Символічний обмін і смерть - Сторінка 22

Немає навіть певности, що можна в точних науках ставити запитання рослинам, тваринам, інертній матерії — й мати шанси на "об'єктивну" відповідь. Що ж стосується відповідей опитаних опитувачам, абориґенів етнолоґам, аналізованого аналізаторові, то тут кругобіжність має тотальний характер: ті, кого запитують, завжди робляться такими, якими їх уявляє і якими спонукає їх стати запитання. Навіть психоаналітичне переведення і контрпереведення сьогодні потрапляє під оруду цих стимульованих, симульованих, упереджених відповідей, що становлять усього лиш різновид selffulfilling prophecy (*). Виникає дивний парадокс: слова опитаних, аналізованих і абориґенів зазнають непоправного короткого замикання в собі й губляться, і от на базі цього психолоґічного витіснення пречудово розвиваються відповідні дисципліни — етнолоґія, психоаналіз та соціолоґія. Однак вони нічого не варті, тому що кругобіжні відповіді опитаних, аналізованих і абориґенів усе-таки становлять собою підступ і переможний реванш: на запитання вони відповідають запитанням, ізолюють його, відбиваючи в дзеркалі відповіди, якої від них очікують, — і немає вже надії, що запитання вирветься з цього зачаклованого кола, котре насправді є колом самої влади. Точно так, як і в системі виборів, де представники вже нічого не представляють, тому що вони дуже тісно контролюють відповіді виборчого корпусу і в якийсь момент від них усе вислизає. Ось чому відповідь пригноблених своїм гнобителям все-таки є, в певному розумінні, справжньою відповіддю, відчайдушною помстою: хай влада сама хоронить свою владу.

====

*[Накликане лихо (анґл.) — прим. пер.]

Оцим коротким замиканням характеризується вся новітня "психолоґічна" ситуація.

Хіба емансипація дітей і підлітків, після першої фази бунту і встановлення принципового права на емансипацію, не постає як реальна емансипація батьків? І молодь (студенти, ліцеїсти, підлітки), здається, відчуває це, тому що дедалі заповзятіше (хоча й так само непримиренно) вимагає присутности й слова батьків чи вихователів. Ставши нарешті самостійними, вільними та відповідальними, вони зненацька бачать, що внаслідок цієї операції свободу, швидше всього, привласнили "інші". А тому не може бути й мови про те, щоб дати їм спокій: їх і надалі будуть діставати вимогами, однак тепер уже не афективними чи спонтанно-матеріяльними, а переглянутими і скориґованими завдяки імпліцитному досвіду едіпового комплексу. Гіперзалежність (ще більша, ніж до цієї пори), спотворена іронією та відмовою, пародіює первісні лібідові механізми. Вимоги без будь-якого змісту, без референцій, цілком необгрунтовані, однак тим більш несамовиті — вимоги в чистому вигляді, що на них не може бути жодних відповідей. Оскільки внаслідок емансипації знання (освіти) чи афективних стосунків (родини) усунуто їхній зміст, себто їхню педаґоґічну чи родинну референцію, то вимоги стосуються всього-навсього порожніх форм цих інституцій, — перверзивні і тим більше вперті вимоги. Це "трансреферентне" (себто нереферентне, ірреферентне) бажання, воно живиться нестачею, порожнім, "звільненим" місцем, воно охоплене власним запаморочливим образом, це бажання бажання, нескінченно повторюване, гіперреальне. Позбувшись власної символічної субстанції, воно дублює саме себе, бере потугу зі свого ж таки відображення і розчарування. Ось що таке сьогодні "вимога" в буквальному її значенні, і зрозуміло, що, на противагу об'єктним чи "класичним" трансреферентним стосункам, така вимога має нерозв'язний і нескінченний характер.

Симульований Едіп.

Франсуа Рішар: "Студенти прагнуть, аби їх зваблювали тілом чи словами. І водночас вони й самі про це знають, а тому іронічно його розігрують. "Давай свої знання, свою присутність, адже ти маєш слово, тож говори, задля цього ти тут і є". Звичайно, це протест, але не тільки: що дужче вони висміюють чи спростовують авторитет, то дужче вони потребують авторитету як такого. Тому вони і грають в Едіпа, — щоб тим краще його скинути з п'єдесталу. Викладач — це татусь, так вони й кажуть, і це жахливо, адже вони грають в інцест, в дитинність, в недоторканність, у вибуховість — щоб урешті-решт усе десексуалізувати". Це наче пацієнт психоаналітика, що сам од себе вимагає комплексу Едіпа, розповідає всякі "едіпові" байки, бачить "психоаналітичні" сни, — щоб відповідати ймовірним вимогам аналітика чи, може, опиратися їм? Так само й викладач виконує свій едіповий номер, себто зваблює, звертаючись на "ти", вступаючи в контакт, наближаючи до себе, опановуючи, — однак все це не бажання, а його симуляція. Едіпова психодрама симуляції (однак при цьому цілком реальна й драматична). Вона дуже відрізняється від справжньої лібідової ставки на знання і владу чи навіть від справжньої роботи, що полягала в траурі по знанню і владі (це спостерігалося в універсистетах після 1968 року). Нині йде стадія безнадійного репродукування, а там, де ставка дорівнює нулю, симулякр відзначається максимальною величиною, — це скрайня і водночас пародійна симуляція, така ж нескінченна, як і психоаналіз, і з тих же причин.

Безнастанний психоаналіз.

До історії переведення і контрпереведення треба додати ще одну главу — про їхню ліквідацію шляхом симуляції. Про нерозв'язність переведення, про неможливість психоаналізу, тому що він віднині сам продукує і репродукує підсвідоме як свою інституційну субстанцію. Психоаналіз теж помирає від обміну знаками підсвідомого. Так само помирає і революція від обміну критичними знаками політичної економії. Це коротке замикання зауважив іще Фройд у вигляді дарування аналітичних снів або ж у "начитаних" пацієнтів — дарування їхніх аналітичних знань. Однак усе це ще тлумачилось як опір, як обхідний маневр, і по суті не ставило під сумнів ні процес психоаналізу, ні саме переведення. Інша справа, коли саме підсвідоме, дискурс підсвідомого вислизнув із рук, — згідно з тим же ж таки сценарієм упередженої симуляції, функціювання котрого спостерігали ми на всіх рівнях механізмів третього порядку. При цьому аналіз більше не може отримати розв'язання, він історично й лоґічно робиться нескінченним, оскільки він стабілізується в маріонетковій субстанції репродукування, себто підсвідоме програмується вимогою психоаналітика, — й через цю неподоланну інстанцію відбувається перерозподіл усього психоаналізу. Тут знову "повідомлення" підсвідомого коротко замкнулося його ж таки "медіумом", себто психоаналітиком. Це такий собі лібідовий гіперреалізм. До знаменитих катеґорій реального, символічного та уявного слід було б долучити катеґорію гіперреального, що загарбує і міняє гру всіх інших трьох катеґорій.

====

*

"Розвинені демократичні" системи стабілізуються у формулі двопартійного чергування влади. Фактично монополія залишається в руках єдиного політичного класу, від лівих до правих, одначе реалізуватися вона повинна іншим чином: однопартійний, тоталітарний режим є надто вже нестійкою формою управління, — він позбавляє потуги політичну сцену, він уже не забезпечує зворотнього зв'язку з публічною думкою, не забезпечує мінімального струму в інтеґрованій кругобіжній схемі, що утворює транзисторну машину політики. Навпаки, чергування партій — це найголовніша мета представництва, тому що найбільша напруга виникає тоді, коли внаслідок суто формальних причин відбувається наближення до цілковитої рівноваги між двома конкурентними партіями. Це лоґічно: в сфері політики демократія реалізує закон еквівалентности, і закон цей знаходить своє завершення в балансуванні двох політичних елементів, при цьому їхня еквівалентність реактивується, одначе кожне відхилення в той чи той бік дозволяє зафіксувати суспільний консенсус і замкнути цикл представництва. Операційний театр, де існує лише гра невиразних відблисків Політичного Розуму. Насправді "вільний вибір" громадян, який становить кредо демократії, перетворився у свою протилежність: голосування стало по суті обов'язкове, — якщо не юридично, то внаслідок структурного статистичного припису чергування, підсиленого соціолоґічними дослідженнями (*). Голосування по суті набуло випадкового характеру: опинившись на вищій стадії формального розвитку, демократія розподілила свої показники на рівні однакових коефіцієнтів (50/50). Вибори зробилися броунівським рухом часток або ж розрахунком імовірностей, і це таке, наче кожен голосує навмання, так, наче голосують мавпи.

====

*Атенська демократія, набагато розвиненіша від нашої, лоґічно дійшла до висновку, що за участь у голосуванні потрібно платити, як за державну службу, — після того, як задля створення кворуму випробувані були всі всі інші, в тім числі, й репресивні заходи.

====

З цього погляду, не має значення, чи існуючі партії історично і соціяльно щось виражають, — треба навіть, щоб вони нічого не представляли; адже таким чином ще більшою буде чарівливість гри, себто соціолоґічних досліджень, їхньої формально-статистичної манії.

"Класичне" загальне виборче право вже передбачає певну нейтралізацію політичного поля внаслідок суспільної домовлености щодо правил гри. Однак при цьому ще проводилося розмежування поміж репрезентантами й репрезентованими на базі реального антаґонізму між суспільними поглядами. Нині ж, коли ця суперечлива референція зазнала нейтралізації, то під знаком громадської думки, що стала рівною сама собі й зазнала медіятизації та набула однорідности через упередження (соціолоґічні опитування), стало можливим чергування "у верхах", — симуляція протилежности двох партій, взаємне поглинення їхніх цілей, взаємна оберненість їхніх дискурсів. Це чиста форма представництва, без репрезентантів і репрезентованих, — так само, як симуляція характеризує чисту форму політичної економії знака, без позначника і значеника, — як плинний курс валют і їхній дрейф, що підлягає вичисленню, характеризують собою чисту форму цінности, без будь-якої споживчої чи обмінної вартости, без будь-якої субстанції виробництва.

*

Може здаватися, що історичний розвиток капіталу змагає од відкритої конкуренції до оліґополії, а відтак до монополії, — що розвиток демократії рухається від багатопартійности до двопартійної, а відтак і до однопартійної системи.