Символічний обмін і смерть - Сторінка 16

Це найм робочої сили без еквівалентности: цією трансекономічною угодою стверджується чисте владарювання, чисте закріпачення через дарунок і наділяння.

====

Та коли система, як ми вже побачили, сама скидає з престола економіку, позбавляє її субстанції та довіри, то чи в цій перспективі не ставить вона під сумнів і своє символічне владарство? Ні, адже система повсюдно сприяє пануванню своєї владної стратеґії, себто стратеґії дарування без дарунка-у-відповідь, котра збігається із відстроченою смертю. Те ж таки соціяльне відношення встановлюється в засобах масової інформації та споживанні, адже ми переконалися (в "Реквіємі по Медіях"), що не може бути відгуку, себто дарунка-у-відповідь, на одностороннє поширення передач. Масова загибель в автомобільних катастрофах вже тлумачилася (в проекті CERFI)(*) як "ціна, котру платить колектив своїм інституціям... державні дарунки запроваджують у колективну самосвідомість відчуття "заборгованости". Так що даремна смерть є всього лише спробою заповнити цей дефіцит. Кров на дорогах становить форму відчайдушного намагання компенсувати державний дарунок, який виражається у прокладанні дорожного полотна. Дорожні пригоди таким чином знаходять своє місце у площині, що утворилася внаслідок символічної заборгованости державі. Цілком імовірно, що тенденція до аварій буде окреслюватися тим більше, чим дужче буде зростати ця заборгованість. Всі "раціональні" стратеґії для приборкання цього феномену (профілактика, обмеження швидкости, орґанізація рятувальних служб) насправді виглядають сміховинно мізерними. Симулюючи можливість інтеґрувати дорожні пригоди в межі раціональної системи, вони саме з цієї причини нездатні осягнути суть проблеми: сплати символічного боргу, який утворює, узаконює і посилює залежність колективної спільноти від держави. Навпаки, ці "раціональні" стратеґії лише загострюють феномен. Аби протистояти наслідкам дорожних пригод, вони пропонують запровадити нові механізми, нові державні інституції, себто додаткові "дарунки", котрі тільки ще дужче ускладнюють символічну заборгованість".

====

*Centre d'etudes, de recherches et de formations institutionelles — Науково-дослідний центр із вивчення інституцій (прим. пер.)

====

Отак повсюдно змагаються у боротьбі суспільство й політична інстанція (пор. у П'єра Кластра: суспільство проти держави), що бере гору над ним потугою своєї влади, яка полягає у нав'язуванні дарунків, у підтримці виживання і пере-живання, у загарбанні самої смерти, — задля того, щоб накопичувати цю смерть, а потім помалу тратити її крапля за краплею для своїх цілей. По суті ніхто не хоче приймати цього добродійства, його чимдуж силкуються повернути (*), однак влада завжди дарує більше, аби таким чином дужче закріпачити, і щоб покласти цьому край, суспільство чи індивіди можуть доходити аж до самознищення. Це єдина абсолютна зброя, й від одної колективної загрози її застосування влада може упасти. Перед лицем цього єдиного "символічного" шантажу (барикади 1968 року, загарбання заручників) влада розпадається: якщо вона живе моєю повільною смертю, то я обертаю проти неї мою насильницьку смерть. Тим-то і мріємо ми про наглу смерть, що живемо повільною смертю. І навіть мрія про це видається для влади нестерпною.

====

*От якраз це і є символічним обміном. Всупереч усякій ідеолоґії дарування — гуманістичній, ліберальній чи християнській, — слід підкреслити: дарунок — це джерело і самісінька сутність усякої влади. Тільки дарунок-у-відповідь скасовує владу — це і є зворотність символічного обміну.

====

ІІ

ПОРЯДОК СИМУЛЯКРІВ

ТРИ ПОРЯДКИ СИМУЛЯКРІВ

З доби Відродження, паралельно зі змінами закону цінности, змінилися три порядки симулякрів:

— Підробка, яка виступає панівною схемою "класичної" доби, од епохи Відродження до промислової революції.

— Виробництво, яке виступає панівною схемою промислової доби.

— Симуляція, котра виступає панівною схемою сучасної фази, що реґулюється кодом.

Симулякр першого порядку дії на основі природного закону цінности, симулякр другого порядку діє на основі ринкового закону вартости, симулякр третього порядку діє на основі структурного закону цінности.

ЯНГОЛ ІЗ КРЕЙДИ

Підробка (а заразом і мода) народжується вкупі з Ренесансом, за тої пори, коли феодальний устрій деструктурується буржуазним ладом і поширюється відкрите змагання на рівні знаків розмежування. В кастовому чи ранґовому суспільстві моди не існує, оскільки панує тотальна приписаність і перехід з одного класу до другого просто неможливий. Заборона захищає знаки і забезпечує їм цілковиту ясність: кожен знак однозначно відсилає до певного статусу. В церемоніялі підробка неможлива, — хіба що у вигляді блюзнірської чорної маґії, й так само карається і змішування знаків як поважне порушення самого порядку речей. Якщо інколи — надто ж сьогодні, — ми іще мріємо про світ певних знаків, про сильний "символічний порядок", то давайте полишимо ілюзії: цей порядок існував, і це був порядок жорстокої гієрархії, адже прозорість знаків нерозривно пов'язана із їхньою жорстокістю. В жорстоких кастових суспільствах, феодальних чи архаїчних, кількість знаків мала, поширення їх обмежене, кожен із них несе в собі й повновагий смисл заборони, кожен позначає взаємне зобов'язання між кастами, між кланами чи між особами — так що довільність їм невідома. Довільність знака починається тоді, коли, замість того, щоб пов'язувати дві особи нерозривною взаємністю, він в ролі позначника починає відсилати до всесвіту значеника, з якого вже знято чари, до спільного знаменника реального світу, котрому вже ніхто нічого не винен.

Кінець обов'язкового знака приносить панування знака емансипованого, і з його потуги можуть користатися всі класи. Змагальна демократія приходить на заміну знаковій ендоґамії, що була притаманна статусним устроям. Водночас за допомогою цінностей/знаків престижу, які можуть переходити з одного суспільного класу в інший, неухильно виникає і підробка. Адже відбувається перехід від обмеженого порядку знаків, де заборона стримує їх "вільне" виробництво, до повсюдного поширення знаків згідно із попитом. Але такий багатократно розмножений знак не має нічого спільного з обов'язковим знаком обмеженого поширення: він є всього лиш підробкою під нього, причому не шляхом спотворення "ориґіналу", а внаслідок розширеного використання матеріялу, що вся його ясність витікала із примусової обмежености. Позбавлений дискримінації (тепер він виражає усього лиш змагальність), звільнений од усякої примусовости, універсально доступний, новітній знак продовжує однак симулювати необхідність, вдаючи, ніби він пов'язаний зі світом. Він марить знаком старої доби і прагнув би набути його обов'язковости разом із його ж таки референцією до реального — набуває ж він тільки причинности, себто тієї референтної причинности, тієї реальности і тієї "природности", що ними він і має відтепер жити. Однак цей десиґнативний зв'язок є всього-навсього симулякром символічної зобов'язаности: він продукує тільки нейтральні цінності, ті, що обмінюються в об'єктивному світі. Знак зазнає тієї ж долі, що й праця. "Вільний" трудівник є вільним лише тоді, коли він продукує еквіваленції, — "вільний та емансипований" знак є вільним лише за умови, що він виробляє еквівалентні значеники.

А тому своєї значущости новітній знак набуває в симулякрі "природи". Проблематика "природности", метафізика реальности і позірности — все воно притаманне буржуазії ще з доби Відродження, адже це свічадо буржуазного знака, дзеркало класичного знака. Й досьогодні ще живе ностальґія за природною референцією знака, незважаючи на кілька революцій, що зруйнували цю конфіґурацію, — таких, як революція у виробництві, коли знаки посилаються вже не на природу, а всього лиш на закон обміну і переходять у площину ринкового закону вартости. Ми ще повернемося до цих симулякрів другого порядку.

Отож, за доби Відродження разом із природністю зародилася і робленість. Вона спостерігається скрізь — від фальшивого жилета, котрий існує тільки спереду, до штучного вилочкового протеза, ліпних інтер'єрів і велетенських театральних машин бароко. Адже вся ця класична ера — це передовсім доба театру. Театр є тією формою, котра охоплює все соціяльне життя і всю архітектуру з доби Відродження. Саме тут, у химерах ліпної скульптури і барокового мистецтва, дешифрується метафізика підробки і зароджуються нові людські амбіції — це устремління до світової деміурґії, до перетворення будь-якої природи в одну-єдину субстанцію, котра мала б театральний характер, подібний до соціяльного життя, уніфікованого під знаком буржуазних цінностей, де нічого не важить походження, ранґ або каста. Ліплення — це тріумф демократії всіх штучних знаків, апотеоз театру і моди, де виражається готовність нового класу до будь-яких звершень, одколи йому вдалося зруйнувати винятковий характер знаків. Це прямий шлях до нечуваних комбінацій, до будь-яких ігор та підробок — прометеївські устремління буржуазії передовсім знайшли свій вираз в імітації природи, а вже потім звернулися до виробництва. У храмах та палацах ліплення прибирає будь-яких форм, імітує будь-які матеріяли — велюрові штори, дерев'яні карнизи, округлості людського тіла. Неймовірну мішанину матеріялів ліплення зводить до одної-єдиної нової субстанції, чогось на кшталт загального еквівалента всіх інших, і ця субстанція сприяє витворенню будь-яких театральних чар, оскільки сама є представницькою субстанцією, дзеркальним відображенням усіх інших.

Однак симулякри — це не просто гра знаків, вони несуть у собі суспільні відносини і суспільну владу. Ліплення можна розглядати як небувале устремління науки і технолоґії, одначе воно також — і навіть передовсім, — пов'язане з бароком, а бароко — з Контрреформацією і тим опануванням політичного і духовного світу, яке, виходячи з новітньої концепції влади, вперше спробували втілити у життя єзуїти.

Існує тісний зв'язок поміж духовною смиренністю єзуїтів ("perinde ac cadaver") та деміурґічним прагненням приборкати природну субстанцію речей, задля того, щоб замінити її синтетичною субстанцією. Як і підпорядкована якійсь орґанізації особа, речі прибирають тоді ідеальної функційности трупа.