Скрипка - Сторінка 2

Він дає мені слово честі, що цього не знатиме і пташка в лісі.

— Ми такі люди,— каже мені Нафтоле гордо, поправ-ляючи комір,— що грошей не маємо, але совісті й чесності у нас більше, ніж у найбільшого багатія! Може, в тебе знайдеться кілька копійок?

Я вихоплюю з кишені карбованця і даю йому. Нафтоле бере в мене гроші двома пальцями, як професор, кличе "праматір Хаву", дивиться вбік і каже їй:

— Візьми, купиш що-небудь на сніданок.

"Прамати Хава" бере в нього карбованця обома руками і всіма пальцями, оглядає його з усіх боків і питає Нафтоле, що купити.

— Що хочеш,— відповідає він їй удавано байдуже,— купи кілька булок, два-три оселедці, сухої ковбаси, і цибулі не забудь, оцту й олії, ну, і ще там чарочку горілки...

Коли все з'явилося на столі, всі накинулись на їжу з таким апетитом, наче після довгого посту. Навіть і мене взяла хіть, і, коли вони запросили мене до столу, я не зміг відмовитися... Давно я не мав такої насолоди від їжі, як на тому бенкеті.

Після бенкету Безбородько моргнув команді, щоб узялися за інструменти, і мене знову вшанували музикою "його власної композиції". Цю "композицію" вони грали так оглушливо, що мені позакладало вуха, і я пішов звідти, наче п'яний, зовсім очманівши від цієї "композиції". Цілий День у хедері переді мною обертом ішли вчитель, учні і книжки, а в ушах, не вгаваючи, звучала "композиція". Вночі мені приснився Паганіні верхи на сатані, він торохнув мене скрипкою по голові,— і я прокинувся з криком, з головним болем і почав сипати словами, як із торби. Що саме я говорив, не знаю. Але моя старша сестра Песя розказувала мені потім, що я белькотав у гарячці без жодного зв'язку якісь дивні слова: "композиція", "Паганіні". І ще розповідала мені сестра, що в той час, коли я лежав хворий, до нас двічі приходив від Нафтоле-музиканта якийсь босий хлопчик довідатися, що я поробляю. Його прогнали й наказали, щоб ноги його тут більше не було...

— Чого ж приходив до тебе Нафтолин хлопчик? — допитується в мене сестра і мучить мене, щоб я їй всю правду сказав.

— Не знаю,— кажу,— далебі, не знаю. Звідки мені знати?

— Як тобі не соромно,— докоряє мені мати,— ти вже, нівроку, дорослий парубок, тебе вже сватають, а ти товаришуєш з босими музикантами. Яка ти їм рівня? Чого хотів від тебе хлопець Нафтоле-музиканта?

— Який Нафтоле? — кажу я, прикидаючись здивованим.— Який музикант?

— Дивись на нього, на цього бідолаху,— встряє тато,— не знає навіть, що сказати. Святий та божий! Я в твої роки був уже заручений, а він ще грається з товаришами! Одягайся і йди до хедеру. Якщо тебе зустріне Герш, який держить бойню, і спитає, що тобі було, скажи — лихоманка. Чуєш, що я кажу? Лихоманка.

Я нічогісінько не розумію. При чому тут Герш з бойні і навіщо я мушу йому сказати — "лихоманка"?.. Через кілька тижнів я дістав відповідь на це запитання.

6

Герш з бойні (так його звали тому, що він, і батько його, і дід здавна орендували бойню) — людина середнього віку; у нього округле черевце, руда борідка, вогкі очиці і широке біле чоло — прикмети розумної людини. Він уславився в містечку як добра, освічена, розумна людина, як знавець біблії і дуже письменний, тобто він гарно писав. Його листами, кажуть, колись зачитувались по всій країні. Крім того, він мав гроші і доньку-одиначку, дівчину з рудим волоссячком і вогкими оченятами,— викапаний Герш. Звалася вона Естерка, а прозивали її Флестер-ка. Була вона полохлива й тендітна, боялася нас, школярів, як смерті, бо їй допікали, дражнили її й співали пісеньку:

Естер, Флестер, Чом не маєш Сестер?

Здається, що поганого в цих словах? Еге ж нічого? А все-таки Флестерка, почувши ці слова, затуляла вуха, тікала з плачем, ховалася в глухому закутку і кілька днів боялася вийти на вулицю.

Та це було давно, коли вона ще була дитиною. Тепер вона стала вже дівчиною на відданні, заплела собі руду кіску і як наречена ходить, причепурившись за останньою модою. Моя мати дуже любила її й не могла нахвалитися нею: "Тиха голубка". Естерка іноді по суботах приходила до моєї сестри Песі і, коли зустрічала мене, червоніла й опускала очі. А сестра моя Песя навмисне кликала мене, запитувала про що-небудь і пильно дивилася нам обом в очі.

Одного разу трапилась пригода. Приходить до нас у хедер мій тато з Гершем, а слідом за ними поспішає шадхен * Шолом-Шахне, шестипала кучерява людина з чорною бородою, великий злидар. Побачивши таких гостей, наш учитель Зорах надягнув на себе капоту і шапку поверх ярмулки. Від несподіванки й поспіху один пейс заскочив йому за вухо, шапка зсунулась, і з-під неї більш як наполовину визирала ярмулка, а одна щока в нього за-шарілась. Можна було наперед сказати, що тут щось криється, тим більше, що Шолом-Шахне останнім часом чогось занадто унадився до нас у хедер. Щоразу викликав він учителя в сінці і там стояв з ним кілька хвилин, вопи таємниче розмовляли, перешіптувалися, вимахуючи при цьому руками й знизуючи плечима, а Шолом-Шахне, зітхаючи, закінчував:

— Та одно з двох! Коли судилося, то це напевне станеться. Що ми можемо знати?

Відколи прийшли гості, вчитель Зорах не знав, що йому робити, куди їх посадовити. Він схопив кухонний ослінчик, на якому його дружина солила м'ясо, і спочатку покрутився з ним по хаті, а потім поставив його і сам таки сів. Але зразу ж підскочив, як ошпарений, дуже зніяковівши, і схопився за задню кишеню капоти, неначе щось загубив.

— Ось стілець, сідайте,— звернувся він до гостей.

— Нічого, нічого, сидіть,— відказує тато,— ми зайшли до вас, реб Зорах, тільки на хвилину, вони перевірять мого хлопця з біблії.

І тато показує на Герша.

— О, прошу, чом ні? — каже вчитель Зорах, хапає біблію і підносить її Гершеві з таким виглядом, немовби кажучи: "Ось тобі, і роби що хочеш!"

Герш бере біблію в руки як людина, що добре розуміється на цьому крамі, схиляє голівку набік, примружує одне око, довго перегортає сторінки і підносить мені перший розділ "Пісні пісень".

— "Пісня пісень"? — озивається вчитель з посмішкою, немовби кажучи: "Нічого складнішого не могли знайти?"

— "Пісня пісень",— відповідає йому Герш з бойні.— "Пісня пісень" не така легка хіч (він не вимовляє "р"), як ви гадаєте. "Пісню пісень" тхеба хозуміти.

— Звичайно,— усміхаючись, озивається шадхен Шо-лом-Шахне. Учитель дає мені знак, я підходжу до стола, розхитуюсь і починаю вголос, наспівуючи:

— "Пісня пісень" — спів над усіма співами. Всі пісні співав пророк, а цю співав пророк син пророка; всі пісні співав мудрець, а цю співав мудрець син мудреця; всі пісні співав цар, а цю співав цар син царя.

Співаючи, я зиркаю на своїх екзаменаторів і на обличчі кожного помічаю інший вираз. На обличчі в тата розлилося задоволення і гордість. На обличчі вчителя застиг страх, що я, боронь боже, зіб'юся і зроблю помилку. Його губи тихенько промовляли за мною кожне слово. Герш сидів, схиливши голову трохи набік, руду борідку тримав у роті, одно око заплющив, а другим дивився в стелю і прислухався, як великий-великий знавець. Шадхен Шо-лом-Шахне весь час не зводив з нього очей. Він сидів, наполовину перехилившися вперед, допомагав мені хитатися і не міг утриматись, щоб не перепинити мене. Усміхаючись і кашляючи водночас, Шолом-Шахне махнув подвійним пальцем і вигукнув:

— Коли всі кажуть, що він знає, значить, знає. Через кілька днів були заручини, і я став у щасливий

час нареченим Флестерки, єдиної Гершевої доньки.

Іноді буває так, що людина виростає за день більше, ніж інший за десять років. Коли я став нареченим, я зразу відчув, що я дорослий. Здається, той самий, що й раніше, а проте не такий. Всі — від наймолодшого товариша аж до вчителя реб Зораха — почали ставитись до мене з більшою пошаною: що не кажи — наречений з годинником. І тато теж перестав гримати на мене; про ляпаси годі казати: як це можна надавати ляпасів нареченому із золотим годинником? Ганьба перед людьми і соромно перед самим собою. Правда, одного разу у нашому хедері відшмагали нареченого Елю за те, що піймали на гарячому, коли він разом із селянськими дітьми ковзався на річці. Про цю подію гомоніло тоді все містечко. Його наречена, дізнавшися про такий скандал, так довго плакала, аж поки нареченому повернули тноїм *, а сам наречений з досади и ганьби хотів кинутись у річку, та вона якраз тоді взялася кригою...

Майже таке саме нещастя трапилось зі мною, але не через шмагання й ковзання на річці, а через скрипку. Ось як була справа.

До нашої винної крамниці часто заходив капельмейстер Чечик, якого ми звали "пан пулковник". То був високий здоровило з великою круглою бородою і страхітливими бровами. Розмовляв він дивною мішаниною з кількох мов. Під час розмови він поводив бровами. Коли опускав брови, обличчя його робилося темне, як ніч, а коли піднімав, воно ставало ясне як день, бо під цими буйними бровами були блакитні, добрі, сміхотливі очі. Чечик ходив у мундирі із золотими ґудзиками, і саме тому його звали у нас "пан пулковник". У нашій крамниці він був частий гість не тому, що, боронь боже, любив чарку, а тому, що мій тато вмів майстерно готувати з родзинок "найкраще, найдорожче угорське вино", яким Чечик не міг нахвалитися. Він, бувало, покладе свою велику страхітливу руку на пляшку і каже до тата своєю мішаною мовою:

— Пане келермайстер!, у тебе найлєпший унгард-вайн 2. Німа такого вина в Будапешті. Пред богем!

1 Хазяїн винного льоху (нім.)%

2 Угорське вино (нім ).

До мене Чечик ставився дуже прихильно, хвалив мене, що вчуся в хедері, і часто розпитував, хто був Адам, хто такий Ізак і хто був Джозеф.

— Иосиф? — питаю я.— Праведний Иосиф?

— Джозеф,— каже він.

— Иосиф,— виправляю я знову.

— У нас Джозеф, а у вас Юзеф,— каже він і щипає мене за щічку.— Джозеф — Юзеф, Юзеф — Джозеф,— вшістко єдно, ганц егаль 1.

— Хи-хи-хи.

Я ховаю обличчя в кулак і довго сміюся.

Але відколи я зробився нареченим, Чечик теж перестав поводиться зі мною, як з дитинчам, почав розмовляти, як з рівним, розповідав про полкові пригоди і різних музикантів (пан пулковник був дуже балакучий, та ні в кого, крім мене, не ставало часу його вислухати). Одного разу він почав зі мною розмову про музику, і я спитав у нього:

— На якому інструменті грає пан пулковник?

— На вшістких інструменту,— каже він і зводить на мене брови.

— На скрипці теж? — питаю я в Чечика, і він нараз стає вищий в моїх очах.

— Приходь як-небудь до мене,— каже він,— я тобі заграю.

— Коли я можу,— кажу,— прийти до вас, пане пул-ковнику, як не в суботу? Але з умовою, щоб ніхто не знав.