Сильна, як смерть - Сторінка 3

Він давно вже хотів мати портрет своєї дружини, і, певна річ, обрав би пана Олів’є Бертена, коли б не боявся відмови, бо знає, як йому допікають проханнями.

Зрештою, вони з великою обопільною гречністю погодились, що пан де Гійруа завтра приведе дружину в майстерню. Проте він спитав, чи не краще було б перечекати, зважаючи на її глибоку жалобу, але художник заявив, що хоче відтворити перше своє враження та чарівний контраст її мінливого, витонченого обличчя в сяйві золотистого волосся з суворим чорним убранням.

Другого дня графиня прийшла з чоловіком, а потім приходила з дочкою, садовлячи її коло столу, заваленого книжками з кольоровими малюнками.

Олів’є Бертен, як звичайно, був дуже стриманий. Світські жінки трохи бентежили його, бо він їх зовсім не знав. А проте уявляв їх собі розпусними й дурними, лицемірними й небезпечними, нікчемними й бундючними. З менш знатними жінками він мав минущі зв’язки — вони легко піддавалися цьому дотепному, стрункому атлетові з енергійним, смаглявим обличчям, якого знав увесь Париж. їм Бертен навіть віддавав перевагу, і йому подобалося їхнє вільне поводження й вільна мова, — адже він звик до легковажних, жартівливих і веселих звичаїв майстерень, де бував найчастіше. Відвідував він і світські салони — задля слави, а не задля душі, любив їх ради пихи, діставав там замовлення, пишався перед прекрасними дамами й слухав їхні компліменти, але уникав залицяння. Не дозволяючи собі з ними ні сміливих жартів, ні ризикованих слів, він вважав цих дам за погордливих і мав репутацію статечного, пристойного добродія. Раз у раз, коли котрась приходила до нього позувати, хоч вона й старалась йому сподобатись, він почував ту суспільну нерівність, що не дозволяє плутати худонсників із світськими людьми, дарма що вони часто зустрічаються. В смішках та в захопленні, завжди трохи нещирих у жінок, він бачив підсвідому стриманість істоти, що вважає себе вищою за походженням. Це збуджувало в нього гонор, додавало підкресленої шаноби, — а по суті, майже чванливості — поводженню, і разом з прихованою пихою вискочня, який домігся рівності з князями та княгинями, все це викликало в нього гордощі людини, що завдяки своєму розумові посіла те становище, яке іншим дає народження. Про нього говорили з відтінком подиву: "Він напрочуд добре вихований". Цей подив його тішив, але воднораз і ображав, бо показував на належні межі.

Навмисна й церемонна поважність художника трохи хвилювала пані де Гійруа, і вона не знаходила спільної мови з цим холодним, але відомим і розумним чоловіком.

Влаштувавши доньку, вона сідала в крісло біля початого ескізу й силкувалась, за вказівками художника, надати бажаного виразу своєму обличчю.

Під час четвертого сеансу Бертен зненацька покинув малювати й спитав:

— Що вас найбільше тішить у житті?

Вона зніяковіла.

— Та я не знаю! А чому ви питаєте?

— Мені потрібна радість у ваших очах, а я її ще не бачив.

— Ну, то спробуйте втягнути мене в розмову, я дуже люблю погомоніти.

— Ви веселі?

— Дуже.

— Погомонімо, пані!

Він сказав "погомонімо, пані" дуже повалено; потім, знову беручись до малювання, вів із нею розмову, шукаючи спільних тем. Вони обмінялись кількома зауваженнями про людей, яких обоє знали, потім заговорили про самих

себе, а це завжди найприємніша й найпривабливіша розмова.

Зустрівшись другого дня, вони відчули себе вільніше, і Бертен, бачачи, що він подобається і цікавить її, почав розповідати подробиці свого життя, мішаючи спогади з вигадкою, що було властиве його розумові.

Звикнувши до вишуканих дотепів салонних літераторів, графиня трохи здивувалася з його запалу, відвертих та іронічних присудів і зразу ж перейняла цей тон з милою і тонкою невимушеністю.

За тиждень вона перемогла й зачарувала його своїм веселим настроєм, щирістю та простотою. Він цілком забув свої упередження щодо світських жінок і охоче заявив би тепер, що тільки вони здатні чарувати та вабити. Стоячи коло полотна і малюючи, то наближаючись, то відходячи, мов у боротьбі, він виявив свої сердечні думки, ніби давно знав цю вродливу, біляву, вбрану в чорне жінку, створену начебто із сонця й жалоби, жінку, що сиділа проти нього, сміялась, слухаючи його, і відповідала так весело, так захоплено, що раз у раз міняла позу.

Він то відходив від неї, примруживши око й відхилившись, щоб охопити в усій сукупності риси своєї моделі, то підступався зовсім близько, щоб помітити найменші відтінки її обличчя, найдрібніші вирази його, та схопити й передати все те, що таїть жіноче обличчя за видимою зовнішністю, — те випромінення ідеальної краси, відблиск чогось незнаного, ті інтимні, небезпечні, властиві кожній жінці чари, які збуджують безтямне кохання чоловіка, — певного, саме цього, а не іншого.

Якось до полотна підійшла дівчинка, стала біля нього з дитячою поважністю й спитала:

— Скажи, це мама?

Бертен узяв її на руки й поцілував, задоволений цією наївною похвалою подібності свого твору до оригіналу.

Іншим разом, коли дівчинка, здавалось, сиділа дуже спокійно, вона раптом тихо й сумно промовила:

— Мамо, мені нудно.

І художника так зворушила ця перша скарга, що він другого ж дня наказав принести в майстерню цілу крамницю цяцьок.

Мала Аннета, здивована, задоволена, і, як завжди, замислена, старанно їх порозкладала, щоб брати, яку треба, відповідно до свого бажання. Після цього подарунку вона полюбила художника, як люблять діти, інстинктивним і пестливим почуттям, що робить їх такими милими й чарівними.

Пані де Гійруа уподобала сеанси. Цієї зими у неї було багато вільного часу, в зв’язку із жалобою вона не бувала в світі й на святах, і тепер у цій майстерні зосередився весь інтерес її життя.

Графиня була дочкою дуже багатого й гостинного паризького комерсанта, який давно вже помер, а що її завжди хвора мати майже півроку проводила в ліжку, то зовсім іще молода дівчина стала вправною господинею дому, вміла приймати гостей, усміхатись, вести бесіду, тямила в людях і розуміла, що кожному треба сказати, — одне слово, швидко пристосувалась до життя, зробилася передбачливою й спритною. Коли її познайомили з графом де Гійруа, як із нареченим, вона відразу уявила собі переваги цього шлюбу і дала згоду без жодного примусу, як розважлива дівчина, котра дуже добре розуміє, що всього мати не можна й треба врівноважувати добре й лихе в кожному становищі.

Потрапивши в світ, вона привернула до себе увагу всіх завдяки своїй красі та розумові, за нею впадало багато чоловіків, але вона ні разу не втратила спокою свого розважливого, як і розум, серця.

Вона була кокетлива, однак її відверте і обережне кокетування ніколи не заходило далеко. їй подобались компліменти, вона любила збуджувати бажання, аби можна було вдавати, що не помічаєш цього, і коли цілий вечір десь у салоні їй курили фіміам, то спала вона добре — як жінка, що виконала своє завдання на землі. Таке життя, що тривало вже сім років, не стомлюючи її, не здавалося їй одноманітним, бо в цій невпинній світській суєті вона почувалась як риба у воді; проте часом їй хотілося чогось іншого. Чоловіки її оточення — політики, фінансисти чи безчинні завсідники клубів, — трохи розважали її, як актори, і вона ставилась до них не вельми серйозно, хоч і шанувала їхню діяльність, посади та титули.

Бертен сподобався їй передусім тим, що був зовсім на них не схожий. їй було весело в цій майстерні, вона жартувала, сміялась, сипала дотепи й була вдячна йому за ту втіху, що давали їй ці сеанси. Подобався він їй ще й тому, що був вродливий, дужий та уславлений; хоч би що там казали, жодна жінка не може лишитися байдужою до слави й тілесної краси. Потішена увагою такого митця і готова з свого боку цінувати його високо, вона відкрила

в ньому спритну, витончену кмітливість, багату уоту, справжні чари розуму та барвисту мову, що, здавалось, надавала блискові всьому, що він говорив.

Між ними швидко виникла приязнь, і до потиску рук, коли вона віталася, здавалось, долучалося щось чимдалі сердечніше.

Тоді без всякого розрахунку, без навмисного наміру, вона відчула в собі природне бажання звабити його й піддалася цьому бажанню. Вона нічого не передбачала й не планувала, вона тільки кокетувала з ним — хіба що більш тонко, ніж звичайно; так інстинктивно поводиться жінка З чоловіком, який подобається їй дужче за інших, — і вона вкладала у всі свої слова, усмішки та погляди ту знадливу спокусу, що її ширить круг себе жінка, в якій збудилася потреба бути коханою.

Вона говорила йому улесливі слова, що означали: "Я вважаю вас дуже гарним, пане", — примушувала його довго говорити, щоб, слухаючи дуже уважно, показати, як їй цікаво. Він кидав малювати, сідав біля неї і в тому сильному збудженні думки, в якому виявлялось п’янке бажання подобатись, вдавався то в поезію, то в жарти, то у філософію.

Вона раділа, коли він був веселий; коли ж він замислювався, то старалася вгадати його думки, хоч не завжди успішно; та коли й думала про щось інше, то вдавала, ніби слухає його й добре все розуміє, і раділа з його відвертості,— а він запалювався, бачачи її увагу, зворушений, що знайшов глибоку душу, щиру й слухняну, куди думки його падали, мов зерна.

Робота посувалася швидко; портрет заповідався прекрасний, бо художник досяг стану збудження, потрібного, щоб виявити всі якості моделі й відтворити їх із тим палким переконанням, що й становить натхнення справжнього митця.

Нахилившись до неї, він пильно стежив за грою її обличчя, виразом і блиском очей, за відтінками шкіри, всіх барв тіла, за кожною таємницею її зовнішності; він убирав її в себе — так, як губка набрякає водою; і коли він переносив на полотно це сяйво звабної чарівності, яке всотував його погляд і яке переливалось, мов хвиля, з його думки до пензля, то просто-таки п’янів і впадав у солодку нестяму від жіночої принадності.

Графиня почувала, що він у неї закохується, тішилась цією грою, цією все більш безперечною перемогою, і сама нею захоплювалась.

Щось невідоме ввійшло в її життя, збуджувало в ній таємничу радість. Коли при ній говорили про Бертена, серце її билось швидше, її охоплювало бажання сказати (те бажання, що ніколи не доходить до уст): "Він закохався у мене".