Скляний ключ - Сторінка 22

Обличчя його було непроникне.

Під'їжджаючи до клубу, Медвіг зменшив швидкість. Болісно почервонівши, він хрипко запитав:

– Як ти думаєш, Нед, вона була його... – він шумно відкашлявся, – його коханкою? Чи все це було просто дитячою грою?

– Не знаю. Мені це байдуже. Не розпитуй її, Поль.

Зупинивши машину, Медвіг ще кілька секунд сидів за кермом, дивлячись кудись вдалину. Затим він знову відкашлявся і тихо сказав:

– Все-таки непоганий ти хлопець, Нед.

– Еге ж, – погодився Нед, вилізаючи з машини.

Вони увійшли до клубу разом і, недбало кивнувши друг другу, розійшлися на сходинковій площадці під великим портретом губернатора. Нед штовхнув двері у маленьку кімнатку в самому кінці будинку, де п'ятеро чоловіків грали в покер, а троє других стежили за грою. Гравці звільнили для нього місце за столом, і до третьої ранку, коли гра скінчилася, Нед виграв близько чотирьохсот доларів.

3

Дженет Генрі прийшла до Неда Бомонта незадовго до полудня. Всю останню годину Нед тинявся по кімнаті, гриз нігті і смалив сигарету за сигаретою. Та коли пролунав дзвінок, він не поспішаючи підійшов до дверей, спокійно відкрив їх і усміхнувся Дженет з видом людини, котрій влаштували невеликий, але дуже приємний сюрприз.

– Доброго ранку, – привітався він.

– Мені дуже прикро, що запізнилася, – почала було Дженет, але Нед не дав їй договорити.

– Ну що ви, що ви, ми ж умовились зустрітися в будь-який час після десятої ранку.

Він провів її до вітальні.

– Мені тут подобається! – вигукнула Дженет, уважно розглядаючи старомодну кімнату з високою стелею, широченними вікнами, величезним дзеркалом над каміном і червоними плюшевими меблями. Чудово! Вона поглянула на причинені двері. – А там ваша спальня?

– Так. Хочете поглянути?

– Дуже.

Він показав їй спочатку спальню, потім кухню і ванну.

– Прекрасно, – мовила Дженет, коли вони знову повернулися до вітальні. – Я не підозрювала, що в нашому до відрази сучасному місті ще збереглися такі квартири.

Нед виразив свою вдячність легким кивком.

– Мені самому вона подобається. Окрім того, як ви зараз переконалися, тут немає нікого, хто міг би нас підслухати, – хіба що хто-небудь забрався в комору, але це малоймовірно.

Вона випрямилася і поглянула йому прямо в вічі.

– Мені ця думка в голову не приходила. Ми можемо сваритися, бути ворогами, але якби я не була впевнена, що ви джентльмен, я б не прийшла сюди.

– Ви хочете сказати, – розсміявся Нед, – що я вивчився не одягати коричневих черевиків до синього костюму і все таке інше?

– Я зовсім не це мала на увазі.

– Тоді ви помилились. Я гравець і дрібний приспішник політичного боса.

– Я не помилилась. – Її очі дивилися з німим благанням. – Будь ласка, не будемо сваритися, принаймні через дрібниці.

– Пробачте, – Нед примирливо посміхнувся, – сідайте, будь ласка.

Дженет всілася в червоне плюшеве крісло. Нед підсунув друге крісло, щоб сидіти до неї обличчям.

– Отже, ви зібралися розповісти мені, що сталося у вас вдома в той вечір, коли був убитий ваш брат.

– Так, – ледь чутно прошепотіла Дженет. Лице її почервоніло і вона опустила очі. Потім вона підняла голову і збентежено поглянула на Неда. – Я хочу розповісти вам усе. – Її голос переривався від хвилювання. – Я знаю, що ви друг Поля і тому маєте бути моїм ворогом, але ... мені здається, що коли ви дізнаєтесь, що відбулося, коли ви довідаєтесь всієї правди – все буде по-другому... принаймні, ви тоді не будете моїм ворогом. Можливо, що ви... Ні, ви повинні все знати. Тоді ви самі вирішите. А він же нічого не розповів вам! Правильно? – Її сором'язливість змінилася рішучістю.

– Я не знаю, що відбулося у вас вдома в той вечір, – підтвердив Нед . – Він нічого мені не розповідав.

Швидко схилившись до нього, вона запитала:

– А хіба з цього не випливає, що він хотів щось приховати, що йому було що укривати?

– Ну і що з того, – знизав плечами Нед. Голос його звучав спокійно і байдуже.

– Як ви не розумієте?.. Гаразд, облишмо це. Я розповім вам усе, що скоїлося, і тоді судіть самі. – Вона ще ближче схилилася до нього і безвідривно дивилася йому у вічі. – В той вечір він вперше обідав у нас...

– Це я знаю, – перервав її Нед, – і вашого брата не було вдома.

– Його не було за столом, – підкреслила Дженет, але він був удома, у своїй кімнаті. За столом були тільки я, тато і Поль. Тейлор у той вечір не обідав удома. Він не хотів зустрічатися з Полем після їх сварки через Опаль.

Нед слухав уважно і безпристрастно.

– Після обіду ми з Полем не надовго лишилися удвох в... тій самій кімнаті, де ми вчора з вами бесідували, і він несподівано обійняв мене і спробував поцілувати.

Нед розсміявся неголосно, але від душі, немовби він ніяк не міг стримати веселощів, що нахлинули на нього.

Дженет дивилася на нього здивовано.

Переставши сміятися, Нед усміхнувся їй і попросив:

– Продовжуйте, будь ласка. Не звертайте на мене уваги. Я потім розповім, чому мені раптом стало смішно.

Однак, щойно Дженет відкрила рот, як він знову перервав її:

– Заждіть. А цілуючи вас, він нічого не говорив?

– Ні. Тобто, може й говорив, але нічого виразного. – Її обличчя виражало повне нерозуміння. – А в чому справа?

Нед знову розсміявся.

– Він повинен був би спом'янути про належний йому фунт м'яса. Це, вірогідно, моя провина. Я приклав усі зусилля, щоб переконати Поля не підтримувати вашого батька на виборах. Я говорив, що вас використовують в якості приманки, щоб заручитися його підтримкою, і порадив – якщо вже йому так кортить пійматися на цю вудочку – зажадати належний йому фунт м'яса вперед, бо після виборів йому не бачити нагороди.

Дженет широко розкрила очі, але нерозуміння в них вже не було.

– Ми розмовляли з ним у той самий день, але я ніяк не думав, що мої доводи на нього вплинуть. Послухайте, – продовжуючи, Нед наморщив лоб, – що ви з ним зробили? Адже він збирався освідчитися вам. Його просто розпирало від шани до вас і всякого такого. Ви, мабуть, самі дали йому привід, раз він втратив голову.

– Я не давала йому приводу, – повільно проговорила вона, – хоча мені було нелегко в той вечір. Усім нам тоді було ніяково. Я намагалася й виду не показати, як мені гидко займати його... – не закінчивши фрази, вона розвела руками.

– Що ж сталося потім?

– Я, звісно, зразу ж пішла. Я була розлючена.

– І ви нічого йому не сказали? – очі його виражали погано приховану веселість.

– Ні, і він мені нічого не сказав. Я пішла нагору і на сходах зустріла тата. Коли я розповіла йому про те, що сталося, – а я була на нього зла не менше, ніж на Поля, адже все це через нього скоїлося, він запросив Поля на обід, – ми почули, як грюкнули вхідні двері і зрозуміли, що Поль пішов. У цю мить зі своєї кімнати вийшов Тейлор. – Від хвилювання Дженет зблідла, лице її напружилось, голос звучав глухо. – Тейлор почув наші голоси, і тепер хотів дізнатися, що сталося, але я лишила їх удвох і пішла до себе. Я так злилася, що вже не хотіла розмовляти. І я не бачила його більше, а потім тато прийшов до мене і сказав, що Тейлора ... вбили.

Вона змовкла і, зчепивши пальці, вичікуюче дивилася на Неда.

– Ну й що з того? – спокійно запитав Нед.

– Що з того? – здивовано повторила Дженет. – Хіба ви нічого не зрозуміли? Невже вам не зрозуміло, що брат кинувся вслід за Полем, ув'язався в бійку і Поль убив його. Тейлор вийшов із себе від люті... Так, – лице Дженет освітилося тріумфальною усмішкою. – Ще одна деталь: капелюх Тейлора там не знайшли. Він так поспішав... боявся упустити Поля, що навіть капелюх не надів. Він...

Покачавши головою, Нед перервав її.

– Не піде, – сказав він з цілковитою певністю. – Полю не було потреби убивати Тейлора, і він ніколи б цього не зробив. Та він міг однією рукою впоратися з Тейлором, а в бійці він не втрачає голови. От це я вже знаю. Мені доводилося бачити, як Поль б'ється. Я і сам з ним бився. Не піде. – Він примружив очі, і лице його застигло. – Але припустимо, Поль убив його. Припустимо, так сталося, хоч я і не вірю в це. Все одно тут мова йтиме не про вбивство, а про самооборону.

– Тоді навіщо приховувати, що сталося? – презирливо запитала Дженет.

– Та він же хоче одружитися з вами! – вигукнув Нед. – Якщо б він зізнався, що вбив вашого брата, це навряд чи допомогло б йому в досягненні заповітної мети. – Він усміхнувся. – Ще трохи і я стану мислити так, як і ви. Ні, міс Генрі, Поль не вбивав вашого брата.

Очі Дженет зробились холодними. Вона мовчки дивилася на Неда.

– Ви не маєте доказів, – продовжував він замислено. – Ви просто прикинули що до чого і прийшли до неправильного висновку, що ваш брат побіг услід за Полем.

– Так воно і було, – наполягала вона. – Тейлор просто не міг поступити інакше. Як ще можна пояснити те, що він опинився на Китайській вулиці з непокритою головою?

– Ваш батько не бачив, як Тейлор вийшов із дому?

– Ні, він теж нічого не знав, поки нам не повідомили...

– А він задоволений вашим поясненням? – перервав її Нед.

– Моє пояснення – єдине можливе! – скрикнула вона. – Що б він не говорив, він мусить визнати, що моя правда. І ви також. – В її очах стояли сльози. – Не може бути, щоб ви цього не розуміли. Я не вірю вам, містере Бомонт. Не знаю, що вам було відомо раніше. Ви знайшли тіло Тейлора. Може, ви ще що-небудь там виявили, не знаю, але тепер ви знаєте все.

У Неда затремтіли руки. Глибше вмостившись у кріслі, він засунув їх у кишені штанів. Обличчя його було спокійним, тільки глибокі складки біля рота, що видавали нервове напруження, позначилися ще різкіше.

– Так, я знайшов його тіло. Але більше там нікого і нічого не було. Крім цього я нічого не знаю.

– Тепер знаєте, – сказала вона.

Губи Неда здригнулися під темними вусиками. В очах загорівся гнівний вогник. Намірено різким тоном він хрипко кинув:

– Я знаю тільки одне: той, хто прикінчив вашого братика, зробив людству велику послугу.

У першу мить вона відхитнулася від нього, притиснувши руки до горла, але затим вираз жаху зник з її лиця.

– Розумію. – В її голосі звучали співчутливі нотки. – Ви друг Поля. Вам тяжко зараз.

Опустивши голову, Нед пробурмотів:

– Я сказав гидоту, і до того ж дурну. – Він кисло посміхнувся. – От бачите, я ж попереджав вас, що я не джентльмен. – Він перестав посміхатися і підвів голову.