мені здалося, наче від ранку минули вже цілі роки. Дорогою назад Штіллер говорив тільки про пані Юліку. Я ніколи не чув, щоб пані Юліка каялася, що лишилась бездітна, а Штіллер був переконаний, що во-" на кається, зробив те каяття своїм власним чи навпаки. Він не докоряв собі, казав, що інакше, мабуть, не могло бути, але слова його важили стільки ж, як правдиве каяття. Нарешті, коли вже ми стояли коло фунікулера, він мовив:

• "— Шкода, що ви так і не змогли як слід пізнати Юліку!

Коли я відповів, що пізнати її ще не пізно, Штіллер, видно, сам злякався своїх слів.

Того великоднього вечора Штіллер повернувся з клініки дуже швидко.

— Юліка почувається цілком добре,— заявив він.—" Лікар просив сьогодні не турбувати її. Але дозволив прийти вранці,— додав Штіллер і відразу розвіяв наш прихований страх.— Вона почувається добре, але їй потрібен іще цілковитий спокій.

Ми всі це розуміли, і Штіллер був сповнений надії. Він заповзявся приготувати нам давно обіцяні грінки з сиром, а отже, влаштувати приємну, затишну вечерю. Він розпалив у коминку вогонь, охолодив вино й вистругав три шпички, щоб підсмажувати на вогні сир. Звісно, то була не селянська грубка, як на присланому малюнку, а радше розцяцькований коминок із підробленого мармуру у так само підробленому стилі початку нашого сторіччя. Грінки вийшли чудові, принаймні на наш смак; ми були голодні після прогулянки. Того вечора Штіллер багато пив. Щоразу, як ми хотіли кінчати вечерю, він відкорковував нову пляшку, і так серед не вельми жвавої' розмови ми сиділи аж до одинадцятої години. Штіллер не був п'яний. Він швидко пив вино малими ковтками з високої вадської чарки і був бадьоріший за нас. А все ж не слухав, що говорилося. З очей ладні були бризнути сльози. Навіть як я пробував говорити про пані Юліку, він не слухав. То був тяжкий вечір. Може, він хотів щось сказати наодинці моїй дружині чи мені. А нас сиділо троє, і ми теж були такі самі безпорадні, як і він, силкуючись знайти якусь веселішу тему. Штіллер нарешті сам знайшов таку тему, краще за нас. Через півгодини трохи жвавішої розмови ми попрощалися й подалися до кімнатки в башті; Штіллер лишився стояти внизу в сінях — так само, як під час нічних телефонних розмов, не відповівши на наше кількаразове "добраніч". Я вже вважав за погану манеру, за своєрідний сентиментальний примус те мовчазне чекання, поки я, поклавши трубку чи зачинивши двері, перерву розмову... Хоч які ми з дружиною були стомлені, але не могли заснути.

Десь коло першої години я ще раз зійшов униз. У сінях було темно, натомість у вітальні світилося, і я завернув туди так, як є, в піжамі й босоніж, ступаючи майже нечутно. Наш приятель сидів перед згаслим коминком і, здавалося, спав. Я підійшов до нього, щоб чимось прикрити, але очі в нього були розплющені.

— Чому ти не спиш? — запитав Штіллер, насилу повертаючи язиком. Він був уже геть п'яний.

— Не треба більше пити,— сказав я.

Він налив чарку, наче з упертості, і скинув на мене оком. Я довго й розважно вмовляв його. Штіллер вихилив чарку, а коли підвівся, то ледве встояв на ногах.

— Пусте,— сказав він.— Я знаю, що впився, бридко, негарно, по-хлоп'ячому...

Він хитав головою, оглядався, наче щось загубив, і тримався за спинку стільця.

— Вона вмре? — запитав він, не дивлячись на мене. Я спробував заспокоїти його, та Штіллер просто не

слухав мене. Він схопив кочергу, не знаючи, що з нею робити. Очі йому були повні сліз, та на мене ті сльози не справляли враження: я ж бо знав, який він п'яний.

— Ходімо ляжеш,— сказав я. Він позирнув на мене:

— Учора опівдні, коли я думав, що вона помре... вчора опівдні...

Я чекав надаремне: Штіллер не міг говорити далі, не сподівався, що буде ще з кимось нині говорити, а тепер йому заважало почуття, що в нього плутається язик.

— Запізно,— коротко докінчив він.

— Що запізно?

Я почав мерзнути.

— Все,— нарешті відповів Штіллер.— Два роки, голубе, два роки! Я пробував, їй-богу, пробував...— Він гикнув.— Перепрошую.— І знову замовк. Очевидно, він був не такий п'яний, як я спершу гадав. Йому хотілося говорити, і я підтримував розмову:

— Що ти пробував? Йому довелося знову сісти.

— Байдуже що,— сказав він.

Я ще ніколи не бачив Штіллера в такому стані, таким жалюгідним, відразним і смішним. Мені було шкода його. До того ж я не знав, що мені робити. Моя розважність самому мені здавалася банальною.

— Вона помре? — знову спитав він, спершись на руки; мабуть, йому крутилося в голові.

— Ти ж сам розмовляв з лікарем,— відповів я. Що тобі сказали? Пригадай.

Він хитався навіть сидячи й не помічав того, не помічав, що брав сірника не тим кінцем, нарешті кинув його, тримаючи й далі в роті незапалену, зім'яту цигарку.

—" Ніколи не пізно...— почав я, але завважив, що вибираю не ті слова, а тим часом загубив думку.

— Ніколи не пізно? — спитав він, стомлено всміхаючись.— Треба просто почати наново. А якщо не вихо-

дить, не виходить, та й годі, бо вже надто пізно? — Штіллер наче раптом потверезішав: — Рольфе,— сказав він цілком ясно й твердо, хоч язик йому плутався,=^ я можу людину вбити, але не можу її воскресити...

Йому, очевидно, здавалося, що цим сказано все. Вій знову сягнув по пляшку, на щастя, порожню, й вицідив із неї кілька крапель.

*=— Що не виходить? — спитав я. Він тільки-хитав головою.— Ти ж кохаєш її? Хочеш, щоб...

Він і далі хитав головою, не слухаючи мене.

— Вона вже нічого не може прийняти від мене,— сказав він.— Нічогісінько! Сама каже. А потім: "Дай мені спокій". Ґречно, як вона вміє. Я не знаю, Рольфе, що не виходить. Не питай мене. Я її знівечив...— Він м'яв тримтячими пальцями розкришену цигарку, але хоч почав уже говорити.— Знаю, що доводжу її до божевілля. Завше чогось чекаю. Чуда! А потім починаю тремтіти на самий її —вид. Може, я помилився. Мабуть, таки помилився. Не так вона дуже змінилася, о ні! Немає ніякої потреби. Облиш мене, каже, а я стою, мов дурень. Я її не розумію. От і все. Не знаходжу її. А тоді ненавиджу. Просто-простісінько: я гину, коли не можу кохати, а вона...— Штіллер розчавив цигарку.

— Звідки ти знаєш, що й вона не гине? Він похитав головою.

*Й* Слухай,—сказав я,— ти некритичний до себе. А вона критична?

^ її некритичність — то її власна справа.— Він мов-чав.^— Що ти розумієш під коханням? — спитав я, але Штіллер тим часом знайшов іншу пляшку і знову налив собі майже повну чарку.— Та годі тобі вже пити!

Проте він випиз.

Це все дурне,=^ сказав він.— Ти тремтиш, Рольфе, ти ж босий... Що я розумію під коханням? — згадав він, прикладаючи ще раз до вуст порожню чарку.— Одинцем кохати не можна, я ж не святий, Рольфе...

Справді, я дуже змерз. Не знайшовши, чим загорнутися, я присів навпочіпки, схопив зі столика газету й засунув у коминок. Там ще лежало кілька ялинкових полін і навіть один буковий оцупок. На якусь хвилину я був зайнятий...

— Що мені робити? — почув я раптом за спиною Штіллерів голос.-= Що, га?

або

Коли я обернувся, Штіллер знову стояв і бив себе кулаками в чоло. Він був білий як крейда і, як перше, хитався на ногах, однак, мабуть, потверезішав, бо вже не заникувався.

— Чому я ніколи не знаходив її? Ніколи! Хоч би на день, Рольфе, на годину за весь цей час. Ніколи! Що це таке? Скажи мені.

— А чого ти сподівався? — спитав я. Сподівався? — перепитав він.

— Так, чого ти сподівався два роки тому, як ви приїхали сюди, щоб жити вкупі? Я питаю тебе, бо сам не знаю. Здається, ти сподівався, що вона зміниться.

— Так само, як і я.

— Не гнівайся,— сказав я, розпалюючи в коминку,=ч але це нагадує мені роман. Зміниться? Людина впевнюється, що завинила перед кимось, а також перед собою, і десь по роках ладна все направити, з умовою, що той хтось зміниться... Чи не задешева сподіванка?

— Задешева, як і все в мені,— почув я на відповідь, але не дався на його гачок, а знову спитав:

—" Чого ж ти все-таки сподівався?

Штіллер задумався. Я роздмухував вогонь у коминку.

— Всього, тільки не того, що лежить у межах людських можливостей,— врешті відповів я сам" собі.—І з твоїх листів у мене склалося враження, що ти говориш зовсім не про кохання, а про ласку, про... ну так, про ерос у якійсь подобі. Людина в нашому віці чогось такого потребує, і я вважаю великим щастям, якщо така ласка є... Тількц тут ідеться про інше.—Вогонь уже весело потріскував, і Штіллер не перебивав мене: я говорив навіть більше, ніж хотів. Але ж почав я сам.^ Не виходить, кажеш. І ти справді дивуєшся? Після такого багаторічного досвіду? А тоді заявляєш, що пробував. Що? Часом здається, що ти вважаєш себе за чарівника, який здатен геть змінити пані Юліку. До того ж, но-моєму, йдеться тільки про те... Важка справа! Юліка стала твоїм життям, це правда. Чому ти вернувся з своєї Мексіки? Саме тому, що переконався в цьому. Ви зв'язані одне з одним... Воскресити! Це твоя давня химера, хай мені буде дозволено так сказати: твоя вбивча пиха... Хочеш бути рятівником своїм і Юлі-чиним! — Штіллер мовчав.— В одному лиш,— почав я знову за хвилю,— я, може, розумію тебе аж надто добре. Людина віддається, повертається, щоб віддатися, але ніколи не віддається назавше. Бо хтозна, може, то була б тільки млява покора, вдоволення самим собою, а як наслідок — своєрідне міщанство... Ти, кажеш, тремтиш. Ну й тремти! Ти знаєш, що я маю на думці. Тремтиш, бо від тебе завше, ненастанно вимагають, щоб ти віддавався... А як ти сам гадаєш? — Штіллер стояв, а я сидів на столику, простягши босі ноги до коминка. Він мовчав.—Адже не думаєш, що з іншою жінкою* може, відвертішою, такою, наприклад, як Сибіла, можна з усім тим упоратися, що носиш у собі. Чи, може, думаєш? — Повернувшись, я побачив його обличчя-тільки знизу; він дивився понад моєю головою на полум'я в коминку.— Ти підбиваєш мене говорити те,— знову почав я,— що й сам добре знаєш.— Штіллер стояв, застромивши руки в кишені, очі його були розплющені, притомні, але порожні й нерухомі.—Ти кохаєш її, Штіллере.— Він начебто не чув.— Скажеш мені, коли захочеш лишитися сам.

У теплі, що пашіло з коминка, я знову відчув утому й насилу стримав позіх.

— Котра вже година? — поцікавився Штіллер.