Символічний обмін і смерть - Сторінка 63

Символічний акт полягає не в оцьому "поверненні", не в ретоталізації після відчуження, не у воскресінні ідентичности, навпаки, він полягає у вивітренні наймення, позначника, в екстермінації терміну, в безповоротному подрібненні, — саме воно й робить можливою інтенсивну циркуляцію всередині поетичного твору (як і всередині первісної ґрупи з нагоди свята чи жертвопринесення), саме воно і повертає мову до втіхи, від котрої тут теж нічого не залишається і нічого не походить. Цілої тічки лінґвістичних катеґорій виявилося замало, щоб усунути цей скандал утрати і смерти позначника, цю гарячкову лихоманку мови, котра, як писав Батай, "вимагає від смерти, щоб вона лютувала на її полі і чинила їй збитки".

Звичайно, тут летять к дідьку ті межі, котрими обмежував себе Соссюр: цей поетичний принцип придатний не лише для ведичної, ґерманської, латинської поезії, й не варто дошукуватися, як це робив Соссюр, гіпотетичної ґенералізації цього доказу, адже цілком очевидно, що новітні поети ніколи не ставили перед собою ґенеративного слова-теми, навіть якщо це й робили поети античної доби, — однак це нічого не міняє, бо зрозуміло, що форма, котру описав Соссюр, відзначається засадничою суверенністю. Для всіх зрозуміло, — й це витікає із очевидности втіхи, — що доброю поезією є та, де нічого не залишається, де знищується ввесь наявний звуковий матеріял, і навпаки, погані вірші (чи взагалі не-поезія), це ті, де існує залишок, де кожна фонема, чи дифон, чи склад, чи взагалі елемент позначника не захоплюється його двійником, де всі терміни не вивітрюються й не виполонюються у суворій обопільності (або в антаґонізмі), як за первісного обміну/дарунку, де ми відчуваємо свинцевий тягар залишку, який не отримав своєї відповіди, а значить, і своєї смерти та відпущення, котрий не потрапив обмінятися в самій операції тексту, — саме з цього залишку ми дізнаємося, що це погані вірші, що це попіл дискурсу, те, що не відгоріло до кінця, не знищилося і не поглинулося на святі оберненого слова.

Решта є цінністю. Це і є дискурс сиґніфікації, наша мова, котрою заправляє лінґвістика. Все, що не було загарбане символічною операцією мови, символічним виполоненням, — це і є те, на чому базується економіка сиґніфікації й комунікації. Саме тут ми продукуємо і обмінюємо терміни, смислові цінності під орудою коду.

Таким же чином починається й економічний процес: в обіг нагромадження і цінности залучається те, що залишається від жертовного споживання, те, що не вичерпується в процесі безнастанного циклу дарунку й дарунку-у-відповідь. Цей залишок накопичують, на ньому спекулюють, і звідси постає економіка.

*

З цього поняття залишку можна виснувати третій аспект нашого режиму сиґніфікації. Відомо, що поетична операція "ламає два засадничі закони мови":

1. Еквівалентність позначниказначеника.

2. Лінійність позначника (Соссюр: "Те, що елементи, котрі формують слово, ідуть один за одним, варто було б розглядати у лінґвістиці не як очевидну, а отже, й нецікаву істину, а навпаки, як істину, що висуває на перший план центральний принцип будь-якого корисного розмислу над словами").

3. Третій аспект, котрий ніколи як слід не враховувався і тісно пов'язаний із двома попередніми, полягає в необмеженості, себто в необмеженому продукуванні знакового матеріялу. Еквівалентність і нагромадження визначають такий аспект економіки, як необмежена продуктивність, нескінченне репродукування цінности, а еквівалентність позначниказначеника і лінійність позначника визначають площину необмеженої дискурсивности.

Ми навіть не усвідомлюємо собі, наскільки "природна" для нас оця щедротність дискурсивного вжитку, а якраз оце, до речі, й відрізняє нас від усіх інших культур. Ми користуємося, зловживаємо словами, фонемами, позначниками без жодних ритуальних, реліґійних чи поетичних обмежень, ми робимо це в умовах цілковитої свободи, без будь-яких зобов'язань чи відповідальности по відношенню до цього величезного матеріялу, котрий ми "продукуємо", як бог на душу покладе. Кожен може користуватися ним нескінченно, може без кінця черпати з цього звукового матеріялу во ім'я того, що він хоче "виразити" і враховуючи лише те, що він має сказати. Оця "свобода" дискурсу, ця можливість брати його і використовувати, нікому не повертаючи і ніяк за нього не відповідаючи, не жертвуючи ним бодай частково, як робили це наші первісні предки, щоб забезпечити його символічне репродукування, це уявлення про мову як медіума, що придатний для всього і відзначається невичерпною природою, як місце золотих запасів, де вже реалізувалася утопія політичної економії "кожному за потребою", — фантазм нечувано великих запасів сировини, котра маґічним чином поновлюється в міру того, як її споживають (тут немає навіть потреби у первісному накопиченні), а отже, її можна тринькати з воістину фантастичною свободою, — цей статус нашої дискурсивної комунікації, статус, що полягає в карколомній доступності знакового матеріялу, можливий лише в загальних межах системи, де одні й ті ж принципи заправляють репродукуванням матеріяльних благ і репродукуванням людського роду: та ж таки мутація забезпечує перехід від соціяльних формацій, де матеріяльні блага, кількість індивідів і вимовляння слів зазнають більш або менш суворого обмеження, вилучаються і контролюються у площині символічного циклу, — до "новітніх", наших соціяльних формацій, котрим притаманна нескінченна продуктивність, як економічна, так і лінґвістична та демоґрафічна, до суспільств, котрі у всіх планах охоплені нескінченним зростанням — нагромадження матеріяльних благ, мовного вираження, родового розмноження (*).

====

*Такою ж самою є і наша концепція часу та простору: для нас вони мисляться не інакше, як у нескінченності, — в примноженні, що відповідає їхньому об'єктивуванню як цінности і тому ж таки фантазмові невичерпної тяглости чи послідовности.

====

Цю модель продуктивности — неухильне економічне зростання, галопування демоґрафії, необмежена дискурсивність, — належить аналізувати одночасно у всіх напрямках. В мовному плані, про який зараз ідеться, зрозуміло, що цій розгнузданій свободі використовувати необмежену кількість фонем з метою вираження, та ще й без участи зворотнього процесу анулювання, покутування, розчинення, руйнування, — назви тут не мають ніякого значення, — радикально суперечить сформульований Соссюром простий закон, котрий полягає в тому, що в поезії жоден голосний, жоден приголосний, жоден склад не повинні вимовлятися без подвоєння, себто, в певному сенсі, заклинатися, втілюватися в повторюванні, котре їх анулює.

Віднині вже не можна говорити про необмежене використання. Поетика, як і символічний обмін, має справу з випадковим і обмеженим корпусом елементів, котрий вилучено з вільного обігу, однак вона силкується використати його до кінця, тоді як наша економіка дискурсу працює з необмеженою кількістю таких елементів і не турбується про їхне розв'язання.

Що ж відбувається зі словами та фонемами в нашій дискурсивній системі? Не слід гадати, що вони люб'язно щезають після того, як нам послужили, або ж повертаються на своє місце, як літери в матрицю лінотипа, очікуючи, поки в них зайде потреба. Все це теж є частиною нашої ідеалістичної концепції мови. Кожен термін, кожна фонема, що їх не загарбали, не віддали, не знищили шляхом поетичного подвоєння, не виполонили, як термін і як смислову цінність (в своїй еквівалентності тому, що вони "хотіли сказати"), — всі вони залишаються. Це залишок. Він приєднується до воістину фантастичного за своєю ґрандіозністю осаду мовних відходів, до непрозорої дискурсивної матерії (все дужче помітно, що основною проблемою виробничої цивілізації виступає проблема її відходів, себто не що інше, як проблема її власної смерти, себто загибелі від свого власного залишку, — але ж індустріяльні відходи нікчемно малі у порівнянні з мовним залишком): нашу культуру як таку маніякально переслідує і блокує ця велетенська інстанція закам'янілого залишку, й культура намагається знайти вирішення цієї проблеми в надвиробництві — шляхом дедалі більшого продукування мови вона силкується обмежити тенденцію до зниження показника "комунікації". Однак ніщо не допомагає. Так само, як і будь-який товар, себто будь-яка річ, котру виробили під знаком цінности й еквівалентности, є нерозчинним залишком, що стоїть на заваді соціяльному відношенню, так і будь-яке слово, термін, фонема, що їх виробили і не зруйнували символічним способом, нагромаджуються у вигляді підсвідомого витіснення, тяжіють над нами всією абстрактністю мертвої мови.

В нашій мові владарює економіка щедротности і марнування — утопія достатку. Але якщо "достаток" і марнування є порівняно недавньою характеристикою матеріяльної економіки, її історичною рисою, то в усній чи писемній мові вони постають як природний, одвіку заданий аспект. Утопія достатку, який існує і буде існувати завжди, в будь-який момент і так багато, що його вистарчить усім, скільки хто захоче. Утопія необмеженого мовного капіталу як споживчої та обмінної вартости. Аби щось позначити, кожен вдається до нагромадження й накопичувального обміну позначників, істинна сутність котрих лежить поза ними, в їхній еквівалентності тому, що вони хочуть сказати (можна обійтися й меншою кількістю слів — стислість є моральною чеснотою, однак це всього-навсього економія засобів). Це дискурсивне "споживацтво", над котрим ніколи не тяжіє примара дефіциту, це марнотратне маніпулювання, що спирається на уявний достаток, призводить до процесу неозорої інфляції, що зоставляє, як і всі наші суспільства безконтрольного зростання, такий же неозорий залишок, — відходи, що ніяк не розкладаються, себто спожиті, але не знищені позначники. Бо ж слова, що відслужили своє, не вивітрюються, вони накопичуються у вигляді відходів, — це знакове забруднення, що має так само фантастичні масштаби, як і промислове забруднення, котре відбувається одночасно із ним.

*

Лінґвістика фіксує лише одну оцю стадію відходів, стадію функційної мови, універсалізуючи її як природний стан будь-якої мови. Нічого іншого вона й уявити собі не може: "Як римляни й етруски поділяли небо строгими математичними лініями і в делімітованому таким чином просторі, як у храмі, заклинали божество, так і кожен народ має над собою небо математичних концептів, й прагнення до істини розуміється віднині як вимога шукати будь-яке концептуальне божество лише у тій сфері, котру йому призначено" (Ніцше "Книга філософа").