Сильна, як смерть - Сторінка 4

їй приємно було, коли хвалили його хист, а, може, ще приємніше, коли визнавали його красу. Думаючи про нього на самоті, вона справді уявляла, що знайшла собі щирого друга, який завжди буде задовольнятися тільки приязним потиском руки.

Часто серед сеансу він зненацька клав палітру, брав маленьку Аннет на руки і, поглядаючи на матір, ніжно цілував дівчинку в очі та волосся, мовби говорячи: "Це вас я так цілую, а не дитину".

До речі, іноді пані де Гійруа приходила й сама, без доньки. В такі дні робота зовсім не ладилась, і час збігав у розмовах.

Якось пані де Гійруа спізнилась. Було холодно. Кінчався лютий. Бертен повернувся додому раніше, як це він робив тепер щоразу, коли мала прийти вона, бо завжди надіявся, що вона прийде раніше. Чекаючи її, він ходив туди і сюди по кімнаті й курив, і сам дивувався, що оце вже всоте за останній тиждень ставить собі одне і те ж запитання: "Чи не закохався я?" Однак він не міг вирішити цього, бо ще по-справжньому ніколи не був закоханий. У нього були сильні, навіть тривалі захоплення, але він ніколи не вважав їх коханням. І те, що він почував тепер, його дивувало.

Чи кохав він її? Бажання володіти нею ледве ворушилось в ньому і він навіть не думав, що це можливо. Раніше, коли жінка йому подобалась, жага охоплювала його враз, і він уже простягав до неї руки, немовби для того, щоб зірвати плід, — але ні її відсутність, ні її присутність ніколи глибоко не хвилювали його таємних дум.

А пристрасть до цієї жінки, ледве торкнувшись його, немов причаїлась, сховалася за іншим, більш сильним почуттям, ще невиразним, яке лише пробуджувалося. Раніше Олів’є гадав, що кохання починається мріями, поетичним піднесенням. А те, що він почував тепер, походило, здавалось йому, з якогось незбагненного хвилювання, не стільки духовного, скільки фізичного. Він став нервовим, трепетним, турботним, мов людина, в якої починається хвороба. Але до цієї гарячки крові, яка заражала своїм хвилюванням мозок, не домішувалося нічого болісного. Він, звичайно, знав, що причина цього хвилювання криється в пані де Гійруа, в спогадах про неї та в чеканні її приходу. Він не почував, що прагне до неї всією істотою, але завжди почував у собі її присутність, ніби вона його й не покидала: покидаючи його, вона залишала в ньому частку самої себе, щось невловиме й невисловлене. Що саме? Чи не кохання? Аби побачити й зрозуміти це, він заглиблювався тепер у власне серце. Вона була чарівна, але не відповідала тому образові ідеальної жінки, що створила його сліпа надія. Кожен, хто прагне кохання, уявляє духовні якості й фізичні чари жінки, що його спокусить; а пані де Гійруа, дарма що вона подобалась йому безмежно, не здалася тією жінкою.

То чому ж він думав про неї більше, ніж про інших, інакше, невідступно?

Чи не потрапив він просто у пастку її кокетства, яке давно вже відчув і зрозумів, та, піддавшись на ці хитрощі, підпав під вплив тих особливих чар, що виникають у жінок від бажання подобатись?

Він ходив, сідав, підводився, запалював цигарку, кидав її і щомиті позирав на стрілку годинника, яка поволі, непомітно наближалась до призначеної години.

Кілька разів він навіть поривався зняти нігтем опукле скло над двома золотими рухливими стрілками й посунути більшу стрілку до цифри, до якої вона так поволі наближалась.

Йому уявлялося, що цього буде досить, аби відчинилися двері й з’явилась та, кого він чекав, обманута цими хитрощами. Потім сам сміявся з цього упертого й нерозумного дитячого бажання.

Нарешті він спитав себе: "Чи не можу я стати її коханцем?" Ця думка видалась йому незвичайною, майже нездійсненною та й зовсім недоцільною через ускладнення, що могли виникнути в його житті.

Проте графиня йому дуже подобалась, і він дійшов висновку: "Справді, я опинився в сміховинному становищі".

Годинник продзвонив, і Бертен затремтів од цього звуку, що сколихнув йому не так душу, як нерви. Він чекав її з тим нетерпінням, що побільшується з кожною хвилиною запізнення. Вона завжди була точна, отже, хвилин за десять мусить прийти. Коли ж ці десять хвилин минули, він відчув неспокій, немовби від наближення якогось горя,

потім обурився, що через неї втрачає час; і раптом зрозумів, що дуже страждатиме, коли вона не прийде. Що робити? Він чекатиме! Ні, він піде, — аби вона не застала нікого в майстерні, якщо випадково прийде, дуже спізнившись. Він піде. Та чи надовго її залишити саму? Чи не краще залишитись і кількома ввічливими, холодними словами дати їй на' здогад: він не з тих, кого примушують чекати? А що, як вона зовсім не прийде? Тоді він одержав би телеграму або листа, принесеного лакеєм чи розсильним. А як вона таки не прийде, що робити? Цей день втрачено, він не зможе вже працювати. Що тоді?.. Тоді він піде н навідати, бо почував потребу бачити її.

Справді, він почував потребу бачити її, глибоку, гнітючу, болісну потребу. Що ж це? Кохання? Але він не почував ні збудження думки, ні піднесення почуттів, ні мрійності в душі, коли переконався — він дуже страждатиме, якщо вона не прийде.

Дзвінок із вулиці пролунав на сходах маленького будинку, і в Олів’є Бертена перехопило дух; потім він так зрадів, що крутнувся на місці, підкинувши вгору цигарку

Вона ввійшла сама.

Він зразу ж відчув у собі дивну сміливість.

— Знаєте, про що я думав, чекаючи вас?

— Ні, не знаю.

— Я себе питав, чи не закохався я у вас.

— Закохались у мене! Ви з глузду з’їхали!

Але вона усміхалась, і усмішка ця говорила: "Це мило, я дуже задоволена".

— Ну, це ви несерйозно, — вела вона далі.— До чого ці жарти?

— Навпаки, я дуже серйозно, — відповів він. — Я не запевняю вас, що закоханий, але питаю себе, чи не починаю закохуватись.

— Що вас наводить на таку думку?

— Бо хвилююсь, коли вас немає, і радію, коли ви приходите.

Вона сіла.

— О, не хвилюйтесь через такі дрібниці! Поки ви спокійно спите і зі смаком обідаєте, небезпеки ще немає.

Він засміявся.

— А якщо я втрачу сон і апетит?

— Попередьте мене.

— І що тоді?

— Тоді я дам вам спокій, щоб ви видужали.

— Щиро дякую.

І на тему цього кохання вони розмовляли весь сеанс у жартівливому тоні.

В наступні дні було те ж саме. Сприймаючи це як дотепний, незначущий жарт, пані де Гійруа, входячи, весело питала:

— Як сьогодні ваше кохання?

І Бертен серйозно й невимушено розповідав про перебіг цієї хвороби, про внутрішню, невпинну й глибоку ніжність, що зароджувалась і чимдалі міцніла у ньому. Він докладно аналізував свої переживання, годину по годині після вчорашньої їхньої розлуки, жартівливим тоном професора, що читає лекцію; і вона слухала його уважно, трохи збуджено, схвильована цією історією, що здавалася романом, героїнею якого була вона сама. Він ласкаво й весело перелічував усі ті турботи, жертвою яких став, проте голос його інколи тремтів, у словах чи в інтонації бринів біль його серця.

А вона без угаву розпитувала його, захоплена цікавістю, втупивши в нього очі; його слова хвилювали й зачаровували її.

Іноді, підходячи до графині, щоб виправити позу, Бертен брав її руку й пробував поцілувати. Вона відсмикувала пальці від його уст і, насупивши трохи брови, казала:

— Досить, працюйте.

Він знову брався до роботи, але не минало й п’яти хвилин, щоб вона йому не ставила якогось запитання, наводячи його на єдину тему, що їх цікавила.

Тепер у її серці зароджувалось побоювання. Вона жадала, щоб у неї закохалися, але не занадто.

Впевнена в тому, що не захопиться ним, вона водночас боялася, що він зайде дуже далеко і що вона його втратить, бо буде змушена відштовхнути його, після того як сама, здавалося, заохочувала його до цього.

Проте, коли б їй довелося відмовитись від цієї ніжної, жартівливої приязні, від цих розмов, що лились і несли з собою крихти кохання, як струмок із золотоносним піском, вона зазнала б горя, великого горя, мало не розпачу.

Коли вона йшла до майстерні художника, її сповнювала жвава й пекуча радість, і їй ставало легко й весело. Коли біля дверей будинку Олів’є вона торкалась рукою дзвінка, її серце колатало від нетерпіння, а килим на сходах здавався найм’якшим, по якому ступала будь-коли її нога..

Тим часом Бертен робився похмурим, трохи нервовим, часто дратувався. Ставав нетерплячим, але зразу ж стримував себе; це повторювалось часто.

Якось, тільки-но вона ввійшла, він сів біля неї і замість того, щоб узятись до малювання, сказав:

— Пані, адже ви напевне знаєте, що це не жарт, що я у вас безтямно закоханий.

Схвильована цим вступом і почуваючи наближення кризи, якої боялася, пані де Гійруа спробувала спинити Бертена, та він уже не слухав її. Хвилювання переповнювало його серце, і вона, бліда, тремтяча й перелякана, силувала себе слухати його. Він довго говорив, нічого не питаючи, ніжно, сумно, безнадійно, покірливо, і вона дозволила йому взяти й стиснути свої руки. Він так несподівано став навколішки, що вона не встигла перешкодити йому, і, дивлячись на неї, благав її не завдавати йому лиха. Якого лиха? Вона не розуміла та й не намагалася зрозуміти, заціпенівши від великого горя, бачачи його муки, але горе це було мало не щастям. Зненацька, побачивши сльози на його очах, вона так схвилювалась, що скрикнула й ладна була поцілувати його, як цілують заплаканих дітей.

Він ледве чутно повторював: "Бачите, бачите, я дуже страждаю", — і враз ці страждання передались через його сльози і їй, і вона заридала, почуваючи, що нерви її напружені й що вона готова пригорнути його тремтячими руками.

І коли вона раптом відчула себе в його обіймах, а він палко її цілував, то хотіла закричати, боротися, відштовхнути його, — однак, тут же зрозуміла, що стала жертвою, бо, опираючись, погоджувалася, відбиваючись, віддавалася й обіймала його, вигукуючи: "Ні, ні, не хочу…"

Вона завмерла від хвилювання, затуливши обличчя руками, потім підвелась, підняла капелюшок, що впав на килим, наділа його і вибігла, незважаючи на благання Олів’є, що тримав її за сукню.

На вулиці вона почувала себе такою знеможеною, що ноги під нею вгиналися, здавалось, вона ось-ось упаде. Покликавши візника, сказала: "їдьте тихо, везіть мене, куди хочете". Кинулась у карету, зачинила дверцята й сіла вглибині, щоб на самоті, за піднятими шибками, обмислити все до пуття.

Кілька хвилин вона чула лише стукіт коліс та трясіння екіпажа.