Штіллер - Сторінка 73

Рольфе, я плакав! А потім спитав себе, чи я хотів би ще раз пережити з нею все спочатку, коли б це могло її врятувати. І похитав головою. Я плакав. Вона ж чотирнадцять років день у день помирає побіч мене...

Мені було шкода Штіллера.

— Ти знаєш, що вона сама пішла до клініки? — спитав він.— Без мене.

"г— Як без тебе?

Спакувала потрібні в клініці речі. Ми мали ще годину часу й не знали, про що говорити. Квітки нічого не допомогли б, я знаю. Та мене, бачиш, щось погнало в містечко. В Теріте не знайшлося нічого, що б їй сподобалось. Отже, далі, в Монтре! За сорок хвилин я був уже дома, рівно за сорок хвилин. Ну, а вона пішла сама до клініки! — Він силувано посміхнувся.— Може, ти, такий розважний, не побачиш у цьому нічого незвичайного!

— А ти що бачиш?

— Без мене! — сказав він.— Без мене! її, бач, це більше тішило, ніж квіти. Може, вона востаннє переступила цей поріг, і ніхто її не провів. О так, цей спогад перетривае всі квіти світу!

Мене його слова не переконали.

Рольфе,^= повів він далі,— вона лиха людина. Хто-зна, може, я її зробив лихою. Тоді. А потім настає день, коли вже не можна повірити в кохання... Я прийшов запізно.

Штіллер підвівся. Здавалося, що він от-от упаде. Я взагалі не знав, що його тримає ще на ногах.

— Випий коньяку,— мовив він,— і підемо спати.— Проте не знайшов чарки, що стояла на нижній поличці, та й, мабуть, забув про неї. Він тримав пляшку в руці, заглиблений у думки.— Немає чужішої мені людини, як ця жінка! Я не хочу тобі набридати, Рольфе, але... не все лише слова: я буду вдячний, не чекатиму на чудо, на якусь іншу Юліку, тільки дякуватиму за кожен день, як вона вернеться ще раз до цієї оселі... тепер, так, тепер, як вона лежить у клініці, а я не можу ні спати, ні не спати зі страху, що ми надто пізно похопилися, тепер, Рольфе...— Він був такий знеможений, що сперся на підвіконня й говорив, як дитина, нажахана поганим сном.— А коли вона знову сяде там, а я тут...— Він і досі тримав пляшку в руці й дивився в глиб кімнати на два порожні стільці.— Що тоді? — запитав він сам себе, потім мене: — Що тоді, Рольфе, що? Чи мені розвіятися з димом, щоб не бути їй тягарем? Чи постити, поки вона дасть мені знак, показати їй, що так можна й померти з голоду? Чи що?

— Слухай, Штіллере,— відповів я,— вже не буде так, як було. Для тебе. Не буде, хоч би навіть Юліка ніколи не змінилася. Вчора опівдні ти думав, що вона помре...

Збагнувши, куди я веду, він мене перебив:

— Я знаю, що ти маєш на думці.— Йому стало недобре. Я мовчав.—* Скільки я вже планів складав, скільки заприсягався! ■— озвався нарешті він.— Що буде, як вона знову сидітиме там, а я-тут? Я ж поволі пізнаю себе. Я слабкий.

— Якщо ти знаєш, що слабкий, то це вже багато. 1 Може, ти вперше це збагнув. Учора опівдні, як думав, що вона помре. Ти казав, що часом ненавидиш її. Тому, що вона теж слабка й нещасна? Що не може дати того, чого тобі треба? Напевне. А її кохання таке потрібне тобі. Як нічиє інше. Бувають речі, дуже потрібні нам, Штіллере, та все одно ми не можемо спромогтися на них. Чому ж Юліка мала на все спромогтися? Ти й досі обожнюєш її чи кохаєш?

Штіллер не перебивав мене.

— Ну добре,— озвався він,— але подивімось на речі практично: вона там, а я тут,— що мені робити? Цілком практично! — Він позирнув на мене.— Бачиш, Роль--фе, і ти не знаєш, що відповісти.— Він наче тішився, що я не можу йому нічого порадити.

— Ти вже далеко зайшов,— мовив я,— часто мені здається, що тобі треба ще тільки раз ступити...

— І в цій хаті буде весілля, так?

— І ти більше не сподіватимешся, що Юліка визволить тебе від твоєї долі, чй навпаки,— ось що я маю на увазі. Ти знаєш, що це означає практично.

— Ні.

— Не буде ніякої зміни, ви житимете разом, ти—-зі своєю роботою в підвалі, вона — з однією легенею, як бог дасть. Єдина різниця: ви вже не будете мучитись день у день облудною сподіванкою, що можна змінити іншу людину чи самого себе зарозумілою безнадійністю... Практично ви навчитесь молитися одне за одного.— Штіллер підвівся.— Так,— закінчив я,— це, властиво, все, що я можу тобі сказати.

Штіллер поставив пляшку на столик і глянув на мене. На обличчі йому знову Уявилася та сама непевна усмішка.

— Треба вміти молитися,— тільки й сказав він і надовго замовк...

Потім, по роках, я часто міркував, як мав вестися тієї ночі, несподівано поставлений перед завданням, що перевершувало можливості приязні. Коли Штіллер вийшов з кімнати, щоб нарешті виблювати, я лишився цілком безпорадний. Відчував своє безсилля, бо хоч що б сказав, то висловив би тільки свою власну думку. У найкращому разі, я виявляв товариську твердість, коли виставлений на спит приятель пробував ухилятися... Я випив чарку коньяку, і як Штіллер повернувся десь хвилин за десять, на жаль, зачепивши щось у темних сінях і наробивши гуркоту, то застав мене з порожньою чаркою в руці.

— Ну як? — спитав я. Штіллер лише кивнул головою: очевидно, він виблював і вмився. Обличчя в нього було зелене, очі запалені.

Мені здавалося, що він не хотів повертатися до нашої перерваної розмови. Щоб піти спати, нам ще треба було перекинутися лише кількома затертими підбадьорливими словами: завтра, мовляв, знову день буде абощо. Вибило пів на третю. Звісно, ми обидва подумали про клініку. Там час був важливий, а не тут. Я мимоволі уявив собі палату хворої. Перед білим ліжком сидить чергова сестра і мацає живчик: будемо сподіватися, що не доведеться кликати лікаря... • Уперше мене охопив страх. Я позирнув на телефон на скрині, що кожної миті міг задзвонити,— адже могло статися най-: гірше. Я згадав, що ввечері Штіллера не пустили до палати.

— Про що ти думаєш? — спитав Штіллер. Треба було щось відповідати йому.

— Тепер тобі досить бути розважним,— мовив я,— не вигадувати ніяких химер. Ти її кохаєш. Почав кохати, і Юліка ще не померла, ще все можливе...

Мені було трохи соромно, та саме такі слова наче його заспокоювали.

— У тебе є ще цигарки? — спитав Штіллер, аби тільки не йти спати й не лишатись самому. Я був у піжа-мГ й не мав цигарок.— Твоя дружина, мабуть, не може заснути,— мовив Штіллер.— Я кохав твою дружину... я й досі її кохаю,— додав він задля годиться,— але ти й сам знаєш.— Він дедалі надовше замовкав.— Та облиш їх,— буркнув він. коли я став трохи відсувати порожні пляшки, щоб він не спіткнувся об них і знову не наробив гуркоту.— Чи, може, гадаєш, що я взагалі ніколи не кохав? — невпевнено спитав Штіллер.—. Взагалі не кохав? — На його обличчя дедалі виразніше лягала втома.— Аби мені тільки не це страшне безсоння,— мовив він, наче наміряючись іти.

— Тобі треба спочити. Завтра о дев'ятій ти її побачиш...

його цигарки, коробка з блакитними косариками на обгортці, лежали побіч фотеля на килимі.

— Дякую,— мовив Штіллер, як я подав йому коробку, і встромив одну цигарку між губи, тоді вийняв її, хоч я тримав у руці запаленого сірника, й проказав: — Завтра о-дев'ятій я її побачу!..— Потім жадібно затяг-ся.— Ти ж не думаєш, що вона помре, правда?

Я необережно відповів:

— Доки не дзвонить телефон, нема чого турбуватися.— Що вже сказано, те сказано, я не міг забрати назад свої нерозважні слова, що знову збудили його страх. Штіллер дивився на чорний телефон, тому довелося говорити далі: — Треба бути готовому до того, що Юліка колись помре, рано чи пізно. Як і всі ми. Треба бути готовому до всього.— Штіллер мовчки курив. Я довго здогадувався, що він думає. Нарешті він кинув цигарку в коминок чи десь додолу біля нього, вже справді наміряючись іти. Я змерз, коминок погас, а дров більше не було.— Може, все-таки добре,— знову бовкнув' я порожню фразу,— що ми побалакали...

Штіллер непевно кивнув головою. Він і далі сидів на скрині й спирався на неї руками, немовби чекав, поки до нього повернеться снага.

— Бачиш, насправді я дійшов до того місця, від якого два роки тому починав, ані на крок далі! Знову змарновано два роки. Я не хочу набридати тобі, Рольфе, але...— Побачивши, що я тремчу, він швидко сказав: — Наше життя вийшло б! Без чуда, думаю, вийшло б: я й вона, такі, як ми вже є... тоді ні! Але тепер, два роки тому, вийшло б. Уперше, тепер і тут...— Штіллер не хотів плакати, він підвівся, ковтаючи сльози.— Нині вранці в лікарні... ні, це ж було вчора...— Сльози текли по скривленому плачем обличчі.— Вийшло б...— знову почав він, але не докінчив.

— І вийде, ось побачиш, вийде.

Далі було щось дивне: якусь хвилину ми обидва велися так, наче Штіллер не плакав. Він стояв серед кімнати, тримаючи руки в кишенях, не здатний і слова вимовити. Я бачив його спину, а не обличчя, знав, що Штіллер плаче й за сльозами не чує нічого, щось казав про його нотатки, аби тільки не бути німим глядачем.

— У кожному разі/основне ти знаєш,— між іншим сказав я,— що ніщо не вирішується, коли, наприклад, людина пускає собі кулю в лоба. Хто може описати, що пережив самовбивця! Але ти знаєш, хоч і важко собі таке уявити. Очевидно, ти маєш смішне уявлення про те, що означає бути релігійним, мабуть, гадаєш, що як людина вірить, то вона мудра, врятована і так далі. А ти не почуваєшся певним, тож не віриш, що .ти маєш віру. Правда ж? Ти не можеш собі уявити бога, отже, переконуєш себе, що ніколи його не знав...— Штіллер йаче радий був, що я не мовчу.— Наскільки я знаю твоє життя, ти завше відкидав усе тому, що не був певний. Ти не втілення правди. Ти людина і часто готовий відмовитися від неправди, непевний бувши. А чи ж не означає це, Штіллере, що ти віриш у правду? У правду, що її не можна ані змінити, ані знищити, бо вона — саме життя.

Дзиґарі в сінях почали шурхотіти, як завше, коли мали вибити годину: була третя.

=— У твоїх нотатках мене вразило,— вів я далі, аби не мовчати,— що ти весь час намагався прийняти себе самого, не приймаючи чогось такого, як бог. І ось виявляється, що це річ неможлива. Бог — це сила, яка може тобі помогти справді прийняти себе. Все це ти пізнав на досвіді! А попри все кажеш, що не вмієш молитися; і пишеш також. Ти чіпляєшся за своє безсилля, яке вважаєш за свою особистість, а тим часом добре знаєш, що то безсилля,— і все тільки з упертості, що ти не сильний. Хіба ні? — Звісно, Штіллер не відповів.— Ти гадаєш, що треба себе перемогти, а то щось буде не гаразд.