Сніданок у Тіффані - Сторінка 4

- Труман Капоте -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Та потім усе зовсім інакше,— додала вона.— Я бачу їх у поїзді. Вони сидять такі тихі, Принишклі й дивляться, як тече річка.— Вона зловила губами пасмочко волосся й замислено прикусила його.— Я по даю вам спати. Засинайте вже.

— Пі, говоріть. Мені цікаво.

— Я знаю. Тому й хочу, щоб ви заснули. Якщо я не спинюся, то розкажу вам і про Саллі. А я не певна, що це буде чесна гра.— Вона мовчки пожувала пасмочко волосся.— Хоч мені й неказали нікому не розповідати. Цебто отак дослівно. А це ж таки кумедна історія. Ви могли б зробити з неї оповідання, тільки щоб були інші імена й усяке там таке. Слухайте, Фреде,— мовила вона, простягаючи руку по друге яблуко.— Забожіться, що нікому не розкажете, і вкусіть себе за лікоть.

Можливо, цирковий акробат і вкусить себе за лікоть, та їй довелося задовольнитись лише чимось подібним.

— То от,— почала вона, надкусивши яблуко,— ви, мабуть, читали про нього в газетах. Його звуть Саллі Томато, і я говорю по-єврейському краще, ніж він по-англійському. Але він дуже милий дядечко, і страшенно побожний. Коли б не золоті зуби, то з нього був би справжнісінький чернець, і він каже, що молиться за мене кожного вечора. Коханцем моїм він, звісно, ніколи не був, та й як по правді, то я його до тюрми взагалі не знала. Але тепер страшенно люблю його, бо ось уже сім місяців кожного четверга їжджу його навідувати, і якби він навіть не платив мені, то, мабуть, усе одно їздила б... Підгниле,— сказала вона й пожбурила недоїдене яблуко у вікно.— До речі, я таки знала Саллі Томато на обличчя. Він частенько заходив до бару Джо Белла, це тут за рогом, але ніколи ні до кого не заговорював, стояв собі мовчки, наче пожилець із готелю. Але ж цікава річ: певно, він ще тоді придивлявся до мене, бо одразу ж як його запроторили до тюрми (Джо Белл показав мені фотографію в газеті: "Чорна рука", мафія і всяка така петрушка,— а проте п'ять років йому приклепали), я одержала телеграму від адвоката. Там говорилося, що я маю негайно зв'язатися з ним у справі, яка стосується моїх інтересів.

— І ви подумали, що хтось відписав вам мільйон?

— Де ж пак! Я так собі прикинула, що то Бергдорф хоче злупити з мене свої гроші. Та все-таки ризикнула й пішла до того адвоката, хоч я й сумніваюся, що він справді адвокат, бо в нього й контори начебто нема — самі телефоністки сидять, а зустрічі він завжди призначає в "Шніцельному царстві", бо він страшенно гладкий і з'їдає за раз десяток шніцелів з двома соусниками підливи, а тоді цілий лимонний торт. Він спитав мене, як я подивлюся на те, щоб трохи розрадити самотнього старого чоловіка й мати за це сотню на тиждень. Ну, а я йому кажу: слухайте, любий, ви помилились адресою, я на стороні не приробляю. Та й платня не дуже мене вразила: я зароблю не менше, прогулявшись до туалетної кімнати, бо перший-ліпший джентльмен, що має хоч найменше уявлення про шик, дасть дівчині півсотні на вбиральню, а я завжди прошу й на таксі — ось вам і ще півсотні. Та тоді він мені каже, що його клієнт — Саллі Томато. Мовляв, любий старий Саллі давно уже милувався мною à la distance[9], і я зроблю добре діло, якщо раз на тиждень їздитиму його навідати. Ну, і я не могла відмовитись: це ж страшенно романтично.

— Не знаю. Щось тут наче не так.

Вона усміхнулась.

— Ви мені не вірите?

— По-перше, там не дозволяють просто будь-кому навідувати в'язнів.

— Авжеж, не дозволяють. Там у них така бюрократія, що куди. Але вважається, ніби я його племінниця.

— І оце тільки й того? За якусь там годину розмови він платить вам сто доларів?

— Не він, а адвокат. Містер О'Шоннесі переказує мені ті гроші поштою, як тільки я передам йому зведення погоди.

— Здається мені, ви можете втрапити у велику халепу,— сказав я і вимкнув лампу: вона була вже непотрібна, бо до кімнати вливалося вранішнє світло, а на пожежних сходах туркотали голуби.

— Чому? — спитала вона серйозно.

— Напевне, існує якийсь закон щодо тих, хто видає себе за іншу особу. Ви ж йому насправді не племінниця. А що то за такі зведення погоди?

Вона прикрила рот долонею і позіхнула.

— Ет, пусте. Просто я переказую їх телефоністці, щоб містер О'Шоннесі знав точно, що я там була. Саллі каже мені, що треба передати: ну там, приміром, "На Кубі ураган" чи "В Палермо сніг". Не турбуйтеся, любий,— мовила вона, підходячи до ліжка,— я вже давно живу своїм розумом.— Ранково проміння ніби пронизувало її наскрізь, і, натягаючи укривала мені до підборіддя, вона аж світилася, ясно й прозоро, мов дитина. Потім прилягла обіч мене.— Не заперечуєте? Я тільки хвилинку перепочину. Тож не будемо більш розмовляти. Спіть.

Я вдав, ніби сплю, і дихав глибоко й розмірено. Годинник на сусідній церкві видзвонив півгодини, годину. Було по шостій, коли вона торкнулася мого плеча — легенько, щоб не збудити.

— Бідолашний Фред,— прошепотіла вона нібито до мене, але насправді ні.— Де ти, Фреде? Тут так холодно. Вітер віє снігом.

Я відчув на своєму плечі вологе тепло її щоки.

— Чому ви плачете?

Вона відсахнулася, сіла на ліжку.

— Ой, бога ради,— мовила, ідучи до вікна й пожежних сходів,— терпіти Не можу занадто цікавих.

*

Другого дня, у п'ятницю, повернувшись додому, я побачив біля своїх дверей розкішну корзину від "Чарлза і К°" з її карткою: "Міс Холідей Голайтлі. Подорожня",— а на звороті незграбними дитячими карлючками нашкрябано: "Дякую, любий Фреде. Пробачте, будь ласка, за вчорашню ніч. Ви були просто ангел. Mille tend-resses[10]. Холлі. Р. S. Більше вас не турбуватиму". Я відповів: "Будь ласка, турбуйте",— і залишив записку в її дверях разом з букетиком фіалок, купленим у вуличної квіткарки,— найбільше, що я міг собі дозволити. Та вона, як видно, вміла дотримувати слова: більше я її не бачив і не чув, і скидалося навіть на те, що вона замовила собі ключ від парадних дверей. В усякому разі, в мій дзвінок вона більш не дзвонила. А мені цього бракувало, і з часом мною заволоділо щось ніби образа на неї, як ото буває, коли про тебе забуде найближчий друг. Гостре почуття самотності позбавило спокою моє життя, але бачити давніших знайомих не хотілось: тепер вони здавалися мені прісними, наче страви без солі чи цукру. Настала середа, і думки про Холлі, про Сінг-Сінг і Саллі Томато, про світ, де дамі викладають по півсотні доларів на відвідини туалету, так опосіли мене, що я не міг працювати. Того вечора я вкинув до її поштової скриньки записку: "Завтра четвер",— а вранці був винагороджений запискою від неї з тими самими дитячими карлючками: "Дякую, що нагадали. Чи не зайдете до мене на чарку сьогодні десь близько 6-ї?"

Я зачекав десять хвилин після шостої, тоді примусив себе потерпіти ще п'ять хвилин.

Двері мені відчинив якийсь чудернацький суб'єкт. Від нього тхнуло сигарами та дорогим одеколоном. Черевики його красувалися високими підборами; а без тих доданих дюймів він міг би видатися ліліпутом. На потворно великій лисій голові, вкритій ластовинням, стирчала пара загострених гном'ячих вух. Очі були наче в мопса — бездушно-скляні, злегка вирячені. З вух і носа стирчали жмутки волосся, на щоках темніла проросла за день щетина, а рука, що потисла мою, здавалася хутряною.

— Манюня у ванній,— мовив він, показавши сигарою в той бік, звідки долинав шум води.

*

Кімната, в якій ми стояли (стояли — бо сидіти там не було на чому) мала такий вигляд, наче в неї щойно вселилися; бракувало тільки духу свіжої фарби. Все її умеблювання становили валізи та нерозпаковані ящики. Ті ящики правили за столи. На одному стояли пляшки з джином і вермутом, на другому — лампа, патефон, ваза із жовтими трояндами, й там-таки сидів рудий кіт Холлі. У великому, на цілу стіну, стелажі книжки гордо займали півполиці. Ця кімната одразу ж припала мені до душі, сподобався її переддорожній вигляд.

Суб'єкт прокашлявся.

— Вас запрошено? — Мабуть, йому здалося, що я кивнув головою по досить упевнено. Його холодні очі взялися розтинати мене, вправно роблячи надрізи скальпелем.— А то багато всяких приходить без запрошення. Ви давно знаєте манюню?

— Не дуже.

— То ви недавно знаєте манюню?

— Я мешкаю тут нагорі.

Ця відповідь начебто задовольнила його.

— Маєте таке саме приміщення?

— Ні, набагато менше.

Він струсив попіл на підлогу.

— Не квартира, а пакгауз. Просто неймовірно. Манюня не вміє жити, навіть коли має грошву.— Мова його була уривчаста, наче металічний стукіт телетайпа.— Як гадаєте,— запитав він,— вона справді така чи ні?

— Яка "така"?

— Облудна.

— Я б не сказав.

— Помиляєтесь. Вона таки облудна. Але з другого боку — ваша правда. Вона не облудна, бо така її вдача. Вона сама вірить в усю що бредню. І нічим цього з неї не виб'єш. Як я її переконував, аж плакав. Та й Бенні Поулен, скрізь шанований Бенні Поулен, теж переконував. Бенні думав з нею одружитися, але вона за нього не пішла. А він же, мабуть, не одну тисячу викинув, водячи її до всяких там психоаналітиків. Та навіть і отой славлений, що тільки по-німецькому говорить,— і він мусив одступитися. Ні, з неї нічим не виб'єш цих...— Він стиснув кулак, наче хотів розтрощити щось невловне,— ...вигадок. Спробуйте ще ви. Нехай вона розкаже вам ті нісенітниці, що забрала собі в голову. Але щоб ви знали,— сказав він,— я люблю манюню. Та й усі її люблять, хоч багато хто й не любить. А я люблю. Еге ж, я щиро люблю манюню. Бо я чутливий ось чому. Щоб оцінити її, треба бути чутливим, навіть трохи поетом. Але скажу вам правду. Ви можете геть із шкури вилізти задля неї, а вона піднесе вам лайно на тарілочці. Ось, приміром, що вона таке на сьогодні? Та всього-на-всього одна з тих, що про них ото пишуть у газетах: покінчила із життям з допомогою пачки вероналу. Я таке бачив стільки разів, що вам усіх пальців не вистачить полічити. І всі ті дівчата не були звихнуті. А вона звихнута.

— Зате молода. І попереду в неї ще дуже багато.

— Якщо ви це про майбутнє, то знов-таки помиляєтесь. А от років зо два тому в Голлівуді усе могло повернути по-іншому. Якось їй тоді повелося, нею зацікавились, і вона таки могла піти вгору. Та коли вже ти вибилась на пряму, то назад ані кроку. Ви спитайте Луїзу Райнер, що з нею сталося. А Райнер була вже зірка. Холлі, звісно, зіркою не була, і далі фотопроб у неї не доходило.