Смерть у Венеції - Сторінка 13

Проте Ашенбах, на подив кельнерам, довго ще сидів біля столика, допиваючи свій гранатовий сік. Западала ніч, час канув у безвість. У його батьківському домі, багато років тому, був піщаний годинник, — тепер він знов ніби враз побачив перед собою той крихкий і такий значущий прилад. Пофарбований у іржаво-червонястий колір, пісок нечутно, тоненькою цівкою збігав крізь скляну лійку, і коли у верхній частині посудини його меншало, там утворювався маленький вир.

Наступного ж дня надвечір Ашенбах у своїй упертості зробив ще одну спробу довідатися правду про зовнішній світ, і цього разу з цілковитим успіхом. Він зайшов в англійське бюро подорожей біля площі Святого Марка і, розмінявши в касі якісь гроші, з міною недовірливого чужинця звернувся до клерка із своїм фатальним запитанням. То був ще молодий британець у вовняному костюмі, з рівним проділом, близько посадженими очима і з тією статечно-чесною зовнішністю, яка на пустотливо-меткому півдні особливо дивує і впадає в око.

— Немає ніяких підстав турбуватися, сер, — почав він. — Нічого особливого цей захід не означає. Такі накази дають часто, щоб запобігти шкідливій дії спеки і сироко... — Але, піднявши свої блакитні очі, він зустрів погляд чужинця, стомлений, трохи сумний погляд, у якому блиснула зневага. I англієць почервонів. — Таке офіційне пояснення, — додав він півголосом, навіть трохи схвильовано, — і тут наполягають на тому, щоб йому вірили. Але я вам скажу, що за цим ховається й щось інше. — I він чесно, як на сповіді, розповів Ашенбахові правду.

Уже кілька років індійська холера вперто намагалася поширитись на інші країни. Зродившись у теплих болотах Гангу, зміцнівши під отруйним подихом пишно-нікчемних первісних хащів, яких уникає людина і де в бамбукових заростях причаївся тигр, пошесть довго і з незвичайною силою лютувала в цілому Індостані, перекинулась на схід, у Китай, і на захід, в Афганістан і в Персію, а звідти головними караванними шляхами покотилася, сіючи жах, до Астрахані і навіть до Москви. Поки Європа тремтіла, що звідти страшна примара може суходолом дійти й до неї, сирійські купці привезли її морем, і вона майже одночасно вигулькнула в багатьох середземноморських гаванях, підвела голову в Тулоні і в Малазі, показала свою машкару в Палермо і в Неаполі і, здавалося, вже не хотіла покидати Калабрію та Апулію. Північ Італії пошесть не зачепила, але в травні цього року у Венеції того самого дня страхітливі вібріони були знайдені у висохлих, почорнілих трупах якогось портового робітника і торговки зеленню. Про ці випадки промовчали. Та через тиждень їх було вже десять, двадцять, тридцять, і до того ж у різних кварталах. Один чоловік з австрійських провінцій, що приїхав на кілька днів розважитися до Венеції, вернувшись до рідного містечка, помер з дуже підозрілими симптомами, і таким чином вийшло, що перші чутки про біду в місті на лагуні з'явилися в німецьких газетах. Венеціанська влада відповіла, що санітарні умови міста кращі, ніж будь-коли, і вжила необхідних заходів для боротьби з хворобою. Але інфекція, мабуть, попала в харчі — в городину, м'ясо і молоко, бо, хоч її замовчували й заперечували, почала косити людей у тісних вуличках, їй сприяла передчасна спека, що нагрівала воду в каналах. Здавалося навіть, що холера набрала ще більшої сили, що її збудники стали ще чіпкішими й плодючішими. Рідко хто видужував, вісімдесят із ста заражених умирали, і вмирали жахливою смертю, бо хвороба показувала всю свою лють і часто прибирала ту небезпечну форму, яку звуть "сухою". Організм у цих випадках не міг вигнати воду, яку посилено виділяли кровоносні судини. Через кілька годин хворий у страшних корчах, хрипко стогнучи, задихався від загуслої, мов смола, крові. Ще добре було тому, хто після легкого нездужання непритомнів і більше не приходив до пам'яті. На початку червня потихеньку наповнилися хворими інфекційні бараки ospedale civico4, в обох сирітських будинках уже не вистачало місця і запанував жвавий, моторошний рух між набережною біля нових будов і островом Сан-Мікеле, кладовищем Венеції. Але думка про матеріальну шкоду, про долю недавно відкритої у громадських парках виставки картин, страх перед величезними збитками, яких паніка завдала б готелям, торговим підприємствам, усій різноманітній туристській промисловості, виявилася сильнішою за любов до правди і поваги до міжнародних угод; цей страх примусив міську владу вперто дотримуватися політики замовчування й заперечування. Начальник санітарного нагляду Венеції, заслужений чоловік, обурено відмовився від своєї посади, і її нишком передали покірнішому службовцеві. Народ знав про це; корупція верхів разом із загальною непевністю і тим винятковим становищем міста, до якого спричинилася смерть, що вільно розгулювала вулицями, призвели до певної деморалізації нижчих верств, оживили темні, антигромадянські тенденції: люди перестали стримуватися, втратили сором, побільшало злочинів. Вечорами на вулицях траплялося багато п'яних, чого досі ніколи не було; ширилися чутки, що вночі стало небезпечно виходити з дому через якихось злочинців; декого пограбували і навіть убили; уже двічі з'ясовувалося, що людей, які начебто загинули від пошесті, насправді отрутою звели зі світу родичі; а фахова розпуста так вибуяла, набула таких зухвалих форм, які досі відомі були хіба на півдні країни і на Сході. Ось що розповів рому англієць.

— Ви добре зробите, якщо сьогодні ж або завтра поїдете звідси, — сказав наприкінці він. — Бо через кілька днів напевно оголосять карантин.

— Дякую вам, — сказав Ашенбах і вийшов з бюро.

На площі стояла гнітюча задуха, хоч сонце не прозирало крізь хмари. Чужинці, ні про що не здогадуючись, сиділи за столиками перед кав'ярнею або стояли й дивилися на голубів, що обсідали їх і, махаючи крильми й відштовхуючи одні одних, дзьобали кукурудзу просто з рук. Гарячково збуджений, гордий, що таки довідався правду, а все ж з присмаком огиди в роті і з жахом у серці, Ашенбах самітно походжав по чудових плитах паперті. Він обмірковував учинок, який очистив би його і змив би з нього ганьбу. Він може сьогодні ж увечері, після обіду, підійти до жінки з нитками перлів і сказати їй слова, які в нього вже склалися в думці: "Хоч я й незнайомий з вами, мадам, але дозвольте дати вам пораду, застерегти від того, що від вас корисливо приховують, їдьте звідси, негайно їдьте з Тадзьом і дочками! Венеція заражена пошестю". Тоді він на прощання торкнеться рукою до голови того, хто став знаряддям глузливого бога, обернеться і втече з цього болота. Але водночас він відчував, що насправді нітрохи не бажає такого кінця. Цей крок повів би його назад, знов зробив би самим собою, а для того, хто живе в світі п'янких снів, нема нічого страшнішого, як прокинутись від них. Він згадав білу будівлю, оздоблену написами, що полискували в промінні призахідного сонця, написами, в прозору містику яких він поринав своїм духовним зором, згадав дивну постать мандрівника, що збудила в ньому, літньому вже чоловікові, юнацьку тугу за чужими краями, і думка про повернення додому, про розважність, тверезість, про високі зусилля і про майстерність видалась йому такою огидною, що обличчя в нього аж скривилося з відрази. "Треба мовчати! — палко прошепотів він. А потім: — Я мовчатиму!" Свідомість того, що він причетний до таємниці, причетний до вини, сп'янила його, як п'янить ковток вина стомлений розум. Хаотична картина враженого хворобою, спорожнілого міста, що постала перед його внутрішнім зором, запалила в ньому незбагненні сподівання, несумісні з людським глуздом і страхітливо солодкі. Що означало б тендітне щастя, яке щойно було привиділось йому на коротку мить, порівняно з цими надіями? Чого варте було мистецтво і доброчесність порівняно з перевагами хаосу? Він нічого не сказав і нікуди не поїхав.

Цієї ночі йому приснився страшний сон, коли можна назвати сном тілесно-духовну пригоду, яку він, правда, пережив у глибокому сні, розумом і чуттями своїми стоячи осторонь від неї, але так, що поза нею не уявляв свого існування в світі. Місцем дії була ніби сама його душа, і пригода ввірвалася ззовні, могутнім натиском зломивши його опір, затятий опір інтелекту, промчала над ним, і від його існування, від набутої за ціле життя культури лишилася мертва пустка.

Початком був страх, страх і жага, і сповнена жаху цікавість до того, що мало статися. Стояла ніч, і почуття його були насторожені, бо здалеку наближався гамір, тупіт, суміш якихось звуків: брязкіт, гудіння, глухий гуркіт, різкі вигуки і якесь виття, схоже на протягле "у", — і все це пронизували, моторошно, солодко здіймаючись над ним, безбожно вперті звуки флейти. Вони воркували, безсоромно, настирливо залазили в душу і зачаровували її. Але він знав слово, темне слово, а все ж воно давало ім'я тому, що насувалося: "Чужий бог!" Спека зайнялася, зачаділа, і він побачив гірську місцевість, схожу на ту, де була його дача. I в спалахах світла з лісистих вершин, між стовбурами і вкритими мохом скелями покотилися, полетіли стрімголов униз люди, звірі, живий вир, шалена лавина, і затопила долину тілами, полум'ям, метушнею і божевільним танком. Жінки, плутаючись у довгих звірячих шкурах, загорнутих навколо стегон, стогнучи, торохтіли бубнами, піднявши їх високо над головою, вимахували оголеними кинджалами і смолоскипами, з яких сипалися іскри; декотрі, горлаючи, тримали в долонях свої груди, а в декотрих у руках звивалися гадюки. Чоловіки, волохаті, з рогами на лобі, теж у звірячих шкурах навколо стегон, насторочивши голови, вимахували руками й ногами, люто били в мідні тамтами й литаври, а гладкі діти, сидячи на цапах і вчепившись їм за роги, підганяли їх палицями з необчухраним листям і радісно верещали, захоплені своєю їздою. Всі вони щось вигукували, вили в нестямі, і ті вигуки, що складалися з м'яких приголосних і довгого "у" на кінці, солодкі, дикі, ні на що не схожі, нечувані, сповнювали повітря, ніби ревіння оленів, раз по раз підхоплювані то тут, то там, багатоголосі, безладні, переможні, неугавні. Вони поривали чоловіків і жінок до танцю, і ті сіпалися, притупували ногами, вимахували руками.