Смерть — діло самотнє - Сторінка 28

Вона широко розчахнула двері, і я побачив майже знавіснілу слониху, з безтямними очима й розпатланим волоссям, що поводилася так, наче їй щойно прострілили з гвинтівки голову.

Я посадовив її назад у крісло й відчинив холодильника, гарячково міркуючи, що їй краще зарадить, – майонез чи вино. Мабуть, вино.

– Ось випийте, – звелів я і раптом помітив, що позаду, в дверях, стоїть мій водій: він піднявся за мною, думаючи, що я пройдисвіт і хочу втекти, не заплативши.

Я схопив майонезну банку з двадцятип'ятицентовиками й подав йому.

– Цього вистачить?

Він швидко прикинув на око, цмокнув язиком і вибіг, брязкаючи монетами в банці.

Тим часом Фанні вже допивала своє вино. Я знову наповнив її келих і сів чекати. Нарешті вона заговорила:

– Ось уже дві ночі хтось ходить у мене під дверима. То прийдуть, то підуть, то прийдуть, то підуть, і не так, як завжди, а спиняться, постоять, подихають…

О боже, що їм треба серед ночі під дверима старої, гладкої і немічної оперної співачки? Не хочуть же вони мене згвалтувати, га? Хіба хтось гвалтує підтоптаних двохсоткілограмових сопрано?

На цю думку вона почала сміятися, та так, що аж заходилась і задихалась, і я вже не знав, чи то в неї істерика, чи такий вибух веселощів з власного дотепу. Щоб припинити цей сміх і змінити колір її обличчя, мені довелося постукати їй по спині, а потім дати ще келих вина.

– Ой-ой-ой! – відсапувалася вона. – Як приємно посміятися! Хвалити бога, що ти приїхав. Ти ж захистиш мене, правда, любчику? Пробач мені, що я ото сказала. Звісно ж, не ти привів сюди те страхіття й залишив у мене під дверима. Мабуть, це просто лихий і голодний собака Баскервілів сам приходить сюди, щоб лякати бідолашну Фанні.

– А ви пробачте мені, Фанні, що я не сказав про Джіммі, П'єтро і Сема, – промовив я і за одним духом вихилив свій келих. – Просто не хотів навалити на вас стільки лихих вістей зразу. А тепер слухайте. Через кілька хвилин до будинку під'їде Констанс Реттіген. Вона хоче, щоб ви кілька днів перебули в неї і…

– Знов таємниці! – вигукнула Фанні, витріщивши очі. – Відколи це ти з нею спізнався?.. Та й однаково не буде з того добра. Мій дім тут. Якщо я поїду звідси, я пропаду, просто вмру. Тут мої платівки…

– Ми заберемо їх із собою.

– Книжки.

– Я знесу їх униз, до машини.

– А майонез… у неї такого немає.

– Я сам вам купуватиму.

– І місця в неї не вистачить.

– Вистачить, Фанні, навіть для вас.

– Вона…

І отак воно тривало, аж поки я почув, як унизу загальмував біля тротуару лімузин Констанс.

– То що – ні, Фанні?

– Тепер мені вже добре, коли ти тут. Тільки скажи місіс Гутіерес, хай прийде і трохи побуде зі мною після того, як ти поїдеш, – весело відказала Фанні.

– Звідки такий оптимізм, коли ви ще годину тому були одною ногою в домовині?

– Любчику мій, з Фанні все гаразд. Той жахливий звірюка більш не прийде, я знаю, та й однаково… однаково…

Вибравши страшенно слушну мить, весь старий будинок здвигнувсь уві сні.

Двері кімнати Фанні зашерехтіли в своїй рамі.

І Фанні, наче вражена останнім пострілом, сколихнулась у кріслі й мало не задихнулася від жаху.

Я прожогом метнувся до дверей, розчинив їх навстіж і втупив очі в довгу ущелину коридора – з милю в один бік і з милю в другий, два довжелезні темні тунелі, вщерть виповнені вугільно-чорними потоками мороку.

Прислухавшись, я почув, як потріскує тиньк на стелі, як злегка тремтять двері в рамі. Десь без угаву бурмотів сам до себе унітаз – старий і холодний білий фаянсовий надгробок серед ночі.

У коридорі, певна річ, нікого не було.

Хоч би хто там приходив, якщо й справді хтось приходив, він притьмом зачинив двері й чкурнув чи то до парадного, чи то до чорного ходу. Туди, звідки до будинку невидимим потоком линула ніч і безконечний звивистий струмінь вітру, що ніс із собою спомини про речі спожиті й речі викинуті, про речі жадані й речі нікому більш не потрібні.

Мене поривало чимдуж загукати в ті порожні коридори, викрикнути те, що я хотів викрикнути на нічному березі перед маврітанським фортом Констанс Реттіген. Іди геть. Дай нам спокій. Може, як на вигляд, ми й заслужили смерті, але насправді це не так.

Та я закричав у порожнечу:

– Ну годі вже, діти! Розходьтеся по своїх кімнатах. Ну ж бо, йдіть звідси! Отак, молодці.

Я почекав, доки уявні діти розійдуться по своїх кімнатах, тоді повернувся, зачинив двері й фальшиво всміхнувся.

Фанні заспокоїлась. Чи вдала, ніби заспокоїлась.

– З тебе вийде добрий батько, – з широкою усмішкою мовила вона.

– Та ні, такий самий, як і всі батьки, нерозсудливий і нетерплячий. Тим дітлахам давно слід було дати трохи пива й покласти їх у ліжка. Вам краще, Фанні?

– Краще, – зітхнула вона.

Я підійшов і обняв її.

– Усе минеться, – сказала вона. – А ти йди собі. Все гаразд. Як ти сказав, тим дітлахам давно пора спати.

"Яким дітлахам?" – мало не бовкнув я, але вчасно похопився. Ну звісно, дітлахам…

– Отож Фанні спокійна, і ти можеш їхати додому. Бідолашний хлопчик. Перекажи Констанс, що я їй дуже вдячна, а втім, можеш і не переказувати, хай сама якось приїде, гаразд? Місіс Гутіерес пообіцяла прийти перебути цю ніч зі мною, вона спатиме на тому ліжку, я ж ним уже тридцять років не користуюсь, уявляєш собі? Я не можу спати лежачи, мені тисне груди. Місіс Гутіерес скоро прийде, а ти дуже милий, любчику, що приїхав мене навідати. Тепер я бачу, який ти добрий, ти ж тільки хотів уберегти мене від жалю за нашими друзями знизу.

– Це правда, Фанні.

– І в їхньому зникненні немає нічого незвичайного?

– Немає, Фанні, – збрехав я. – Тільки власне глупство, розчарування й туга.

– Боже мій, – мовила вона. – Ти так помірковано говориш, як отой лейтенант до мадам Баттерфляй.

– За це мене не раз били хлопці в школі.

Я рушив до дверей. Фанні глибоко зітхнула й нарешті промовила:

– Якщо зі мною щось станеться… Та ні, це так, про всяк випадок. Але якщо станеться, заглянь у холодильник.

– Куди заглянути?

– В холодильник, – загадково сказала Фанні. – Ні, не смій!..

Та я вже відчинив холодильник. Зазирнувши в його освітлене нутро, побачив безліч банок з варенням, соусами, желе та майонезом. Пильно оглянув усе те добро й нарешті зачинив дверці.

– Ти не мав права дивитися, – дорікнула мені Фанні.

– Я не хочу чекати, мені треба знати тепер.

– А тепер я тобі нічого не скажу, – обурено мовила вона. – Не треба було туди лізти. Хочу тільки визнати: може, це я винна, що воно з'явилося в домі.

– Воно, Фанні? Воно, воно…

– Усе те лихо, що, як я вважала, ти приносив на своїх черевиках. Та, може, до цього спричинилася й Фанні. Може, я сама винна. Сама накликала його з вулиці.

– То сама чи ні? – закричав я, нахиляючись до неї.

– Ти що, більш не любиш мене?

– Люблю, чорт забирай, але ж я намагаюся відвезти вас звідси, а ви не хочете їхати. Спершу звинувачуєте мене в тому, що я отруюю воду в туалетах, потім примушуєте заглядати в холодильник. О боже, Фанні…

– Тепер лейтенант гнівається на свою Баттерфляй. – Але на очі їй уже наверталися сльози.

Мені було несила далі терпіти.

Я відчинив двері.

У коридорі – мабуть, уже не одну хвилину – стояла місіс Гутіерес із тарілкою гарячих пиріжків, незмінно делікатна, ладна почекати.

– Я подзвоню вам завтра, Фанні, – сказав я.

– Ну звісно, подзвониш, і Фанні буде жива-здорова!..

Цікаво, подумав я, якщо я заплющу очі й удам із себе сліпого…

Чи знайду я кімнату Генрі?

Я постукав у двері.

– Хто там? – озвався Генрі, замкнений у кімнаті.

– Хто там каже, хто там? – спитав я.

– Хто там каже, хто там каже, хто там? – промовив він і несамохіть засміявся. Потім згадав, що йому боляче. – Це ви?

– Генрі, впустіть мене.

– Зі мною все гаразд, ото тільки впав зі сходів, і все, мало не вбився, і все, але дайте мені побути тут замкненому. Завтра я вийду, а ви молодець, що згадали про мене.

– Що сталося, Генрі? – спитав я в замкнених дверей.

Генрі підійшов ближче. Я відчув, як він сперся на двері, наче людина, що говорить крізь загратоване віконце сповідальні.

– Він підставив мені ногу.

– Хто, Генрі?

– Він. Той сучий син підставив мені ногу.

– Він щось сказав? Ви напевне знаєте, що він справді там був?

– А як я знаю, що вгорі на сходах увімкнене світло? Я відчуваю. Тепло. Вгорі, де він стояв, було аж надто тепло. І звісно, він дихав. Я чув, як він утягує повітря й тихенько випускає його. Він нічого не сказав, коли я підійшов близько, але я чув, як билось його серце: гуп, гуп, а може, то було моє. Я подумав собі: прослизну тихенько, він і не помітить. Сліпий чоловік міркує так: якщо він у темряві, то чого б і іншим не бути? Ну, а далі ви знаєте, Бебех! – і я аж унизу коло сходів, і сам не знаю, як там опинився. Лежу й гукаю Джиммі, Сема, П'єтро, а тоді кажу собі: клятий ти дурень, їх же немає, і тебе не буде, як не покличеш кого іншого. Ну й почав гукати всіх на ім'я що було духу. Загрюкали двері, й, поки вони грюкали, він ушився. Тихенько так, наче босий, вислизнув за двері. Я тільки віддих його почув.

Я проковтнув клубок у горлі й припав до дверей.

– Який то був дух?

– Мені треба подумати, тоді скажу. А тепер Генрі пора на бокову. Добре все-таки, що я сліпий. Ото було б жах бачити, як я котився зі сходів, наче лантух чи клунок з брудною білизною. Добраніч.

– На добраніч, Генрі, – сказав я.

І відвернувся від дверей саме в ту мить, коли старий будинок, цей великий пароплав, нахилився, виписуючи потемки круту дугу на завороті річки. Мені здалося, ніби я знов опинився в кінотеатрі містера Шейпшейда о першій годині ночі і припливна хвиля підважила й струснула мостини підлоги під кріслами, тоді як на екрані й далі ковзали сріблясто-чорні тіні. Весь будинок аж здвигнувся. Та в кінотеатрі було одне, а тут зовсім інше. В цьому великому й похмурому старому будинку чорні тіні зійшли з екрана й чигали в коридорах, ховались у ванних, подеколи викручували лампочки на сходах, так що люди ставали сліпі, як Генрі, й мусили навпомацки шукати дорогу до виходу.

Те саме мусив робити і я. Та, вибравшись до сходів, нараз аж похолов. Я відчув, як попереду коливається повітря від чийогось дихання. Але то була тільки луна мого власного судомного віддиху, що відбивався від стіни й линув назад, торкаючись мого обличчя.

Бога ради, остерігав я себе подумки, не перечепися через власну ногу, йдучи вниз сходами!

Коли я вийшов з будинку Фанні, біля тротуару на мене чекав лімузин "дьюзенберг" випуску 1928 року з шофером за кермом.