Символічний обмін і смерть - Сторінка 45

Насправді ж єдиний Бог у всьому відповідає формі уніфікованої політичної влади й не має нічого спільного з первісними божествами. Так само й душа та свідомість відповідають принципові уніфікації суб'єкта й не мають нічого спільного з первісним двійником. І навпаки, історичне виникнення "душі", що кладе край повсюдному обміну з духами і двійниками, призводячи до появи іншої фіґури двійника, котра постійно вимальовується у своїй диявольській іпостасі на тлі західного, раціонального розуму і все ж у всьому відповідає новій західноевропейській фіґурі відчуження, — не має нічого спільного з первісним двійником. Порівняння цих двох фіґур під знаком психолоґії (свідомого чи підсвідомого) становить собою не що інше, як зловживання перезаписуванням.

Між первісною людиною та її двійником не існувало відношення дзеркального відкиду чи абстракції як поміж суб'єктом і його духовним началом, себто душею, або поміж суб'єктом і його моральним та психолоґічним началом, себто свідомістю. Ніде не виникає ця неподільна підстава, це відношення ідеальної еквівалентности, що структурує сьогодні суб'єкта навіть у його роздвоєності. І вже тим більше двійник не є фантастичною аурою людини, архаїчною з'явою з глибин підсвідомости і почуття провини (до цього ми ще повернемося). Двійник, як і небіжчик (який виступає двійником живого, а двійник — живою і близькою фіґурою смерти), є партнером, з яким первісна людина перебуває в особистому й дуже конкретному відношенні, в амбівалентному відношенні, котре може бути або щасливе, або й ні, це один з видів зримого обміну (слово, жест чи ритуал) з незримою частиною його самого, так що тут неможливо говорити про відчуження. Адже суб'єкт зазнає відчуження (як це відбувається в нас) лише тоді, коли він заганяє в свою підсвідомість якусь абстрактну інстанцію, що походить із потойбіччя, як висловився б Ніцше, — психолоґічну (Я і Я-Ідеал), реліґійну (Бог і душа), моральну (совість і закон) — непримиренну інстанцію, котрій улягає все інше. Так, історично відчуження починається з інтеріоризації Пана рабом-відпущеником, — поки триває двоїсте відношення поміж паном і рабом, відчуження немає.

Первісна людина перебуває в двоїстому, а не відчуженому відношенні зі своїм двійником. Вона може реально, — що назавжди нам заборонено, — спілкуватися зі своєю тінню (реальною, а не метафоричною) як чимось самобутнім, живим, вона може захищати її, розмовляти з нею, уласкавлювати її, тінь виступає його покровителькою чи ворогом — й не відображенням "ориґіналу" тіла, а повноправною тінню, а отже, не "відчуженням" частини суб'єкта, а одною з фіґур обміну. Власне, це те, що знаходять поети, коли звертаються до свого тіла чи до слів мови (*). Промовляти до свого тіла, промовляти до мови в двоїстому режимі, без поділу на активне й пасивне (тіло говорить зі мною, мова говорить зі мною), автономізувати кожен фраґмент свого тіла, кожен фраґмент мови, як живу істоту, здатну до відповіді й обміну, — все це означає кінець розділености і роздвоєння, котре становить собою не що інше, як еквівалентність, що кожну частину тіла підпорядковує принципові суб'єкта, а кожен фраґмент мови — кодові цієї мови.

========

*Тут знову ж таки мова розуміється як знакова система — прим. пер.

========

Отож, статус двійника в первісному суспільстві (а також духів і богів, адже вони становлять собою реальні, живі й відмінні од людей істоти, а не ідеалізовану сутність) цілком протилежний нашому відчуженню: людська істота тут багатократно множиться в незліченній кількості "інших", котрі так само живі, як і вона, тоді як уніфікований, індивідуйований суб'єкт може зустрічатися лише сам із собою у відчуженні та смерті.

Внаслідок інтеріоризації душі та свідомости (принципу ідентичности й еквівалентности самого себе) суб'єкт зазнає справжнісінького ув'язнення, що скидається на ув'язнення божевільних у ХУІІ сторіччі, котре описав Фуко. Саме тоді втрачається первісне уявлення про двійника як втілення тяглости й обміну і постає нав'язлива фобія двійника як розрив тяглости суб'єкта в божевіллі та смерті. "Хто бачить двійника, той бачить свою смерть". Двійник стає опирем, двійник стає месником, неспокутною душею, двійник стає пророком смерти суб'єкта, котра переслідує його вже за життя. Таким є Двійник у Достоєвського, або ж Петер Шлеміль, котрий згубив свою тінь, — і цю тінь завжди трактували як метафору душі, совісти, рідної землі тощо, але все це просто невиліковний ідеалізм: повість буде справляти набагато сильніше враження, коли розглядати її без жодних метафор. Ми всі згубили свою реальну тінь, свою тінь від сонця, адже вона більше не існує для нас, ми більш не промовляємо до неї, а з нею нас покинуло і наше тіло, — втратити свою тінь означає забути і своє тіло. І навпаки, коли тінь зростає і перетворюється на автономну силу, як у "Празькому спудеї", то це наслідки підступу Диявола й ефект божевілля, тінь прагне поглинути суб'єкта, котрий згубив її, це вбивча тінь, образ усіх небіжчиків, яких ми відринули і забули, небіжчиків, які, зрозуміло, ніколи не захочуть бути нічим для живих.

Уся наша культура переповнена цією невідступною фобією відокремленого двійника; найбільш витончену її форму подає Фройд у статті "Das Unheimliche" ("Неспокійне відчуження" чи "Неспокійна звичність"), це тривога, що виникає від найбільш звичних речей, від того, що вони найбільш інтенсивно, — адже вони найпростіші за формою, — породжують запаморочення від розділености. Справді, настає такий момент, коли найпростіші речі, котрі, як і наше тіло, та й саме тіло, голос, образ — усе це потрапляє у стан розділености, в міру того, як ми інтеріоризуємо той принцип ідеальної суб'єктивности, яким є душа (чи якусь іншу інстанцію або еквівалентну абстракцію). Це вона вбиває усю множинність двійників та духів, це вона відкидає примар і привидів за куліси підсвідомого фольклору, так само, як християнство перетворило ґрецьких богів на демонів — verteufelt.

І саме вона, згідно з останнім вивертом спіритуалізму, їх психолоґізує. Cправді, остання форма Verteufelung, демонічного спотворення і ліквідації первісного двійника, — це тлумачення їх у термінах архаїчного психізму. Проектування почуття провини, пов'язаного з фантазматичним убивством іншого (близького родича) згідно з маґією всемогуття ідей (Allmacht der Gedanken), поява витісненого тощо за Фройдом: "Аналіз різних випадків неспокійного відчуження повернув нас до колишньої концепції світу, до анімізму, що включає в себе населеність світу людськими духами, нарцисичну переоцінку наших психічних процесів, можновладдя думки і техніки маґії, що на цій думці грунтується, розподіл складної ієрархії магічних сил поміж чужими людьми і речами (мана), а також усі образи, за допомогою яких необмежений нацисизм того періоду еволюції захищається від очевидного протесту реальности... Схоже, що кожен з нас у своєму індивідуальному розвитку проходить через фазу цього первісного анімізму, що для кожного з нас вона не минулася без сліду, залишивши сліди і переживання, здатні пробудитися знову, тож усе, що нам сьогодні видається "unheimlich", стосується цих залишків анімістичної психічної діяльности або ж призводить до відкритого їх вияву" ("Неспокійна відчуженість").

І от цю психолоґію, себто нашу глибинну інстанцію, наше власне потойбіччя — можновладдя думки, маґічний нарцисизм, страх перед мертвими (*), первісний анімізм чи психізм, — ми потроху намагаємося вручити дикунам, щоб потім повторно використати їх у себе як "архаїчні пережитки". Фройд сам не тямив, як влучно висловився він, кажучи про "нарцисичну переоцінку своїх психічних процесів". Але хто й переоцінює свої психічні процеси, то це якраз він і вся наша психолоґічна культура (ми навіть експортуємо теорію цих процесів, так само, як і нашу мораль та техніку, в серце всіх культур). Юрисдикція психолоґічного дискурсу, під котрою перебувають всі символічні практики (в тім числі, й дикунські практики, такі як смерть, двійники, маґія, а також і практики сучасні) ще більш небезпечна, ніж юрисдикція економічного дискурсу, — адже належить вона до того ж порядку, що й репресивна юрисдикція душі чи совісти, котра охоплює всі символічні можливості тіла. Перетлумачення символічного в психоаналітичне — це редукція. Оскільки ми живемо в режимі підсвідомого (але чи живемо-таки? чи це не власний наш міт, що позначає витіснення, але водночас у ньому бере участь, — витіснена думка про витіснення?), то вважаємо, що ми можемо поширювати цю юрисдикцію психічної історії, а то й просто історії, на всі можливі конфіґурації. Підсвідоме, як і психічний устрій взагалі, перетворюється в неподоланну інстанцію, що надає право першої ночі по відношенню до всіх попередніх індивідуальних і суспільних формацій. Однак її уявлюване поширюється й на майбутнє: якщо підсвідоме — це наш новітній міт, а психоаналіз — його пророк, то розкріпачення підсвідомого (Революція Бажання) — це його мілленаристська єресь.

====

*Те ж саме про первісний страх перед небіжчиками говорить і Р. Жолен: "Визнаючи за силами смерти антисуспільні наміри, сара всього-навсього лоґічно продовжують і широко розповсюджені спостереження, і дані підсвідомости". Немає жодної певности, що "дані" підсвідомости взагалі сюди хоч якимсь чином стосуються. Невідступність, неґативність сил смерти дуже добре пояснюється як загрозлива інстанція, як неминучість цих мандрівних сил, що постала з того моменту, як вони виходять з-під контролю ґрупи і не можуть більше з нею обмінюватися. І справді, "небіжчик помщається за себе". Однак у ворожому двійникові чи небіжчикові втілюється усього лиш неспроможність ґрупи зберегти свою техніку символічного обміну, неспроможність шляхом відповідного ритуалу повернути собі "природу", що вислизає разом зі смертю й кристалізується відтак у згубну інстанцію, котра, однак, не пориває зв'язків із ґрупою, а просто втілює їх у формі переслідування (ту ж таки ролю відіграє для нас мертва праця, заморожена в постійному капіталі). Це не має нічого спільного із будь-якою проекцією "супер-еґо" чи з підсвідомим механізмом, котрий сягає углиб людського роду...

====

А ідея підсвідомого, так само, як ідея свідомости, все ще становить собою ідею дисконтинуальности й розриву.