Символічний обмін і смерть - Сторінка 62

Коротше, "у вірші все перегукується тим чи іншим чином": або ж упродовж вірша перегукуються поміж собою позначники-фонеми, або під "очевидним" текстом від поліфона до поліфона відлунює прихований значеник, слово-тема. Втім, обидва ці правила можуть співіснувати: "Чи разом з анафонією, чи за відсутности слова, що імітується, а завжди існує відповідність усіх елементів, що виражається в їхній точній "парності", себто в повторюваності парного числа".

Щоб окреслити цю "розвинену варіяцію, що дозволяє уважному читачеві помітити очевидну, розпилену присутність провідних фонем" (Старобінскі), Соссюр використовував то термін "анаґрама", то "антиґрама", то "гіппоґрама", "то "параґрама", то "паратекст". Продовжуючи Соссюра, можна було б запропонувати термін "АНАТЕМА", котрий первісно був еквівалентом екс-вото, жертвопринесення згідно з обітницею: це божисте наймення, що проходить під текстом, і є посвятою цього тексту, ім'я того, хто його присвячує і того, кому він присвячується (*).

====

*Той факт, що термін "анатема", котрий міг означати і жертву, котру приносять божеству, і предмет, що йому присвячується, надалі набув похідного значення проклятого предмета чи проклятої особи — зберігає свою вагу для подальшого аналізу.

====

Позірно ці два закони видаються дуже вбогими в порівнянні з тим, що вже було сказано про "сутність" поетики. Більш того, вони нітрохи не проливають світло на "ефект" поезії, на втіху, котра йому притаманна, або на його естетичну "цінність". Соссюр не переймався "натхненням" поета чи екстазом читача поезії. Можливо, він ніколи не став би стверджувати, що існує якийсь зв'язок поміж оцими правилами, котрі він відкрив (адже він вважав, що просто встановив їх та й годі), й тою скрайньою інтенсивністю, котру завжди визнавали за поезією. Обмеживши поле свого дослідження формальною лоґікою позначника, він мов би надає можливість іншим, — психолоґам, лінґвістам і самим поетам, — шукати секрет поетичної втіхи, чим вони одностайно і займаються, в багатстві значеника, в глибині "вираження". Однак саме Соссюр, і тільки він один, пояснив нам, звідки ж походить утіха, котру ми отримуємо від поезії, — втіха від того, що вона ламає "засадничі закони людського слова".

По відношенню до такої руйнації самісіньких засад їхньої дисципліни лінґвісти стали на позиції парадоксу, котрий практично неможливо захистити. В особі Романа Якобсона вони визнають, що "поетична анаґрама порушує два засадничі закони людської мови, що їх проголосив Соссюр, — закон кодованого зв'язку позначника і значеника та закон лінійности позначників" ("Засоби поетичної мови можуть самі вивести нас поза межі лінійного порядку", або ж, як резюмує Старобінскі, "ми виходимо тут за межі послідовного часу, що притаманний звичайній мові") — і водночас вони стверджують, що "Соссюр у своїх дослідженнях відкриває нечувані перспективи для лінґвістичного вивчення поезії".

Отаким досить елеґантним способом поетику намагаються використати як одну з часткових площин дискурсу, котрий є монополією лінґвістики. Несуттєво, що поетика заперечує всі закони сиґніфікації, — її нейтралізують, цілковито переводячи у площину лінґвістики і зобов'язуючи її підпорядковуватися тому ж принципові реальности, що й вона. Але що ж відбувається із позначником і значеником, якщо вони більше не реґулюються кодом еквівалентности? Що ж відбувається з позначником, якщо він більше не реґулюється законом лінійности? І чим же буде лінґвістика без цього всього? Та геть нічим (але ми побачимо, до яких викрутасів вона вдається, щоб відшкодувати ці збитки).

З першим законом Соссюра (законом парности) вона розправляється посиланням на надмірність позначника чи на рівень частотности тої чи іншої фонеми або поліфону, що в поетичній мові пересічно відзначається більшим рівнем, ніж у повсякденній і т.д.; що ж до другого закону (анаґраматичне проґрамування), то тут вона оголошує "приховане" ім'я ("Аґамемнон") вторинним "значеником" тексту, котрий все-таки "виражає" його і "репрезентує" поруч із "очевидним" значеником ("той же самий позначник роздвоює свої значеники", пише Якобсон) — це відчайдушна спроба бодай ціною ускладненої гри порятувати закон лінґвістичної значущости й засадничі катеґорії сиґніфікації (позначник, значеник, вираження, репрезентація, еквівалентність). Уявне лінґвістики силкується анексувати поетику і навіть вважає, що цим воно збагачує свою економіку, себто економіку терміну і смислової цінности. Однак щоб заперечити це і повернути відкриттю Соссюра ввесь його розмах, слід зауважити, що поезія, навпаки, становить собою процес виполонення смислової цінности.

І справді, закон поезії полягає в тому, щоб внаслідок строго визначеного процесу зробити так, аби не лишилося нічого. Саме цим вона й відрізняється від лінґвістичного дискурсу, що становить собою процес нагромадження, продукування і перерозподілу мови як смислової цінности. Поезія не зводиться до сиґніфікації, котра становить собою не що інше, як спосіб продукування смислових цінностей мови. І саме тому вона не зводиться до лінґвістики, що становить собою науку про цей спосіб продукування.

Поетика — це повстання проти своїх власних законів. Сам Соссюр ніколи не формулював такого підривного висновку. Зате інші дуже добре збагнули величину тієї загрози, що криється у простому формулюванні можливости іншого оперування мовою. Ось чому вони зробили все, щоб спростувати її, підпорядкувавши своєму кодові (численню позначника як терміна, численню значеника як смислової цінности).

ПОЕТИКА ЯК ВИПОЛОНЕННЯ СМИСЛОВОЇ ЦІННОСТИ

1. Перший закон Соссюра (закон парности) нітрохи не збігається, — й він сам на цьому наполягав, — із законом алітерації, або ж необмеженої експресивної повторюваности тієї чи тієї фонеми.

Пощо сі змії, що сичать на наших головах? (*)

====

*Расін, "Андромаха" — прим. пер.

====

Ці змії — улюблена забавка лінґвістики повторюваности й нагромадження позначників, що обов'язково мають на меті бозна який ефект значеника: с-с-с-с— — "СЕ" сичить і на рівні позначника, й що більше оцих "с", то більше воно сичить, то більше загрожує й тим більше "експресії". Або ж:

...the faint fresh flame of the young year flushes

from leaf to flower and flower to fruit... (*)

====

*Кволе свіже полум'я нового року жевріє/ від листу до квіття й від квіття до плоду (англ.) — прим. пер.

====

"Ми відчуваємо, — пише Іван Фонажі, — як у цих поезіях Суїнберна дихає вітром, хоча у тексті на це безпосередньої вказівки немає" (Diogene, 1965, n° 51, p.90). Соссюрівська парність — це точно і свідомо обраховане подвоєння, що відсилає до зовсім іншого статусу повторювання — до повторювання не як нагромадження термінів, не як акумуляційного чи алітераційного нагнітання, а як їх циклічного парного анулювання, виполонення через цикл подвоєння. "Голосні точно ґрупуються парами І В ЗАЛИШКУ ПОВИННІ ЗАВЖДИ ДАВАТИ НУЛЬ" (Соссюр). І в емблематичній цитаті, котрою він ілюструє цей закон, — NUMERO DEUS PARI GAUDET (господь любить парне число), — якраз і йдеться про те, що так чи йнак, а невід'ємною властивістю втіхи є не нагромадження Того Самого, не посилення смислу через додавання Того Самого, а якраз навпаки, його анулювання через двоїстість, через цикл анти-голосних, через антиґраму, де фонематична ознака щезає, мов у глибині свічада.

2. В такому ж сенсі потрібно аналізувати і другий закон Соссюра, котрий стосується слова-теми або ж "анатеми", що проходить під текстом. Потрібно збагнути, що тут ідеться не про повторювання первісного позначника, не про репродукування упродовж усього тексту його фонематичних складників.

"Aasen argaleon anemon amegartos autme" не "репродукує" ім'я Аґамемнона, навіть якщо Соссюр і говорить з цього приводу: "Йдеться про те, щоб підкреслити ім'я, слово, намагаючись повторити його склади і надаючи йому таким чином другого буття, штучного й, так би мовити, додаткового по відношенню до слова-ориґіналу". По суті, слово-тема заломлюється в тексті. Воно мов би "аналізується" через вірш і поезію, розпадається на прості елементи, мов у світловому спектрі, а по тому його промені розсіюються по всьому тексту. Або ж, іншими словами, ориґінальний корпус розпадається на "часткові об'єкти". Так що це не просто інший спосіб існування Того Самого, не повторення чи парафраз, не потаємне перевтілення первісного імени бога. Радше це роздирання, подрібнення, розчленуванння, в якому це наймення знищується. Це не "штучний двійник" (який із нього зиск, якщо це просто повторення того самого?), а розчленований двійник, роздерте тіло, як в Озіріса чи Орфея. Ця метаморфоза тіла в його роздертість нітрохи не посилює буття позначника, не повторює його позитивно, — вона дорівнює його смерті, дорівнює його знищенню як такого. Так що тут, у плані позначника, в плані наймення, що його втілює, наявний еквівалент убивства бога чи героя через жертвопринесення. Тільки розчленований, дезінтеґрований у своїй смерті через посвяту (а часом реально роздертий і спожитий у їжу), тотемний звір, бог чи герой циркулює по тому як символічний матеріял для інтеґрації ґрупи. Лише роздерте, подрібнене на свої фонематичні елементи в процесі знищення позначника, наймення бога починає існувати в поетичному тексті і по-новому артикулювати його в ритмі своїх фраґментів, ніколи при цьому не відновлюючись як таке.

Символічний акт полягає не у відновленні наймення бога після його хитромудрого проходження через текст поетичного твору, не у воскресінні позначника. Старобінскі помиляється, коли говорить: "Йдеться про те, щоб розпізнати і зібрати в одне ціле головні склади, на зразок того, як Ізіда складала докупи роздерте тіло Озіріса". Лакан помиляється, коли говорить у своїй теорії символізму (Psychanalyse, V, p. 15) : "Якщо людина здатна бажати стільки інших у самій собі, скільки її члени мають наймень поза нею, якщо вона змушена розпізнавати стільки ж роздертих членів своєї втраченої цілости, котра ніколи не була цілісною, скільки елементів буття становлять метафору цих членів, — то бачимо, що таким чином розв'язується і питання про те, яка ж пізнавальна цінність символів, позаяк вони є її ж власними членами, що повертаються до неї після мандрівки світами у відчуженій формі".