Синій птах - Сторінка 5

Таж він блакитний!.. То це він Блакитний Птах, якого я маю принести Феї!.. А ви не сказали, що він тут!.. О! Який він блакитний, блакитний-преблакитний, як волошка!.. (Благально.) Дідусю, бабуню, ви мені його дасте?.. Будь ласка...

Дідусь Тіль. Та, мабуть... Я й не проти... Як ти гадаєш, бабцю?..

Бабуся Тіль. Та вже ж, та вже ж... Нащо він нам здався?.. Тільки й того, що спить... Його й не чути ніколи...

Т і л ь т і л ь. Я посаджу його до клітки... Де вона?.. А! Я ж забув її за великим деревом... (Підбігає до дерева, приносить клітку й зачиняє в ній дрозда). То ви справді мені його даруєте?.. Ото вже Фея зрадіє!.. А Душа Світла й поготів!..

Дідусь Тіль. Тільки я за нього не ручуся... Боюся, він уже не зможе призвичаїтись до горішньої метушні й повернеться з першим-ліпшим вітром... Та вже дивіться самі... Залиш клітку тут і ходи подивись на корівчину...

Тільтіль (помітивши вулики). А як ведеться бджілкам?..

Дідусь Тіль. Та непогано... Як це ви кажете? Вони "більше не живуть"?.. А от працюють добряче...

Тільтіль (підходить до вуликів). Еге ж!.. Як пахне медком!.. Стільники, мабуть, повнісінькі!.. Які тут гарні квіточки!.. А мої померлі сестроньки теж тут?..

М і т і л ь. А де мої троє небіжчиків-братиків?..

По цих словах семеро діток, неоднакових на зріст, вибігають із хатки одне за одним — такою собі вервечкою.

Бабуся Тіль. Ось вони!.. Тільки їх згадаєш, тільки за них зайде мова, а вони вже й тут, пустуни...

Тільтіль і Мітіль біжать назустріч дітям. Радісні цілунки, танці, кружляння, вереск, штовханина.

Тільтіль. Агов, П'єро!.. (Беруться за чуби.) А! Поборюкаємося, як колись?.. Гей, Робере!.. Здоров, Жане!.. А де твоя дзиґа?.. А ось Мадлен і П'єретта, Полін і Ри-кетта...

Мітіль. Ой! Рикетто! Рикетто!.. Вона все ще лазить навкарачки!..

Бабуся Тіль. Так, більше не росте...

Тільтіль (помітивши песика, котрий дзявкає коло них). Та це ж Кікі, якому я втяв хвостика Поліниними ножицями... Він такий самий...

Дідусь Тіль (повчально). Так, тут усе незмінне...

Тільтіль. Ав Поліни й досі на носі прищик!..

Бабуся Тіль. Так, ніяк ото не зникне — нема ради...

Тільтіль. Ой! Які вони гарненькі!.. Пухкенькі й рум'яненькі!.. Які в них повненькі щічки!.. Схоже, їх добре годують...

Бабуся Тіль. Відтоді, як вони — Неживі, їм значно краще... Нема чого боятися: ні тобі турбот, ані хвороб...

Годинник у хатинці б'є вісім разів.

Бабуся Тіль (вражена). Що воно таке?.. Дідусь Тіль. Далебі не знаю... Мабуть, годинник...

Бабуся Т і л ь. Не може бути... Його ніколи не чути...

Дідусь Т і л ь. Бо ми не думаємо про час... Хтось подумав про час?..

Тільтіль. Так, це я... Котра година?..

Дідусь Тіль. Навіть не знаю. Давненько я не рахував годин. Годинник пробив вісім разів... Мабуть, це те, що нагорі звуть восьмою годиною...

Тільтіль. Душа Світла чекає нас за чверть дев'яту... Так звеліла Фея... Це надзвичайно важливо... Я побіжу...

Бабуся Тіль. Ви ж не збираєтесь піти не повечерявши!.. Мерщій, мерщій виносьте з хати стола!.. У мене смачнючий капусняк і добрий сливовий пиріг...

Виносять стола, ставлять біля дверей, приносять страви, тарілки тощо. Всі допомагають одне одному.

Тільтіль. Таж Блакитний Птах у мене. Та й відколи я не їв капусняку? Віддавна! Відколи в дорозі... По готелях таким не частують...

Бабуся Тіль. Ось! Усе готово!.. Дітки! До столу!.. Як поспішаєте, не гайте часу...

Запалюють лампу, наливають суп. Старі й онуки сідають до столу вечеряти. Весела штовханина, лемент, стусани, сміх.

Тільтіль (уминаючи за обидві щоки). Яка смакота!.. Господи, яка смакота!.. Хочу ще! Ще!..

Лунко стукає дерев'яною ложкою по тарілці.

Дідусь Тіль. Те-те! Вгамуйся!.. Такий самий бешкетник... От розіб'єш тарілку, тоді начувайся!..

Тільтіль (підводиться на лавці). Хочу ще! Ще!..

Дотягується до каструлі з супом і тягне її до себе. Та казанок ураз перекидається, суп розливається по столу й на коліна старим і малим. Обпечені діти верещать.

Бабуся Тіль. От і маєш!.. Казала ж тобі!.. Дідусь Тіль (дає Тільтілю пам уятного стусана). Ось, маєш!..

Тільтіль (отетерів, тоді — прикладає руку до щоки й радо вигукує). О! Саме такі стусани ти й давав мені, як був живий... Дідусю, отримувати від тебе стусани так приємно!.. Дай-но, я тебе поцілую за це!..

Дідусь Тіль. Та добре вже... Я можу ще дати пам'ятного, як тобі це до смаку...

Годинник б'є пів на дев'яту.

Тільтіль (рвучко підводиться). Пів на дев'яту!.. (Кидає ложку.) Мітіль, ми спізнимось!..

Бабуся Тіль. Побудьте ще трішки!.. Ще кілька хвилин!.. Біжите як на пожежу!.. Ми ж так рідко бачимося!..

Т і л ь т і л ь. Ні, нам не можна... Душа Світла така добра... А я їй обіцяв... Ходімо, Мітіль, ходімо!..

Дідусь Тіль. Ці живі завжди метушаться, кудись поспішають!..

Т і л ь т л ь (прихопивши клітку й поспіхом цілуючи всіх). Бувай, дідусю!.. Бувай, бабуню!.. Бувайте, братики, сестроньки! П'єро! Робере! Полін! Мадлен! Рикетто! Кікі!.. Я відчуваю: нам тут більше лишатися не можна... Не плач, бабуню, ми часто будемо заходити до вас...

Бабуся Тіль. Заходьте хоч би й щодня!..

Тільтіль. Так, так! Ми будемо приходити якнайчастіше...

Бабуся Тіль. Тільки й радості, тільки й свята — приймати ваші думки...

Дідусь Тіль. У нас інших розваг немає...

Тільтіль. Мерщій! Мерщій! Клітку!.. Птаха!..

Дідусь Тіль. Ось він!.. Але я в ньому не певен... Як він полиняє...

Тільтіль. Бувайте! Бувайте!..

Брати й сестри Тіль. Бувай, Тільтілю!.. Бувай, Мітіль!.. Не забудьте про льодяники!.. Бувайте!.. Вертайте!.. Повертайтесь!..

Усі махають хусточками, а Тільтіль і Мітіль поволі відходять. Але останні репліки лунають притишено — туман густішає, все поринає у мряку. Тож на час, коли завіса падає, Тільтіль і Мітіль опиняються самі під великим дубом.

Тільтіль. Сюди, Мітіль... М і т і л ь. А де ж Душа Світла?..

Т і л ь т і л ь. Не знаю... (Глянувши на птаха в клітці.) Ти диви! Птах більше не блакитний!.. Він почорнів!..

Мітіль. Дай мені руку, братику. Мені дуже страшно... І холодно...

Завіса.

ДІЯ ТРЕТЯ Картина четверта

Палац Ночі

Простора дивовижна зала суворої, холодно-металевої, аж мертвотної величі. Вона має форму трапеції на кшталт якогось грецького чи єгипетського храму; колони, архітрави, підлога й оздоблення могли би бути з чорного мармуру, ебенового дерева й золота. Базальтові сходи, що дедалі вище підносяться вглиб сцени, займають майже всю широчінь зали і поділяють її на три плани. По обидва боки від колон — двері з темної бронзи, а в глибині — величезна мідна брама. Мармур і чорне дерево тьмяно виблискують, і, здається, саме це мляве півсвітло осяває весь Палац.

Коли піднімають завісу, на сходах другого плану сидить Н і ч у подобі чарівної жінки, вбраної в довгі чорні шати. Поруч із нею — двоє дітей. Перший, ледь не голий, схожий на Амура, усміхається у солодкому сні. Другий, закутаний у вбрання з голови до ніг, стоїть непорушно. На передньому плані справа увіходить Киця.

Н і ч. Хто йде?..

Киця (знесилена, вкладається на мармурові сходи). Це я, матінко Ніч!.. Зовсім знемогла...

Н і ч. Що трапилось, дитинко?.. Яка ж ти бліда, худа та ще й по самісінькі вуса в багнюці... Знову билася з кимсь на даху в сльоту?..

К и ц я. Чи ж мені тепер ідеться про дахи?.. Мова про нашу таємницю!.. Це вже початок кінця!.. Мені пощастило вислизнути на хвильку, щоби попередити вас... Ось тільки боюся, вже нічим не зарадиш...

Ніч. Тобто?.. Та що сталося?!..

К и ц я. Я вам уже розповідала про малого Тільтіля, лісничого сина, і про чарівний Діамант... Так-от: хлопчина простує сюди, щоб упіймати Блакитного Птаха...

Н і ч. Та він його ще не спіймав...

К и ц я. Та незабаром упіймає, якщо не витворимо якогось дива... Ось що трапилось: Душа Світла, провідниця людей, зрадила нас усіх і остаточно пристала на бік дітей. Вона щойно довідалася, що справжній Блакитний Птах, єдиний, хто здатен знести денне світло, ховається тут, серед блакитних птахів сну, котрі живляться місячними променями й гинуть, узрівши Сонце... їй, одначе, заборонено вступати до Вашого палацу, тим-то вона й послала сюди дітей. А оскільки ви не можете стати на заваді бажанню Людини відімкнути дверцята печер із таємницями, то не знати, чим те все скінчиться... Таж якщо, на лихо, їм пощастить упіймати справжнього Блакитного Птаха, нам тільки й зостанеться, що зникнути...

Н і ч. Гоподи-Боже!.. У які жахливі часи ми живемо!.. Ані хвилиночки спокою!.. Останніми роками я геть-чисто перестала розуміти Людину... Чого вона прагне?.. Невже має розгадати все?.. Вона осягнула вже третину моїх Таємниць, усіх Страхіть узяв страх — і вони більше не сміють показуватися на людські очі, всі Примари повтікали, Хвороби здебільшого нездужають...

Киця. Знаю, матінко Ніч, усе те я знаю. Часи справді важкі, та й ми хіба самі боремося з Людиною... Але я чую — гість десь поруч. Як на мене, є лише один-єдиний вихід: оскільки це діти, їх треба добряче налякати, щоб їм і на думку не спало відмикати важезну дальню браму, за якою перебувають блакитні птахи... Таємниці інших печер відвернуть їхню увагу й добряче їх настрахають...

Н і ч (прислухаючись до звуків іззовні). Що це мені чути?.. їх там кілька?

К и ц я. Не зважайте. То наші спільники — Хліб і Цукор. Вода захворіла, а Вогонь прийти не зміг, оскільки він родич Душі Світла... Тільки Пес проти нас, але його не здихатись...

Праворуч, на передньому плані сторожко увіходять Тільтіль, Мітіль, Хліб, Цукор і Пес.

Киця (вибігає назустріч Тільтілеві). Сюди, сюди, мій паночку!.. Я сповістила Ніч, і вона рада вітати вас у себе... Даруйте їй — вона не змогла вийти до вас назустріч, бо нездужає...

Тільтіль. Доброго дня, пані Ноче!..

Н і ч (обурившись). "Доброго дня"? Не розумію... Ти міг би сказати мені "Добраніч!" чи бодай "Доброго вечора!"

Тільтіль (збентежений). Даруйте, п-пані... Я не знав. (Вказуючи на дітей.) А це ваші малята?.. Такі гарненькі!.. Н і ч. Так. Це Сон...

Т і л ь т і л ь. А чого він такий товстюх?.. Н і ч. Бо добре спить...

Т і л ь т і л ь. А цей хованець?.. Чому він затуляє обличчя?.. Він хіба хворий?.. І як його звати?..

Н і ч. Це сестра Сну... Краще не називати її імені... Тільтіль. Чому б це?..

Н і ч. Бо її ім'я чути неприємно... Побалакаймо краще про інше... Киця сказала, буцім ви прийшли по Блакитного Птаха?..

Тільтіль.