Сліпий музикант - Сторінка 18

Це був, очевидно, Роман. Обличчя його було широке, подзьобане віспою і надзвичайно добродушне. Заплющені повіки ховали ямки очей, на губах грала добродушна усмішка. Пройшовши повз дівчину, що притислася до стіни, він зійшов на площадку. Розмахнута рука його товариша влучила йому збоку в шию.

— Брате! — гукнув він приємним, грудним голосом.— Єгорію,— знову воюєш?

Вони стикнулися й обмацали один одного.

— Нащо бісенят впустив? — спитав Єгорій по-малоруськи, все ще із злістю в голосі.

— Нехай собі,— благодушно відповів Роман...— Пташки божії. Ось як ти їх налякав. Де ви тут, бісенята...

Діти сиділи по кутках біля грат, причаївшись, і їх очі блискали лукавством, а почасти страхом.

Евеліна, нечутно ступаючи в темряві, зійшла вже до половини першого проходу, коли за нею почулись упевнені кроки обох сліпих, а зверху долетів радісний вереск і крики хлопців, що кинулися цілою зграєю на Романа, який залишився з ними.

Компанія тихо виїжджала з монастирської брами, коли з дзвіниці пролунав перший удар. Це Роман задзвонив до вечерні.

Сонце сіло, коляска котилася потемнілими полями, і її проводили рівні меланхолійні удари, завмираючи в синьому присмерку вечора.

Усі мовчали всю дорогу до самого дому. Увечері довго не було видно Петра. Він сидів десь у темному кутку саду, не відгукуючись, коли його кликала навіть Евеліна, і прийшов помацки в кімнату, коли всі полягали...

IV

Попельські прожили ще кілька днів у Ставрученків. До Петра часом вертався його недавній настрій; він бував жвавим і по-своєму веселим, пробував грати на нових для нього інструментах, колекція яких у старшого з синів Ставрученка була досить велика і які дуже цікавили Петра,— кожен із своїм особливим голосом, здатним віддавати особливі відтінки почуття. Та все ж в ньому помітна була якась похмурість, і хвилини звичайного душевного стану здавалися спалахами на загальному фоні, що все більше темнів.

Наче з безмовної згоди, ніхто не вертався до епізоду в монастирі, і вся ця подорож ніби випала у всіх з пам'яті й забулась. Однак було помітно, що вона запала глибоко в серце сліпого. Кожного разу, зоставшись на самоті, або в хвилини загального мовчання, коли його не розважали розмови людей навколо, Петро глибоко задумувався, і на обличчі його лягав вираз якоїсь гіркоти. Це був знайомий усім вираз, але тепер він здавався більш різким і... дуже нагадував сліпого дзвонаря.

За фортепіано, в хвилини найбільшої безпосередності, в його гру часто вплітався тепер дрібний передзвін і протяжні зітхання міді на високій дзвіниці... І те, про що ніхто не зважувався заговорити, ясно вставало у всіх в уяві: похмурі переходи, тонка постать дзвонаря з сухотним рум'янцем, його злі окрики й жовчне нарікання на долю... А потім—обидва сліпці в однакових позах на вишці, з однаковим виразом облич, з однаковим рухом чуйних брів... Те, що близькі досі вважали персональною особливістю Петра, тепер було загальною печаттю темної стихії, яка поширювала свою таємничу владу однаково на всі свої жертви.

— Слухай, Ганю,— спитав Максим у сестри, коли вернулися додому.— Чи не знаєш ти, що сталося під час нашої подорожі? Я бачу, що хлопчик змінився саме з того дня.

— Ах, це все через зустріч із сліпим,— відповіла Ганна Михайлівна, зітхаючи.

Вона недавно ще відіслала в хмонастир два теплі баранячі кожухи й гроші з листом до отця Памфілія, прохаючи його полегшити скільки можна долю обох сліпців. у неї взагалі було добре серце, але спочатку вона забула про Романа, і тільки Евеліна нагадала їй, що слід було подбати про обох. "Ах, так, так, звичайно",— відповіла Ганна Михайлівна, але було видно, що в думках у неї був один. До її пекучої жалості домішувалось почасти забобонне почуття: їй здавалося, що цією жертвою вона вмилостивить якусь темну силу, що вже насувається похмурою тінню над головою її дитини.

— З яким сліпим? — перепитав Максим здивовано.

— Та з цим... на дзвіниці...

Максим сердито стукнув милицею.

— Яке прокляття — бути безногою колодою! Ти забуваєш, що я не лажу по дзвіницях, а від баб, видно, не доб'єшся пуття. Евеліна, спробуй хоч ти сказати розумно, що ж таке було на дзвіниці?

— Там,— тихо відповіла теж зблідла за ці дні дівчина,— є сліпий дзвонар... І він...

Вона зупинилась. Ганна Михайлівна затулила долонями палаюче обличчя, по якому текли сльози.

— І він дуже схожий на Петра.

— І ви мені нічого не сказали! Ну, що ж далі? Це ще недостатня причина для трагедій,— додав він з м'яким докором.

— Ах, це так жахливо,— відповіла Ганна Михайлівна тихо.

— Що ж жахливо? Що він схожий на твого сина?

Евеліна багатозначно подивилася на старого, і він замовк. Через кілька хвилин Ганна Михайлівна вийшла, а Евеліна залишилася із своєю постійною роботою в руках.

— Ти сказала не все? — спитав Максим після хвилинного мовчання.

— Так. Коли всі зійшли вниз, Петро лишився. Він звелів тьоті Гані (вона так називала Попельську з дитинства) йти за всіма, а сам лишився з сліпим. І я... теж лишилась.

— Підслухувати? — сказав старий педагог майже машинально.

— Я не могла... піти...— відповіла Евеліна тихо.— Вони розмовляли один з одним, як...

— Як товариші по нещастю?

— Еге, як сліпі... Потім Єгор спитав у Петра, чи бачить він у сні матір? Петро каже: "не бачу". І той теж не бачить. А другий сліпець, Роман, бачить у сні свою матір молодою, хоч вона вже стара...

— Так! Що ж далі?

Евеліна задумалась і потім, підводячи на старого свої сині очі, в яких тепер видно було боротьбу й страждання, сказала:

— Той, Роман, добрий і спокійний. Обличчя в нього сумне, але не зле... Він народився зрячим... А другий... Він дуже страждає,— враз звернула вона.

— Кажи, будь ласка, прямо,— нетерпляче перебив Максим,— другий озлоблений?

— Так. Він хотів бити дітей і кляв їх. А Романа діти люблять.

— Злий і схожий на Петра... розумію,— задумано сказав Максим.

Евеліна ще помовчала і потім, наче ці слова коштували їй важкої внутрішньої боротьби, промовила зовсім тихо:

— Обличчям обидва не схожі... риси інші. Але у виразі... Мені здавалось, що раніше у Петра бував вираз трошки як у Романа, а тепер все частіше видно того, другого... і ще... Я боюсь, я думаю...

— Чого ти боїшся? Іди сюди, моя розумна крихітко,— сказав Максим з незвичайною ніжністю. І коли вона, слабнучи від цієї ласки, підійшла до нього з слізьми на очах, він погладив ЇЇ шовковисте волосся своєю великою рукою і сказав:

— Що ж ти думаєш? Скажи. Ти, я бачу, вмієш думати.

— Я думаю, що... він вважає тепер, що... всі сліпо— народжені злі... І він упевнив себе, що він теж... неодмінно.

— Ага, ось що...— промовив Максим, раптом приймаючи руку...— Дай мені мою люльку, голубонько... Он вона там, на вікні.

Через кілька хвилин над його головою знялася синя хмара диму.

— Гм... так... погано,— бурчав він про себе.— Я помилився... Ганя мала радію: можна сумувати й страждати за тим, чого не зазнав ні разу. А тепер до інстинкту долучилася свідомість, і обоє підуть в одному напрямі. Проклятий випадок... А втім, шила, як то кажуть, у мішку не сховаєш... Все ж де-небудь виткнеться...

Він зовсім потонув у сизих хмарах... В квадратній голові старого кипіли якісь думки й нові рішення.

V

Прийшла зима. Випав глибокий сніг і вкрив дороги, поля, села. Садиба стояла вся біла, на деревах лежали пухнасті пластівці, наче сад знову розпустився білим листям... у великому каміні потріскував вогонь; кожен, хто входив знадвору, вносив із собою свіжість і запах м'якого снігу...

Поезія першого зимового дня була по-своєму доступна сліпому. Прокидаючись вранці, він відчував завжди особливу бадьорість і розпізнавав прихід зими з тупання людей, які входили в кухню, з рипіння дверей, з гострих, ледве вловимих струминок, що розбігалися по всьому дому, із рипу кроків надворі, з особливої "холодності" всіх надвірних звуків. І коли він виїздив з Йохимом по першому снігу в поле, то слухав з насолодою дзвінкий скрип саней і якийсь лункий лускіт, яким ліс з-за річки обмінювався з дорогою й полем.

Цим разом перший білий день повіяв на нього тільки більшим смутком. Взувши зранку високі чоботи, він пішов, прокладаючи пухкий слід по нетоптаних ще доріжках, до млина.

В саду було зовсім тихо. Мерзла земля, вкрита пухнастим м'яким шаром, зовсім замовкла, не відбиваючи звуків: зате повітря стало якесь особливо чуйне, чітко й повно переносячи на далекі віддалі і крик ворони, і удар сокири, і легкий тріск зламаної гілки... Часом чути було дивний дзенькіт, наче від скла, який переходив на найвищі ноти і завмирав ніби на величезній віддалі. Це хлопчаки кидали каміння на сільському ставку, що взявся на ранок тонкою плівкою першого льоду.

В садибі ставок теж замерз, але річка біля млина, обважніла й темна, все ще сочилася в своїх пухнастих берегах і шуміла на заставках.

Петро підійшов до греблі і зупинився, прислухаючись. Дзвеніння води було інше — важче і без мелодії. В ньому ніби почувався холод помертвілих околиць...

В душі у Петра теж було холодно й похмуро. Темне почуття, яке ще того щасливого вечора піднімалося з глибини душі якимсь побоюванням, незадоволеністю й запитанням, тепер розрослось і посіло в душі місце, що належало відчуттям радості й щастя.

Евеліни в садибі не було. Яскульські зібралися з осені до "благодійниці", старої графині Потоцької, яка неодмінно вимагала, щоб старі привезли також і дочку. Евеліна спочатку опиралась, але потім поступилася перед наполяганнями батька, до яких дуже енергійно приєднався й Максим.

Тепер Петро, стоячи біля млина, згадував свої колишні відчуття, намагався відновити їх колишню повноту й цільність і питав себе, чи почуває він її відсутність. Він її почував, але усвідомлював також, що й присутність її не дає йому щастя, а завдає особливого страждання, яке без неї трохи втишилося.

Ще так недавно в його вухах звучали її слова, вставали всі подробиці першого признання, він почував під руками її шовковисте волосся, чув біля своїх грудей удари її серця. І з усього цього складався якийсь образ, що сповнював його радістю. Тепер щось безформне, як ті примари, що населяли його темну уяву, вдарило в цей образ мертвущим подувом, і він розлетівся. Він уже не міг з'єднати своїх спогадів у ту гармонійну цільність почуття, яка переповнювала його перший час.