Смерть у Венеції - Сторінка 11

— Наказ поліції, який треба виконувати. Ця погода пригнічує людину, сироко дуже впливає на здоров'я. Одне слово, ви самі розумієте, — обережність, може, трохи й перебільшена...

Ашенбах подякував йому й пішов далі. На пароплаві, що віз його назад на Лідо, він тепер також учув запах дезинфекції.

Повернувшись до готелю, він негайно ж пішов до зали й почав біля столика переглядати газети. В чужомовних він нічого не знайшов. Німецькі наводили чутки, додавали якісь непевні цифри, передруковували офіційні спростування і ставили під сумнів їхню правдивість. Так з'ясувалося, чому з острова виїхали німці й австрійці. Гості інших національностей, видно, нічого не знали, ні про що не здогадувались, а отже, й не тривожилися. "Треба мовчати! — схвильовано подумав Ашенбах, кидаючи газети назад на стіл. — Треба мовчати про це!" Але водночас пригода, яка спіткала зовнішній світ, сповнила його серце вдоволенням. Бо пристрасть, так само як і злочин, не любить упорядкованості і спокою буднів, вона не може не радіти з кожного порушення міщанського ладу, кожної тривоги і біди в світі, бо мимоволі сподівається мати з них якусь користь. Так і Ашенбах відчув якесь неусвідомлене задоволення, дізнавшись про події в брудних вуличках Венеції, які влада старанно приховувала, про ту зловісну таємницю міста, яка спліталася з його власною таємницею, — через те йому теж важливо було оберігати її. Бо його, закоханого, турбувало тільки одне: аби не поїхав Тадзьо, і, вжахнувшись, він зрозумів, що не знає, як житиме далі, коли хлопець поїде.

Тепер уже Ашенбах не вдовольнявся тими зустрічами з Тадзьом, які йому дарував спільний для всіх розпорядок дня і щасливий випадок, він переслідував, вистежував його. Наприклад, у неділю поляки ніколи не з'являлися на пляжі; Ашенбах здогадався, що вони їздять на месу в собор Святого Марка, поспішив туди і, зайшовши з розпеченої сонцем площі в золотавий сутінок храму, знайшов того, кого йому бракувало: Тадзьо слухав службу Божу, схилившись над молитовником. I Ашенбах сховався ззаду, серед людей, що стояли навколішки на мозаїчній підлозі, мурмотіли молитви й хрестилися, пригнічений пишнотою східного храму. Спереду у важких розкішних ризах рухався, махав кадилом, співав священик, курився ладан, обсотуючи туманом кволе полум'я свічок біля олтаря, і до затхло-солодкого жертовного запаху, здавалося, ледь домішувався інший: дух враженого хворобою міста. Але крізь чад і блимання свічок Ашенбах побачив, як Тадзьо, прекрасний Тадзьо, там спереду обернув голову, пошукав його очима і знайшов.

Потім, коли натовп крізь відчинений портал ринув надвір, на залляту сонцем площу, де кишіли голуби, засліплений своїм почуттям Ашенбах утік у притвор, сховався там, причаївся в засідці. Він бачив, як поляки виходили з церкви, як діти церемонно прощалися з матір'ю, як вона звернула в бік П'яцетти, мабуть, збираючись назад на Лідо; Тадзьо ж із схожими на черниць сестрами і з гувернанткою рушили праворуч і крізь браму вежі з годинником зайшли до "Мерчерії". Почекавши трохи, він подався за ними назирці і крадькома супроводжував їх по всій Венеції. Йому доводилося спинятися, коли вони сповільнювали ходу, тікати в їдальні чи на подвір'я, коли Вони раптом верталися; він губив їх, знов шукав, упрівши й засапавшись, гнався мостами й брудними вуличками і хвилинами відчував смертельний страх, коли зненацька у вузькому переході, звідки не було куди звернути, бачив, що вони йдуть йому назустріч. I все-таки не можна сказати, що він страждав. Голова і серце його буяли п'яні, а ноги йшли туди, куди їх вів демон, якому приємно втоптувати в болото людський розум і людську гідність.

Потім поляки взяли ґондолу, і Ашенбах, який, поки вони сідали, ховався за водограєм, зробив те саме, тільки-но вони відчалили. Квапливим, приглушеним голосом він пообіцяв гондольєрові щедрі чайові, якщо той непомітно плистиме он за тією ґондолою, що саме завернула за ріг; і йому аж гаряче стало, коли ґондольєр з хитрою послужливістю звідника тим самим тоном запевнив його, що він зробить усе як слід, не пожаліє сили, щоб догодити добродієві.

Так, відкинувшись на м'які чорні подушки, він плив за чорним гостроносим човном, до сліду якого прикувала його пристрасть. Часом ґондола зникала в нього з-перед очей: тоді його проймали сум і тривога. Але весляреві, який, мабуть, не раз виконував такі прохання, щоразу вдавалося спритним маневром, швидко зрізавши гак чи майнувши навпростець, знов наздогнати її. Повітря було нерухоме і сповнене пахощів, сонце немилосердно пекло крізь імлу випарів, що забарвлювали небо в сірий колір. Вода булькала, б'ючись об дерево й каміння. У відповідь на вигуки ґондольєра, чи то застережливі, чи то вітальні, десь іздалеку, з тихого лабіринту каналів, за якоюсь дивною домовленістю лунав такий самий вигук. З маленьких, високо розташованих садочків звисали по вкритих мохом стінах китиці білих і пурпурових квіток, що пахли мигдалем. Крізь сиву імлу вимальовувались вікна в мавританському обрамленні. Мармурові східці якоїсь церкви збігали до води; на них сидів жебрак і жалібно просив милостиню, простягаючи капелюха й закочуючи очі, мов сліпий; якийсь торговець старовиною стояв перед своєю будою і принижено запрошував мандрівника заглянути до нього, сподіваючись обдурити його. Це була Венеція, улеслива й підозріла красуня, — чи то казка, чи то пастка для чужинців; у її гнилуватому повітрі колись пишно вибуяло мистецтво, а своїх музикантів вона обдаровувала звуками, що ніжно заколисували слухачів. Ашенбахові здавалося, ніби він п'є очима всю ту пишноту, а до вух його вливаються ті солодкі мелодії; але він згадував також, що Венеція хвора і з корисливості приховує свою хворобу, і він ще зухваліше стежив за ґондолою, що линула перед ним.

Очманілий від свого почуття, забувши про все на світі, Ашенбах хотів тільки одного; ходити назирці за тим, хто запалив його кров, мріяти про нього, коли його не було поблизу, і, за звичаєм усіх закоханих, нашіптувати ніжні слова його тіні. Самота, чуже середовище і щастя пізньої, глибокої пристрасті додавали йому сміливості, підбивали його на дивовижні вчинки. Так, вертаючись пізно ввечері з Венеції, він зупинився на другому поверсі готелю, біля кімнати, де жив Тадзьо, в блаженстві прихилився чолом до завіса на дверях і довго не міг відірватися від нього, забувши про те, що його можуть побачити, застати в цій божевільній позі.

А проте бували хвилини, коли він трохи опам'ятовувався і пробував опанувати себе: "До чого я дійшов!" Як кожна людина, в якої набуті заслуги викликають аристократичну цікавість до свого походження, він звик завжди, коли досягав успіху в житті, згадувати своїх предків, подумки шукати їхньої згоди, їхнього схвалення, сподіватися від них мимовільної пошани. Думав він про них і тепер, вплутавшись у таку непристойну пригоду, охоплений таким екзотичним надміром почуттів, думав про сувору стриманість, мужню гідність їхньої вдачі і сумно всміхався. Що б вони сказали? А втім, що б вони сказали про все його життя, вироджене порівняно з їхнім, життя в полоні мистецтва, життя, яке він колись, ще юнаком, сам так глузливо змалював з міщанського погляду своїх батьків і яке в основі своїй було таке схоже на їхнє! Він також відбував службу, також був солдатом і вояком, як багато хто з них, бо мистецтво — теж війна, виснажлива боротьба, яку в наш час довго витримати неможливо. Життя, яке провадиш усупереч своїм бажанням і нахилам, ненастанно упокорюючи себе, суворе, вперте, стримане життя, яке він зробив символом тендітного героїзму, притаманного нашій добі, — він мав право назвати його мужнім, хоробрим, і йому здавалося, що Еротові, який опанував його, чомусь особливо подобається саме таке життя. Адже його найдужче шанували найхоробріші народи, ба навіть саме завдяки їхній хоробрості культ Ерота процвітав у їхніх містах! Багато стародавніх героїв-воїнів добровільно несли його ярмо, бо коли те ярмо походило від Ерота, його не вважали за приниження, і вчинки, що їх назвали б ознаками боягузтва, якби вони мали іншу мету, а саме: присягання, палкі благання на колінах і рабська покірність, — не тільки не завдавали ганьби закоханому, а, навпаки, здобували йому хвалу.

Так думав очманілий від пристрасті Ашенбах, так шукав він опори, так намагався зберегти свою гідність. Але водночас він насторожено і вперто спостерігав за брудними подіями на вулицях Венеції, за тією пригодою в зовнішньому світі, що таємниче спліталася з пригодою його серця і живила його пристрасть непевними, незаконними надіями. Палаючи бажанням довідатися щось нове й певне про стан і розвиток пошесті, він переглядав німецькі газети в міських кав'ярнях, бо вони вже кілька днів як зникли зі стола в залі готелю. Вони то наводили якісь повідомлення, то потім спростовували їх. Число захворювань і смертельних випадків досягало двадцяти, сорока, навіть сотні й більше, а відразу ж по тому газети коли й не зовсім заперечували появу хвороби, то принаймні вводили її до окремих випадків, і то завезених ззовні. Поряд з цими повідомленнями траплялися застереження, протести проти небезпечної гри італійського уряду. Одне слово, дошукатися правди було неможливо.

Проте Ашенбах у своїй самотності вважав, що він має особливий привілей теж належати до втаємничених, і хоч насправді жив ніби за глухою стіною, знаходив химерну втіху в тому, що хитрими запитаннями змушував людей, які знали правду, але повинні були мовчати, до відвертої брехні. Так він одного разу повівся за сніданком з адміністратором, невеличким тихим чоловічком у французькому сюртуку, що зайшов привітатися з гостями й поглянути, що робиться в їдальні. Проходячи між столиками, він зупинився на мить і біля Ашенбаха, щоб перемовитися з ним кількома словами.

— Чому це раптом Венецію останнім часом почали дезинфікувати? — ніби між іншим поцікавився Ашенбах.

— Це поліційні заходи, що мають на меті запобігти явищам, небезпечним для здоров'я населення, — відповів тихий адміністратор. — За такої гарячої, паркої погоди ці заходи просто необхідні.

— Яка поліція завбачлива! — мовив Ашенбах.

Вони ще перекинулись кількома зауваженнями з галузі метеорології, і адміністратор відійшов.

Того самого дня, після обіду, коли вже смеркло, на подвір'ї перед готелем виступала невеличка трупа вуличних співаків з міста: двоє чоловіків і дві жінки.