Скляний ключ - Сторінка 31

– Я буду говорити довго, так що вам теж краще присісти.

Однак Дженет і її батько лишилися стояти. Обличчя їх були однаково блідими, тільки у Дженет на лиці був вираз панічного жаху, а у її батька – холодної настороженості.

– Це ви убили вашого сина, – промовив Нед, звертаючись до сенатора.

Той не ворухнувся. Жоден м'яз не здригнувся на його обличчі.

Кілька секунд Дженет теж стояла нерухомо, потім лице її спотворилося, і вона повільно опустилася на підлогу. Вона не впала, ні, просто у неї підігнулися коліна, і вона лишилася сидіти на підлозі, спершись на неї рукою і злякано переводячи погляд з Неда на батька.

Чоловіки навіть не поглянули в її бік.

– Ви зараз збиралися застрелити Поля, – провадив Нед, – тільки для того, щоб він не зміг розповісти, як ви убили свого сина. Ви чудово розумієте, що це не зійде вам з рук. Як же! Праведний гнів джентльмена старої закалки і все таке інше. Ви перед усім світом збиралися зіграти цю роль, яку щойно прорепетували перед нами.

Сенатор мовчав.

– Ви прекрасно знаєте, що, як тільки Поля арештують, він перестане вас покривати. Він ніколи не дозволить, щоб Дженет вважала його вбивцею свого брата. – Нед гірко розсміявся. – Подумати тільки, яка іронія долі. – Він замовк і пригладив волосся. – Насправді відбулося наступне, – знову заговорив він, – коли Тейлор почув, що Поль поцілував Дженет, він кинувся за ним, схопивши ціпок і нап'явши капелюха. Втім, ці деталі не суттєві. Коли ви подумали, що їх сварка може закреслити ваші надії на переобрання...

– Це абсурд, – хрипким голосом перервав його сенатор. – Я не дозволю, щоб у присутності моєї дочки...

– Звісно ж це абсурд, – криво усміхнувся Нед. – Це так же абсурдно, як і те, що ви принесли назад ціпок, котрим убили вашого сина, і повернулись у його капелюсі, тому що поспіхом забули надіти свій, але цей абсурд видає вас з головою.

– А як же бути з зізнанням Поля? – уїдливо запитав сенатор.

– Та дуже просто, – відповів Нед. – Ми зробимо ось що. Дженет, будьте ласкаві, подзвоніть йому і попросіть його негайно прийти сюди. Коли він прийде, ми розповімо йому, як ваш батько збирався його застрелити і послухаємо, що він на це скаже.

Дженет здригнулася, але не зрушила з місця. ЇЇ очі дивилися порожнім, невидючим поглядом.

– Це просто безглуздо, – обурився сенатор, – розуміється, ми не зробимо нічого подібного.

– Подзвоніть йому Дженет, – владно повторив Нед.

Дівчина піднялася і все з тим же невидючим поглядом направилася до дверей, не звернувши уваги на різкий оклик батька.

Тоді сенатор перемінив тон.

– Зачекай, моя дорога, – попросив він і звернувся до Неда: – Я хочу поговорити з вами віч на віч.

– Гаразд, – згодився Нед і поглянув на Дженет, котра нерішуче зупинилася на порозі.

Але Дженет випередила його.

– Я нікуди не піду. Я маю все знати! – затято вигукнула вона.

Нед кивнув і знову повернувся до її батька

– Вона права.

– Дженет, рідна моя, – заговорив сенатор, – я ж хочу пощадити тебе...

– А я не хочу, щоб мене щадили. Я хочу знати правду.

– Тоді я нічого не скажу! – вигукнув сенатор, картинно сплеснувши руками.

– Подзвоніть Полю, Дженет.

– Не треба, – зупинив її сенатор, раніше, ніж вона встигла зрушитися з місця. – Я не заслужив, щоб зі мною поводилися так жорстоко, але... – він витяг з кишені хустку і витер нею спітнілі долоні. Згода. Я розповім вам усе, як було, і за це попрошу вас про послугу, в котрій ви не зможете мені відмовити. Він кинув погляд вбік дочки. Раз ти так наполягаєш, заходь і закрий двері.

Дженет закрила двері і присіла на стілець, напружено випрямившись.

Сенатор заклав руки за спину. В погляді, котрий він кинув на Неда, не було неприязні.

– В той вечір я кинувся услід за Тейлором, тому що я не хотів ризикувати дружбою Поля через дурнувату гарячковість мого сина. Я догнав їх на Китайській вулиці. Поль вже вирвав у Тейлора ціпок. Між ними відбувалося бурхливе з'ясування. Я попросив Поля лишити нас самих і дати мені самому управитися з сином. Поль послухав мене і, передавши мені ціпок, пішов геть. Але тут Тейлор заговорив зі мною в такому образливому тоні, в якому жоден син не має права розмовляти з батьком. Він навіть відштовхнув мене, намагаючись кинутися навздогін за Полем. Я досі не знаю толком, як це вийшло, але я вдарив його ціпком, – він упав і розбив голову об тротуар. Поль зразу ж повернувся – він ще не встиг далеко відійти, – і ми побачили, що Тейлор мертвий. Тоді Поль наполіг, щоб ми лишили його там, на вулиці, і приховали подію. Він заявив, що скандал зіпсує нам всю виборчу кампанію, і я... словом, я дав себе вмовити. Це він підібрав капелюх Тейлора і надів його на мене: я вискочив із дому з непокритою головою. Він запевнив мене, що завжди зможе припинити поліцейське розслідування, якщо на кого-небудь з нас упаде підозра. Невдовзі, точніше кажучи, на минуломі тижні, коли по місту стали ходити чутки, начебто Поль убив Тейлора, я стривожився і відправився до нього. Я сказав, що в усьому зізнаюсь, але він висміяв мене і заявив, що цілком у стані потурбуватися про себе сам.

Сенатор витяг з-за спини руку з носовою хусткою і витер обличчя.

– Ось, власне, і все.

– І ти покинув його валятися там, посеред вулиці?! – вигукнула Дженет, через силу вимовляючи слова.

Сенатор здригнувся, але нічого не відповів.

– Ціла передвиборча промова, – проговорив Нед після нетривалих роздумів, —— крапелька правди і вагон красномовства. – Він поморщився. – Ви хотіли просити про послугу.

Сенатор опустив голову, потім підняв її і поглянув Неду в очі.

– Я б хотів попросити вас про це наодинці.

– Ні.

– Прости мене, моя дорога, – звернувся сенатор до дочки і знову повернувся до Неда: – Я сказав вам правду, але я добре розумію, в якому двозначному становищі я опинився. Я прошу вас, як про милість, повернути мені мій револьвер і лишити мене на п'ять хвилин... ні, всього на хвилину... самого у цій кімнаті.

– Ні.

Сенатор благально притис руку до грудей.

– Хочете вислизнути від розплати? – сказав Нед. – Не вийде.

2

Нед Бомонт провів до дверей Фарра, сивоволосу стенографістку і двох поліцейських детективів, які супроводжували сенатора.

– Не хочете піти з нами? – запитав Фарр.

– Ні, але я ще загляну до вас.

Фарр з ентузіазмом потряс йому руку.

– Заглядайте до мене почастіше, Нед. – попросив він. – Ви відколюєте жахливі фокуси... та раз все завершилося благополучно, я не серджусь.

Нед усміхнувся йому, обмінявся прощальним кивком з детективами, розкланявся із стенографісткою і закрив двері. Він пройшов у білу вітальню, де на диванчику з круглою спинкою лежала Дженет. Вона піднялася йому назустріч.

– Вони пішли, – буденно мовив Нед.

– А він?..

– Він продиктував повне зізнання, значно детальніше, ніж те, що чули ми.

– Ви скажете мені правду?

– Гаразд.

– Що вони з ним... – Вона затнулася, – що йому загрожує?

– Нічого особливого. Вік і становище врятують його. Скоріше за все його звинуватять у ненавмисному убивстві і виправдають або ж засудять умовно.

– А ви теж вважаєте, що це був нещасний випадок?

Нед заперечливо покачав головою. Очі його дивилися холодно.

– Я думаю, що, коли його перевибрання опинилося під загрозою, він втратив голову і убив власного сина.

Дженет не сперечалась. Вона нервово зжимала і розжимала пальці.

– А це правда... що він збирався застрелити Поля?

– Розуміється. Він став би в позу джентльмена старої школи, який помстився за сина там, де закон виявився безсилим, і йому б усе зійшло з рук. Він знав, що Поль перестане грати в мовчанку, як тільки його арештують. Поль мовчав з тих же міркувань, з котрих він підтримував вашого батька на виборах, – йому потрібні були ви. Взявши на себе вину убивства вашого брата, він би втратив вас назавжди. Йому плювати, що про нього думають інші, але якби він дізнався, що ви підозрюєте його, він би виправдався в ту ж мить.

– Я ненавиділа його, – скорботно покачала вона головою. – Я навела на нього біду, але я і зараз ненавиджу його. – Вона схлипнула. – Чому так створене життя, Нед?

– Не задавайте мені загадок, – роздратовано відмахнувся він.

– А ви обманули мене, обвели круг пальця, принесли мені стільки горя, але я все одно не в силах вас ненавидіти.

– Ще одна загадка.

– Нед, а ви давно знали... про батька?

– Важко сказати. Десь підсвідомо ця думка крутилася у мене мало не з самого початку. Нічим іншим я не міг пояснити дурнуватої поведінки Поля. Якби він убив Тейлора, він відразу б зізнався мені в цьому. Він не мав ніяких причин укривати від мене свій злочин. А ось злочин сенатора – це інша справа. Він знав, що я недолюблюю сенатора. Я заявив йому про це без зайвих слів. Він боявся, що я видам вашого батька. В тому, що я ніколи не видам його, він був певен. І коли я заявив, що збираюся докопатися до істини, він заткнув мені рот фальшивим зізнанням.

– А чому ви недолюблювали батька?

– Терпіти на можу зводників.

Вона зарум'яніла і відвела очі.

– А чому ви мене недолюблюєте? – запитала вона здавленим голосом.

Нед мовчав.

– Відповідайте! – вигукнула Дженет, закусивши губу.

– Ви – хороша дівчина, але не пара Полю, і ви безсердечно грали з ним. Ви і ваш батько морочили йому голову. Я пробував відкрити йому очі. Я пояснював йому, що ви обоє дивитеся на нього, як на нижче створіння, як на тварину, з якою всі способи хороші. Я намагався втовкмачити йому, що сенатор завжди все одержував без боротьби і у важку мить втратить або голову, або людську подобу. Але Поль був так закоханий у вас... – Нед зжав зуби і повернувся до рояля.

– Ви зневажаєте мене, – хрипко проговорила вона. – Вважаєте мене продажною жінкою.

– Я не зневажаю вас, – заперечив Нед, не піднімаючи на неї очей. – За все, що ви зробили, ви отримали сповна. Та і всі ми також.

– Тепер ви з Полем знову станене друзями, – сказала вона після довгого мовчання.

Він різко повернувся і, поглянувши на годинника, сказав:

– Я маю попрощатися.

Дженет сполохано підвела на нього очі.

– Хіба ви збираєтеся поїхати?

– Я ще встигну на чотиригодинний потяг.

– Назавжди?

– Якщо тільки мене не змусять виступити свідком на суді. Але я думаю, мені вдасться відвертітися.

Вона поривчасто простягла йому обидві руки.

– Візьміть мене з собою.

Нед часто заморгав.

– Ви дійсно хочете виїхати, чи це просто істерика? – Він ледь почервонів.