Синій птах - Сторінка 2

Вона горбата, кульгава, одноока, спирається на костур, ніс у неї зійшовся з підборіддям. Не важко здогадатися, що

це — Ф е я.

Ф е я. У вас тут є Співуча Трава чи Блакитний Птах?..

Т і л ь т і л ь. Трава в нас є, та вона не співає...

М і т і л ь. Тільтіль має птаха.

Т і л ь т і л ь. Я не можу його віддати...

Фея. Чому це?..

Т і л ь т і л ь. Бо він мій.

Фея. Це, звісно, поважна причина. То де він, той птах?..

Тільтіль (показуючи на клітку). У клітці...

Фея (почепила окуляри й розглядає птаха). Твій птах ні до чого мені, бо не досить блакитний. Доведеться вам розшукати того, що мені потрібен.

Тільтіль. Та яй гадки не маю, де він...

Ф е я. Я теж. Тому й треба його шукати. У крайнім разі обійтися без Співучої Трави я ще змогла б, однак Блакитного Птаха знайти необхідно. Я шукаю його для онуки — вона дуже хвора.

Т і л ь т і л ь. А чим?..

Фея. Незрозуміло. Вона хоче бути щасливою...

Т і л ь т і л ь. Он як!..

Ф е я. Ви хоч знаєте, хто я?..

Т і л ь т і л ь. Ви трохи нагадуєте нашу сусідку, пані Берленґо...

Фея (зненацька розсердившись). Анітрохи не нагадую!.. Жодної схожості!.. Яке неподобство!.. Я — Фея Берилю-на.

Т і л ь т і л ь. А! Дуже раді...

Фея. Треба рушати зараз же!

Т і л ь т і л ь. А ви підете з нами?..

Ф е я. Це неприпустимо. Вранці я поставила вариво, й щоразу, як мене немає більше години, воно википає... (Вказуючи спершу на стелю, потім — на коминок і, врешті, — на вікно). Звідки ви хочете вийти? Звідси, звідти чи звідти?..

Тільтіль (боязко показує на двері). Я волів би вийти звідти...

Фея (знову гнівається). Це неприпустимо! Яка обурлива звичка! (Вказуючи на вікно.) Ми вийдемо звідси... Ну ж бо!.. Чого ви чекаєте?.. Мерщій одягайтесь!.. (Діти хутко вдягаються.) Я допоможу Мітіль...

Т і л ь т і л ь. У нас немає черевиків.

Фея. Байдуже. Я дам вам чарівного капелюшка. А де ж ваші батьки?..

Тільтіль (показуючи на двері праворуч). Там. Вони сплять...

Ф е я. А дідусь із бабусею?..

Тільтіль. Померли...

Ф е я. А менші брати й сестри є?..

Тільтіль. Так, є. Троє братиків...

М і т і л ь. І четверо сестриць...

Ф е я. Де ж вони?.. Тільтіль. Також померли... Фея. Хочете їх побачити?..

Тільтіль. Ще б пак!.. Негайно!.. Покажіть їх нам!..

Ф е я. Я ж їх не ховаю в кишені!.. Однак все складається якнайліпше: ви стрінете їх у Країні Спомину на шляху до Блакитного Птаха. Повернете ліворуч на третьому перехресті. Що ви тут робили до мого приходу?..

Тільтіль. Ми бавились у пиріжки.

Ф е я. У вас є пиріжки?.. Де ж вони?

Т і л ь т і л ь. В палаці багатих діток... Погляньте... Там так гарно!..

Тягне Фею до вікна.

Фея (при вікні). Так їх їдять інші!.. Тільтіль. Так... Але ж нам усе видно... Ф е я. І ти на них не сердишся?.. Тільтіль. Чого б це?

Ф е я. Бо вони все поїдять самі. Як на мене, дуже погано, що вони з тобою не діляться...

Т і л ь т і л ь. Та ні, вони ж багаті... Ох, як у них лепсько, еге ж?..

Ф е я. Не краще, ніж у тебе.

Тільтіль. Пхе!.. У нас так темно, затісно, та й пиріжків нема...

Фея. Скрізь однаково — ти просто недобачаєш...

Т і л ь т і л ь. Е, ні, я дуже добре бачу, в мене прекрасний зір. Я бачу, котра година на церковному годиннику, а татко — ні...

Фея (знову зненацька розсердившись). Кажу ж тобі: ти нічого не бачиш!.. От який я маю вигляд?.. Якою я тобі здаюся?.. (Тільтіль зніяковіло мовчить.) То як? Відповідай! От я й дізнаюся, чи добре ти бачиш... Вродлива я чи бридка?.. (Тільтіль і далі розгублено мовчить.) Не хочеш відповісти?.. Юна чи стара?.. Рум'янощока чи блідолиця?.. А може, в мене горб?..

Т і л ь т і л ь (запопадливо). Та ні ж бо, ні, він зовсім невеличкий...

Ф е я. А з виразу твого обличчя, здається, величезний... Ніс у мене гачком, а ліве око виколоте?..

Т і л ь т і л ь. Ні-бо, ні, я не казав цього... А хто це вам його виколов?..

Фея (ще дужче дратуючись). Таж воно не виколоте!.. Нечемо! Нікчемо!.. Воно ще гарніше за інше: більше, ясніше, кольору небесної блакиті... А моє волосся ти бачиш?.. Воно золотиться, мов стигла пшениця!.. Або наче золоті самородки!.. Таке густе, що й голові важко... Розсипається навсібіч!.. Поглянь на руки! Бачиш його?.. (Виймає з-під капелюшка два рідкі пасемця сивого волосся.)

Т і л ь т і л ь. Так. Я бачу кілька волосинок.

Фея (обурена). Кілька волосинок?.. Снопи!.. Віхті!.. Оберемки!.. Золоті потоки!.. Я знаю: люди звичайно кажуть, що нічого того не бачать!.. Але ж ти, гадаю, не належиш до цих сліпих злюк?..

Т і л ь т і л ь. Ні, ні. Я добре бачу ті пасемця, що виглядають...

Фея. Але ж треба з не меншим завзяттям бачити й інші, приховані... Які дивні ці люди... Відтоді, як феї вимерли, вони нічого не бачать і навіть про це не здогадуються... Добре, що при мені завжди те, що ладне засвітити згаслі очі... А що це я виймаю з торбинки?..

Т і л ь т і л ь. Ой! Який гарненький зелений капелюшок!.. А що ж це блищить отам, на пряжці?..

Фея. Величезний Діамант, що повертає зір...

Т і л ь т і л ь. Он як!..

Фея. Атож. Спочатку вдягаєш капелюшка, потім легесенько повертаєш Діаманта: от хоч би й так, ліворуч. Зрозумів?.. Він натискує на нікому незнану ґулю в голові, й ти бачиш по-справжньому...

Т і л ь т і л ь. А це не боляче?..

Фея. Аніскілечки, адже він чудодійний... Ти відразу ж побачиш суть речей, як-от душі Хліба, Вина, Перцю... М і т і л ь. І душу Цукру теж?..

Фея (знову зненацька розсердившись). Авжеж!.. Ненавиджу безглузді запитання!.. Душа в Цукру так само цікава, як і душа в Перця. Оце й усе, чим я могла вам допомогти у пошуках Блакитного Птаха... Звісно, Летючий Килим або Перстень-Невидимка вам стали б у пригоді більше... Та я згубила ключ від шафи, де їх зберігаю... А! Ледь не забула!.. (Показуючи на Діамант.) Поглянь! Як тримати його так, а потім — трішечки повернути, побачиш Минуле... Ще один легкий оберт — і побачиш Майбутнє... Це все цікаво, корисно, до того ж Діамант не зчиняє і найменшого шуму...

Тільтіль. Але ж тато його забере...

Ф е я. А він його не побачить! Ніхто не зможе побачити Діаманта, поки він у тебе на голові... Хочеш спробувати?.. (Одягає Тільтілю на голову зеленого капелюшка.) Тепер поверни його... Ще один оберт — і...

Щойно Тільтіль повертає Діаманта, як довкола всі речі зненацька напрочуд змінюють подобу. Стара Фея раптом обертається на чарівну красуню-принцесу; каміняччя, з якого збудовано хижку, як-найкоштовніше ясніє, іскриться, виграє-виблискує синню сапфірів. Нехитрі меблі в хатинці теж оживають і кращають: дерев'яний столик поводиться гідно й шляхетно, начебто він — із мармуру. Циферблат на дзиґарях, мружачись, лагідно й добросердо всміхається; дверцята ж, за якими змигує туди-сюди вагадло, прочиняються, і звідти вистрибують Години. Вони, сміючись, беруться за руки і заводять танок під звуки казкової музики. Тільтіль, звісно, вражений. У нього вихоплюється вигук.

Тільтіль (показуючи на Години). Хто ці чарівні панни?..

Ф е я. Не бійся. То Години твого життя. Вони тішаться, що бодай на мить вивільнилися й опинились на видноті...

Т і л ь т і л ь. А чому це стіни такі світлі?.. Хіба вони з цукру чи з коштовного каміння?..

Фея. Усі камені однакові, усі камені коштовні. Одначе Людина бачить лише деякі...

А феєрія триває і довершується. Душі чотирифунтових Хлібців ув образі чоловічків, припорошених борошном, убраних у сорочки кольору хлібної скоринки, вилазять із діжі й вистрибують довкруж столу. Навздогін за ними, щойно вибігши з грубки, женеться, корчачись від сміху, Вогонь, вбраний у трико барви сірки й цинобри.

Т і л ь т і л ь. А це що за потвори?..

Ф е я. Не велике панство. Це душі чотирифунтових Хлібців, які, користаючись із настання Царства Істини, вилізли з діжі, де їм було затісно...

Т і л ь т і л ь. А той великий червоний чортяка, від якого так тхне?..

Фея. Цить! Не так голосно! Це Вогонь... Він має препаскудну вдачу.

Феєрія ж на час розмови не вщухає. Киця й Пес, що спали собі, згорнувшись клубочками біля шафи, прокинувшись, одночасно зойкнули і зникли в люку. Замість них з'являються дві нові істоти: одна — в масці бульдога, інша — в масці Киці. Тієї ж миті чоловічок у масці бульдога (відтепер ми зватимемо його Псом) кидається до Тільтіля, душить його в обіймах, вкриває бурхливими й гучними цілунками, а жіночка в масці Киці (відтепер ми зватимемо її Кицею) чепуриться, підкручує вуса, вимиває руки і аж тоді підходить до Мітіль. Пес вистрибує, перекидаючи все довкола догори дригом, і загалом поводиться нестерпно.

Пес. Мій боженьку!.. Добридень! Добридень, мій боженьку!.. Нарешті, нарешті я можу розмовляти! Мені стільки всього треба тобі розповісти!.. Марно я гавкав і метляв хвостом — ти не розумів мене!.. Але ж тепер!.. Добридень!.. Здоров був!.. Я люблю тебе! Люблю!.. Хочеш, я втну якесь диво!?.. Хочеш?.. Хочеш, стану гопки?.. Хочеш, пройдуся догори ногами чи станцюю на линві?..

Т і л ь т і л ь (Зо Феї). Хто цей пан із собачою головою?..

Фея. Невже не впізнав?.. Ти вивільнив душу Тіло!..

Киця (підходячи до Мітіль, спанська недовірливо простягає їй руку). Добридень, панночко... Ви сьогодні надзвичайна!..

Мітіль. Здрастуйте, пані... (До Феї.) А це хто?..

Фея. Неважко здогадатись — тобі простягає руку душа Тілетти... Поцілуй її!..

Пес (відштовхуючи Кицю). І мене!.. Я теж хочу поцілувати боженьку!.. Я поцілую дівчинку!.. Я всіх зацілую!.. Чудово!.. Це вже гульнемо!.. Я налякаю Тілетту!.. Гав! Гав! Гав!..

Киця. Пане, я вас не знаю...

Фея (погрожуючи Псові чарівною паличкою). Зараз же вгамуйся!.. Як ні, ти на віки вічні поринеш у Мовчання...

А феєрія триває: веретено в кутку кімнати чимдуж обертається, тчучи прядиво з чарівних променів світла; в іншому куточку умивальник, перетворившись на осяйний водограй, виспівує тонюсіньким голоском і затоплює раковину потоками перлів і смарагдів. Звідти постає душа Води у подобі струмливої дівчини з розкуйовдженим волоссям. Вона відразу ж стає до боротьби з Вогнем.

Т і л ь т і л ь. А хто ця мокра пані?..

Ф е я. Не бійся. Це Вода. Вона вийшла з крана...

Глек із молоком перекидається, падає зі столу додолу й розбивається. Із розлитого молока здіймається висока біла сором'язлива постать, яка, здається, боїться всього на світі.

Т і л ь т і л ь. А хто ця полохлива пані в самій сорочці?..

Ф е я. То душа Молока розбила глечик...

Цукрова голова, що лежала біля шафи, росте, шириться, прориває паперову обгортку.