Скрипка - Сторінка 3

Обіцяєте мені?

— Пред богемі — каже він і зводить на мене брови.

8

Чечик жив ген далеко за містом у білій маленькій хатинці, з маленькими віконцями, пофарбованими віконницями і зеленим городом, на якому гордовито красувалося —багато високих жовтих соняшпиків, що, схиливши трохи набік головки, трохи коливались, наче кликали мене до себе: "Сюди, до нас, хлопчику І Тут просторо, вільно, ясно, свіжо й тепло, тут хороше!.." І після бруду, спеки й куряви, що в містечку,, і після тісноти, гармидеру й галасу, що в хедері, таки вабить сюди, бо тут просторо, вільно, ясна, свіжо й тепло, тут хороше! Хочеться бігати, стрибати, горлати, співати чи то зовсім кинутись на землю, обличчям у зелену, пахучу траву... Та ба! Не про вас це, єврейські діти! Жовті соняшники, зелена капуста, свіже повітря, чиста земля, ясне небо,— пробачте, це не на вашому смітнику зросло!..

Зустрів мене чорний, кудлатий собака з червоними вогненними очима. Він так люто накинувся на мене, що душа в п'яти сховалася. Щастя, що собака був прив'язаний. Почувши мій лемент, Чечик вибіг без мундира і нагримав на собаку,— лише тоді собака вгамувався. Після цього Чечик підвів мене до чорного собаки. Запевняючи мене, що нічого боятись, собака не вкусить, він запропонував мені, щоб я погладив тварину, і, недовго думаючи, взяв мою руку та провів нею по собачій шкурі. Чорний розбишака опустив хвіст, схилив голову і кинув на мене погляд збоку, немовби кажучи: "Твоє щастя, що пан стоїть поблизу, а то пішов би ти звідси без руки..." Набравшись страху через собаку і зайшовши з паном пулковником до хати, я занімів від здивування: всі стіни з верху до низу увішані рушницями, а на підлозі лежить шкура з головою лева чи тигра із страхітливо гострими зубами. Ну, лев — це ще невелике лихо, він дохлий. Але рушниці, рушниці! Мені не любі були свіжі сливи і рум'яні яблука, якими частував мене господар з власного саду. Мої погляди безперестанку стрибали з однієї стіни на другу. Лише згодом, коли Чечик великою дужою рукою витяг з червоної коробки маленьку, кругленьку, пузату скрипку, поклав на неї свою велику широку бороду та провів кілька разів смичком по струнах і пролунали перші звуки незнаної мелодії, я вмить забув чорного собаку, страхітливого лева і заряджені рушниці. Я тільки бачив перед собою велику Чечикову бороду і його опущені брови, бачив лише круглу пузату скрипочку і пальці, які літають по струнах так хутко, що людський розум не може осягнути: де береться стільки пальців?

Потім зник і Чечик з його широкою бородою, густими бровами і чудесними пальцями. Я вже не бачив перед собою нічого. Я тільки чув спів, стогін, плач, хлипання, гомін, шепотіння,— дивні звуки, яких ніколи в світі не чув! Звуки солодкі, як мед, лились невпинно, лилися безпосередньо в серце, і душа моя полинула ген-ген далеко, в інші світи, у земний рай самих лише звуків, самих співів...

— Гербати хцеш? 1 — раптом звернувся до мене Чечик, ноклавши скрипку і ляснувши мене по плечі.

Мені здалося, що я впав з сьомого неба на землю.

З того часу я приходив сюди щосуботи по півдні слухати Чечикову гру на скрипці. Я вже йшов просто, нікого не боячись, і навіть з чорним собакою ми так заприятелювали, що, побачивши мене, він крутив хвостом і намагався кинутись до мене лизнути руку. Та я йому не дозволяв: "Будемо краще дружити на відстані!"

Дома жодна душа не знала, де я марную час у суботу,— все-таки наречений! — і не знали б до сьогоднішнього дня, якби не трапилася зі мною нова халепа, велике нещастя, яке буде описане в розділі дев'ятому.

9

Кого, здається, має обходити, коли, наприклад, хлопець іде в суботу погуляти трохи далі, ніж усі, за околицю міста? Невже справді немає іншої роботи, як підглядати, цікавитися чужими справами? Але балачки тут не допоможуть. Така вже наша вдача — придивлятися до інших, вистежувати, вишукувати хиби й давати поради. Наприклад, є такі, що люблять підійти до зовсім сторонньої людини, коли та біжить в якійсь нагальній справі, і сказати їй, що в неї, здається, підгорнулася штанина; або показати на когось пальцем так, щоб той не знав, на що ви патякаєте: на ніс, чи на бороду, чи ще там на якесь лихо; або коли хтось мучиться, відчиняючи щось, йому скажуть: "Ви не вмієте, пустіть мене"; або коли хтось будує хату, зупиняться й зауважать йому, що стеля, здається, занадто висока, кімнати надміру просторі, а вікна потворно широкі,— хоч розвалюй хату і будуй нову... Отак, розумієте, заведено у нас з давніх-давен, ще з перших днів створення світу. Ми з вами людей не переробимо, та це зовсім і не наш обов'язок...

Після такої передмови вам уже буде зрозуміло, чому Ефраїм Колода — зовсім чужий мені чоловік, який доводився нам п'ятим колесом до воза,— чатував на мене, підглядав, рознюхував, куди я йду, і підклав мені свиню: за-присягся, що сам бачив, як я їм трефне у пулковнпка і курю цигарки в суботу. "Щоб я мав,— казав він,— таке щастя, як це щира правда, а коли брешу, нехай не діждуся прийти туди, куди йду; навіть коли це хоч трішечки неправда, нехай мені рот скривиться і очі повилазять".

— Амінь, дай боже! — озвався я і дістав від тата свіжого ляпаса, щоб не був зухвалим... Та я, здається мені, забігаю наперед. Я вам забув розповісти, хто такий Ефра-їм Колода і що то за людина, і як усе це виникло.

На околиці міста, за мостом, жив Ефраїм Колода. Чому його звали Колодою? Він колись торгував лісом. Тепер уже не торгує. Цьому є певна причина. На складі у нього знайшли чужу колоду з чужим клеймом. Він мав через це багато клопоту. Почався суд, тяганина,— насилу відкарас-кався від тюрми. Відтоді він кинув торгівлю, взявся до міських і громадських справ: цехи, податки на м'ясо, синагога... Попервах у нього не дуже ладилось — він зазнавав ганьби, але чим далі, тим більше прибирав до рук громадські справи і почав натякати, що знає всі входи й виходи... З часом Ефраїм став потрібною людиною, без якої не можна було й кроку ступити. Отак залазить хробак у яблуко, умощується досить просторо, стелить собі м'яке ліжко, почуває себе як дома, стає великим цабе.

Був Ефраїм низенький на зріст, мав куці ноженята й маленькі рученята, червоні щічки, ходив швиденько, пританцьовуючи і похитуючи голівкою. Говорив він скоромовкою, повискуючи, а сміявся дрібненько, наче розсипаючи горох. Я його терпіти не міг — сам не знаю за віщо. Кожної суботи, коли я йшов до Чечика або від Чечика, я зустрічав його на мосту в довгому залатаному святковому сюртуці. Він ішов, заклавши руки назад і наспівуючи дуже тоненьким голоском, а довгий сюртук досягав йому до п'ят.

— Добридень,— вітаю я його.

— Добридень,— каже він.— Куди це хлопець прямує?

— Просто так,— кажу,— прогулююсь.

— Прогулюєшся? Сам-один? — каже він і дивиться мені в очі з такою посмішкою, що важко второпати, що вія хоче цим сказати: чи то велика відвага з мого боку, що насмілююсь іти сам-один, чи розумно я дію, чи по-дурному...

Одного разу, йдучи до Чечика, я помітив, що Ефраїм Колода чогось надто пильно дивиться мені вслід. Я зупинився на мосту і почав дивитися у воду. Ефраїм теж зупинився і теж почав дивитися у воду. Тоді я пішов назад. Бачу, він слідом за мною. Я знову попрямував до Чечика, але й він — туди ж. Потім він зник. Згодом, сидячи за столом з Чечиком і попиваючи чай, ми почули, що чорний собака на когось дуже гавкає і рветься на ланцюгу. Я глянув у вікно, і мені здалось, що бачу щось низеньке, чорненьке, на маленьких ніжках, воно біжить-біжить і зникає. Судячи з усього, я б міг заприсягтися, що це Ефраїм Колода.

Так воно й було. Я прийшов додому присмерком з роз-червонілим обличчям і застав Ефраїма біля столу. Він із запалом щось розповідав і сміявся за своєю дивною манерою. Побачивши мене, він замовк і почав постукувати куцими пальцями по столу. Проти нього сидів тато,— білий як крейда,— крутив бороду, одриваючи волосинки одну по одній,— ознака, що він роздратований.

— Звідки це ти йдеш? — запитує в мене тато і дивиться на Ефраїма.

— А звідки мені йти? — питаю.

— Не знаю,— каже він мені.— Скажи ти — звідки, ти знаєш краще.

— З синагоги,— кажу.

— А де ти,— каже,— був цілий день?

— А де ж,— питаю,— мені бути?

— Хіба я знаю,— каже він,— де? Скажи сам де, тобі краще знати.

— У синагозі,— кажу.

— Що ти робив,— каже,— в синагозі?

— Що я міг робити,— питаю,— в синагозі?

— Хіба я знаю, що ти міг робити,— каже він,— у синагозі?

— Учився,— відповідаю.

— Що ти,— допитується він,— учив?

— Що мені вчити? — кажу.

— Хіба я знаю, що ти міг вчити?

— Талмуд вивчав,— відповідаю.

— Який розділ талмуда ти вивчав?

— Який розділ я міг вивчати?

— Хіба я знаю,— каже він,— який розділ ти міг вивчати?

— Я вчив,— кажу,— трактат "Субота".

Тут Ефраїм Колода засміявся дрібненько, а тато не міг більше стриматись. Він скочив з місця і почастував мене двома дзвінкими, вогненно-палаючими ляпасами. У мене аж іскри з очей посипались. Це почула мама в сусідній кімнаті і прибігла з галасом:

— Нухиме, господь з тобою, що ти робиш? Парубка б'єш, нареченого, перед вінчанням? Що буде, коли дізнається сват?!

Мати мала рацію. Сват дізнався про всю пригоду — Ефраїм сам усе йому переказав і цим помстився на ньому: вони завжди були на ножах.

Назавтра мені повернули тноїм і подарунки нареченій. Скінчилось моє женихівство. Це так допекло татові, що він занедужав, пролежав довгий час у ліжку, а мене не пускав до себе, навіть бачити не хотів, хоч як просила за мене мати, хоч як старалася виправдати мене.

— Така ганьба! — казав він.— Ганьба — це мені найгірше за все!

— Чого ти так побиваєшся? — намагалася його заспхи коїти мати: — Знайдемо іншу наречену. Що поробиш? Віку собі вкоротити? Певно, вона була не його суджена...

Серед тих, хто приходив відвідати мого хворого батька, був також і капельмейстер Чечик.

Побачивши його, тато зняв ярмулку, сів на ліжку, подав йому худу, висохлу руку, подивився в очі і сказав:

— Ой пане пулковнику, пане пулковнику!..

Більше він нічого не міг вимовити, бо його душили сльози і кашель...

Уперше за свое життя побачив я на очах у тата сльози. Це мене так вразило, що аж серце защеміло. Я стояв, дивився у вікно і ковтав сльози. У цю хвилину я щиро шкодував про все, що заподіяв.