Смерть — діло самотнє - Сторінка 9

Знаєте, кого ви мені нагадуєте, синку? Оту юрбу ідіотів, що бігли за Александром Попом,[11] вимахуючи своїми поемами, романами та нарисами й благаючи поради, аж доки Поп знавіснів од люті й написав "Трактат про критику".

– Ви знаєте Александра Попа?

Крамлі тяжко зітхнув, кинув на землю цигарку й наступив на неї.

– Ви гадаєте, всі детективи – тупі служаки, глухі до будь-чого іншого? Атож, знаю, уявіть собі. Я читав Попа вночі під простиралом, щоб мої домашні не подумали, ніби я зсунувся з глузду. Ну, а тепер дайте мені пройти.

– Ви вважаєте, що все це ні до чого! – вигукнув я. – І навіть не спробуєте врятувати того старого бідолаху?.. – Почувши власні слова, я спаленів від сорому. – Тобто, я хотів сказати…

– Я зрозумів, що ви хотіли сказати, – терпляче промовив Крамлі.

Він повів довгим поглядом по вулиці, так наче осягнув усю дорогу до мого помешкання й побачив там і письмовий стіл, і друкарську машинку на ньому.

– Ви затялися на доброму ділі, чи так вам здається. От і порете гарячку. Вам хочеться знову сісти вночі у великий червоний трамвай, запопасти того п'янюгу й віддати на розправу. Та коли ви й сядете в той трамвай, його там не буде, а як і буде, то не він, зовсім не той чоловік, або ж ви його не впізнаєте. І все, що ви маєте на сьогодні, це збиті до крові нігті на руках, бо ви без угаву клацаєте на машинці, і виходить чудово, як каже Хемінгуей, і ота ваша хвалена інтуїція чимдуж ворушить своїми довгими вусиками-антенами, чутливими як ні в кого. Тільки я на цих штучках-дрючках далеко не заїду!

І він пішов від мене до протилежних дверцят своєї машини, достоту як учора, коли я зазнав катастрофи.

– Ні, ви не смієте! – зарепетував я. – Не робіть так знову! Та знаєте, хто ви є? Ви просто заздрісник!

Голова Крамлі мало не зірвалася з в'язів. Він круто повернувся.

– Хто я?

Я був майже певен, що побачив, як рука його шарпнулася до пістолета. Та пістолета на місці не було.

– І… і… і… – белькотав я. – І ви… ви ніколи нічого не зробите!

Моє зухвальство дійняло його до живого. Крамлі крутнув головою і втупився в мене поверх машини.

– Чого не зроблю? – запитав він.

– Хоч би чого хотіли. Ви!.. нічого!.. не!.. зробите!

Я випалив усе до останнього слова і вражено замовк. Не міг навіть пригадати, щоб коли-небудь кричав так на когось. У школі я був узірцевим слиньком. Щоразу як котрась учителька починала гримати, я аж скулювався. А тепер…

– Якщо не навчитеся… – додав я, затинаючись і відчуваючи, як пашить моє обличчя, – е-е… прислухатися до серця, а не до розуму.

– Норман Роквелл, "Філософські поради заблудним детективам". – Крамлі сперся на машину, наче то була його єдина в світі опора. Він пирснув сміхом, тоді затулив рота долонею і глухо промовив: – Говоріть далі.

– Ви ж не хочете мене слухати.

– Синку, я вже й забув, коли сміявся.

Вуста мої міцно зімкнулись. Я заплющив очі.

– Ну ж бо, – сказав Крамлі, трохи лагідніше.

– Все дуже просто, – почав я поволі, – я давно дійшов висновку, що чим більше думаю, тим гірше виходить написане. Всі гадають, ніби треба думати й думати. Ну, а я все те перечуваю і записую, знов перечуваю і знов записую, а вже потім, у кінці дня, обмірковую. Час думати настає згодом.

В очах Крамлі засвітилися вогники цікавості. Він нахилив голову в один бік і поглянув на мене, тоді нахилив голову в другий бік – наче мавпа в зоопарку, яка дивиться з-за грат і міркує собі: що то в біса за почвара там стоїть?

Потім, не сказавши й слова, не засміявшись і навіть не посміхнувшись, він просто сів за кермо машини, спокійно ввімкнув мотор, легенько натиснув на газ і помалу-помалу рушив.

Проїхавши метрів двадцять, він загальмував, якусь хвилю подумав, тоді дав задній хід, визирнув з віконця й гукнув до мене:

– Бога ради! Докази! Хай вам чорт! Докази!

На це я так рвучко висмикнув з кишені праву руку, що мало не порвав куртку.

Потім простяг до нього кулак і розтиснув тремтливі пальці.

– Ось! – мовив я. – Ви знаєте, що це таке? Ні. А я знаю? Так. Чи знаю я, хто той старий? Так. А ви знаєте, як його звали? Ні!

Крамлі поклав голову на згорнені на кермі руки й зітхнув.

– Гаразд, я слухаю.

– Оце, – сказав я, роздивляючись кришиво на своїй долоні, – маленькі А, Б, В… Літери алфавіту, вибиті компостером із трамвайних квитків. Ви їздите машиною і, мабуть, уже хтозна-відколи не бачили такого дива; ну, а я, відтоді як перестав ганяти на роликових ковзанах, ходжу пішки чи сідаю в трамвай, отож мало не потопаю в цих паперових літерках.

Крамлі поволі підвів голову, намагаючись не виказувати цікавості чи уваги.

А я вів далі:

– Той старий завжди стовбичив у павільйоні на кінцевій станції й напаковував кишені цим мотлохом. А під Новий рік або й на Четверте липня[12] обсипав ним людей замість конфетті й вигукував: "Із святом, із святом!" Коли я побачив, як ви вивертали бідоласі кишені, то враз подумав, що це напевне він. Ну, що ви скажете тепер?

Запала довга мовчанка.

– Чорт… – Крамлі неначе подумки молився, заплющивши очі, як і я хвилину тому. – Хай поможе мені бог. Залазьте.

– Що?

– Залазьте, хай вам абищо! Ви ще маєте довести те, що оце сказали. Я вам що – ідіот?

– Так. Цебто… ні. – Я відчинив дверцята машини й потрусив лівим кулаком у кишені куртки. – Отут у мене є й ще дещо – водорості, які хтось залишив цієї ночі біля моїх дверей і…

– Замовкніть і тримайтеся.

Машина рвонулася вперед.

Я все ж устиг скочити на сидіння.

Елмо Крамлі і я ввійшли в густий тютюновий дух вічного горищного присмерку. Крамлі кинув пильний погляд на порожнє місце між старими, що сиділи, хилячись один до одного, мов розсохлі лозові стільці. Потім ступив уперед і простяг до них руку, показуючи зжужмлене алфавітне конфетті.

Старі мали вже два дні на роздуми про оте порожнє місце між ними.

– Сучий син, – пошепки лайнувсь один з них. А тоді, блимаючи очима на паперову січку на долоні Крамлі, пробурчав: – Коли таку потерть показує мені поліцай, то вона напевне з кишень Віллі. Ви хочете, щоб я пішов з вами й упізнав тіло?

Інші двоє старих відсторонилися від цього, котрий говорив, так наче він сказав щось непристойне.

Крамлі кивнув головою.

Тремтливими руками старий зіперся на ціпок і важко підвівся. Крамлі хотів був допомогти, але старий обпік його таким лютим поглядом, що він ураз відступив.

– Не займайте!

І, грюкаючи ціпком об підлогу, так наче зганяв на ній зло за лиху звістку, старий видобувся за двері.

Ми вийшли за ним у туман, імлу та мряку, що знов заступили світло боже в нашій південнокаліфорнійській Венеції.

До моргу ми входили з вісімдесятирічним чоловіком, а коли видибали звідти, йому було не менш як сто десять, і він не міг навіть спиратися на ціпок. Очі його згасли, він уже й не пробував відштовхувати нас, коли ми вели його до машини, тільки все плакав.

– Боже мій, хто ж це так жахливо його підстриг? Коли це сталося? – хлипав він, бо йому треба було щось говорити, хай і дурниці, але говорити. – Це ви зробили з ним таке? – закричав він, ні до кого не звертаючись. – Хто це зробив? Хто?

Я подумав, що я-то знаю, але нічого не сказав. Ми витягли старого з машини, відвели назад до павільйону й всадовили на його місце на холодній лаві, де дожидали інші, вдаючи, ніби й не помітили нашого повернення. Втупивши очі один у стелю, а другий у підлогу, обидва чекали, поки ми підемо геть, а тоді вони вирішать, чи їм відцуратися свого давнього товариша, що тепер став для них чужинцем, чи присунутись ближче й зігріти його.

А ми з Крамлі, мовчазні й принишклі, поїхали до майже спорожнілого будинку з канарками на продаж.

Я залишився за дверима, а Крамлі пішов до кімнати старого, щоб побачити її голі стіни й оті імена – Вільям, Віллі, Вілл, Білл, Сміт, Сміт, Сміт, – що їх старий надряпав нігтем на тиньку, увічнюючи себе.

Вийшовши звідти, Крамлі став у коридорі й ще якусь хвилю дивився назад, у моторошну пустку кімнати.

– Боже милий, – прошепотів він.

– Ви прочитали написи на стіні?

– Всі до одного. – Крамлі озирнувся, і його видимо збентежило те, що він стоїть отак у коридорі й заглядає до кімнати. – "Він знов стоїть за дверима". Хто тут стояв? – Він обернувся й зміряв мене поглядом. – Ви?

– Ви ж знаєте, що ні, – відказав я, трохи позадкувавши.

– Я маю підстави заарештувати вас як зломщика, що забрався в чуже житло.

– Ви цього не зробите, – нервово промовив я. – І ці двері, й узагалі всі двері в будинку вже багато років не замикаються. Ввійти може хто завгодно. От хтось і ввійшов.

Крамлі озирнувся на німотну кімнату.

– Звідки мені знати, чи це не ви власним нігтем надряпали на стіні оті написи, щоб я вжахнувся й повірив у вашу маячну ідею?

– Літери на стіні кривулясті й непевні. Видно, що то стареча рука.

– Ви могли б і про це подумати й підробитися під старечі карлючки.

– Міг би, але ж не зробив. Господи, ну чого ще треба, щоб вас переконати?

– Чогось більшого, ніж мурашки по шкірі, ось що я вам скажу.

– Тоді, – мовив я, знов застромивши руки в кишені й до пори стискаючи в кулаці жмуток водоростей, – решта нагорі. Підніміться. Погляньте. А тоді спустіться й скажіть мені, що ви там побачили.

Крамлі схилив голову набік і кинув на мене отой свій мавп'ячий погляд. Потім зітхнув і поплентав нагору, мов старий роз'їзний торговець, що несе в кожній руці по важенному ковадлу.

Піднявшись сходами, він на довгу хвилю прикипів до місця, неначе лорд Карнавон[13] перед гробницею Тутанхамона. Нарешті зник за дверима. А мені вчувся примарний шурхіт і щебет давно померлих птахів. Мені вчувся шепіт мумії, що зринала з річкового намулу. Але то озвалася в мені моя муза, жадібна до гострих вражень.

А насправді я чув, як Крамлі ступає в кімнаті старої, і грубий шар пороху на підлозі глушив його ходу. Чув, як задеренчала пташина клітка, коли він доторкнувся до неї. Потім почув, як він нахилив голову, дослухаючись до подиху часу, що линув з пересохлих і болісних уст.

І останнє, що я почув, було ім'я зі стіни, вимовлене пошепки раз, і другий, і третій, так ніби жінка з канарками читала одне по одному єгипетські письмена.

Коли Крамлі спустився вниз, він уже ніс ті ковадла в душі, і обличчя його було стомлене.

– Я виходжу з цього діла, – мовив він.

Я мовчки чекав.

– "Хірохіто сходить на трон", – проказав він давній газетний заголовок, щойно побачений на дні пташиної клітки.

– І Аддіс-Абеба? – спитав я.

– Невже це справді було аж так давно?

– Тепер ви бачили все, – сказав я. – То якого дійшли висновку?

– А якого висновку я мав дійти?

– Хіба ви не прочитали цього на її обличчі? Не добачили?

– Чого?

– Того, що тепер її черга.

– Що?

– Це ж очевидно, написано в її очах.