Сніданок у Тіффані - Сторінка 6

- Труман Капоте -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Не через те, що вони дали б мені цю роль і що я її потягла б,— вони б і не дали, а я б і не потягла. Коли я й почуваю себе винною, то хіба тільки тому, що по заважала іншу укладати плани, хоч сама не вірила в них ні на мить. Я просто вигадувала час, аби лише набути трохи лоску, бо достобіса добре знала, що кінозірки з мене ніколи не вийде. Надто вже важке це діло, а коли маєш якийсь глузд, то просто гидотне. У мене для цього недосить розвинений комплекс неповноцінності. Це ж тільки так вважається, що кінозірці належить мати велике "я", а насправді головне для неї — взагалі зректися будь-якого "я". Не те щоб я не хотіла розбагатіти й уславитись — це посідає чимале місце в моїх планах, і настане час, коли я свого не впущу. Але, якщо таке станеться, моє "я" має лишитися при мені. Я хочу бути сама собою, коли одного чудового ранку прокинусь і поїду снідати до Тіффані... У вас же немає склянки,— сказала вона, помітивши, що я стою з порожніми руками.— Расті! Зроби ласку, принеси моєму приятелеві випити.— Кіт і досі сидів у неї на руках.— Бідолаха ти,— мовила вона, чухаючи йому за вухами,— безіменний бідолаха. Трохи незручно, що його ніяк не звати. Але я не маю права дати йому ім'я, нехай почекає, доки матимесправжнього господаря. А ми просто зустрілись одного разу біля річки, ото й тільки; ми з ним чужі — він сам собі, я сама собі. Я не хочу мати нічого свого, поки не буду певна, що знайшла таке місце, де і я сама, і все там належатиме мені. Я ще не знаю, де воно, те моє місце. Але добре знаю, на що воно схоже.— Вона усміхнулась і дала котові зіскочити на підлогу.— На Тіффані,— мовила вона.— Та не коштовності мене ваблять, мені на них начхати. От хіба що діаманти. Але ж носити діаманти, поки тобі немає сорока, це просто несмак, та навіть і в сорок ризиковано. Вони по-справжньому личать тільки зовсім старим жінкам. Як ото Марія Успенська. Зморшки й кістки, сиве волосся й діаманти. А я так довго чекати не можу. Та й не через те я схибнута на Тіффані. Слухайте, бувають такі дні, коли на вас накочує?

— Туга, чи що?

— Ні,— повільно відказала вона.— Туга — це коли починаєш гладшати чи коли надто довго йде дощ. Тоді тобі сумно, та й годі. А коли накочує — то жахлива річ. Ти чогось боїшся, аж у піт тебе кидає зі страху, а чого боїшся — сам не знаєш. Відчуваєш тільки, що тебе от-от спіткає щось лихе, а що саме — не маєш і гадки. У вас таке буває?

— Дуже часто. Дехто називає це Angst[11].

— Гаразд, нехай Angst. А що ви проти нього робите?

— Ну, часом допомагає випивка.

— Я пробувала. І аспірин теж пробувала. Расті каже, треба курити марихуану, але мене від неї тільки сміх бере. А от що мені справді допомагає — то це сісти в таксі й поїхати до Тіффані. Усе там таке поважне й урочисте, що я враз заспокоююсь. Там з тобою просто не може статися нічого лихого — адже кругом стільки добрих, гарно вдягнених людей, і так приємно пахне столовим сріблом та гаманами з крокодилячої шкіри. Якби я знайшла собі справжнє місце, де можна було б жити й почувати себе так, як у Тіффані, то вже купила б меблі й дала котові ім'я. Я все думала: може, після війни ми з Фредом...— Вона зсунула на чоло темні окуляри, і її очі, що мінилися різними кольорами — сірим, голубим, зеленим — примружилися, немовби вдивляючись у далечінь.— Колись я була в Мексіці. От де розводити коней. Я нагледіла там одне місце біля моря. А Фред на конях добре знається.

Расті Тролер приніс мені мартіні й подав склянку, не дивлячись на мене.

— Я хочу їсти,— заявив він, і в голосі його, такому ж недорозвиненому, як він увесь, вчувалося дражливе пхикання, ніби він гнівався на Холлі.— Уже пів на восьму, і я хочу їсти. Ти ж знаєш, що сказав лікар.

— Так, Расті. Я знаю, що сказав лікар.

— Ну, то кінчай з цим, і їдьмо.

— Поводься пристойно, Расті.— Вона говорила з ним тоном гувернантки: лагідно, але з прихованою погрозою, і його обличчя аж зашарілося від якогось дивного задоволення та вдячності.

— Ти не любиш мене,— дорікнув він їй так, наче вони були самі.

— Ніхто не любить вередунів.

Як видно, він почув те, що хотів: її слова начебто й збудили його і водночас заспокоїли. Та він тягнув далі, мовби виконуючи якийсь ритуал:

— Ти мене любиш?

Вона поплескала його по плечу.

— Іди роби своє діло, Расті. А коли я буду готова, ми поїдемо вечеряти куди захочеш.

— До китайського кварталу?

— Але на кисло-солодку печеню не розраховуй. Ти ж знаєш, що сказав лікар.

Коли він вдоволено, перевальцем повернувся до гостей, я не встояв перед спокусою нагадати Холлі, що вона так і не відповіла на його запитання.

— То ви його любите чи ні?

— Я ж вам казала, що можна привчити себе любити кого завгодно. До того ж у нього було паскудне дитинство.

— Коли воно було таке паскудне, то чого він і досі за нього чіпляється?

— А ви подумайте як слід. Невже ви не розумієте, що Расті безпечніше залишатися в пелюшках, аніж убратися в спідницю. Іншого вибору в нього немає, але він страшенно дразливий щодо цього. Одного разу він кинувся на мене зі столовим ножем, коли я сказала, що час йому вже стати дорослим і подивитись правді в обличчя. Нехай, мовляв, угамується і зійдеться" з якимсь симпатичним, по-батьківському лагідним водієм ваговоза. А тим часом я взяла його під свою опіку, і все гаразд — він сумирний, і дівчата для нього лялечки в буквальному розумінні цього слова.

— Хвалити бога.

— Е ні, якби більшість чоловіків були такі, я аж ніяк не хвалила б бога.

— Я хотів сказати: хвалити бога, що ви не збираєтесь заміж за містера Тролера.

Вона звела брову.

— До речі, я не вдаю, нібито не знаю, який він багатий. Навіть у Мексіці земля коштує грошей. Ну, а тепер,— мовила вона,— ходім притиснемо О. Дж.

Я гаявся, шукаючи якоїсь зачіпки, щоб відтягти цю розмову. Нарешті згадав:

— А чому "Подорожня"?

— У мене на картці? — спитала вона, зніяковівши.— Ви вважаєте, це смішно?

— Та ні, не смішно. Просто цікаво.

Вона знизала плечима.

— Зрештою, хіба я знаю, де буду завтра? Отож і сказала поставити "Подорожня". Та й однаково ті картки — аби викинути гроші. Просто мені здавалося, що я неодмінно маю купити там хоч якийсь дріб'язок. Адже їх замовлено у Тіффані.— Вона взяла мій мартіні, до якого я не доторкнувся, і вихилила за два ковтки. Тоді потягла мене за руку.— Годі огинатися. Вам треба заприятелювати з О. Дж.

Та нам завадила несподівана пригода. Двері розчинились, і до кімнати стрімко шугнула молода жінка, шугнула, мов подмух вітру, мов вихор розвіяних шарфів та брязкітливих золотих прикрас.

— Х-х-холлі,— мовила вона, сварячись пальцем,— ач яка ти х-х-хитрюга. Назбирала тут стільки розкішних м-м-мужчин.

Вона була понад шість футів на зріст, вища за більшість присутніх чоловіків, і ті враз повипростувались і повтягали животи, неначе всі хотіли зрівнятися з нею.

— Що ти тут робиш? — запитала Холлі, і губи її натяглись, як струна.

— Та н-н-нічого, золотце. Я була тут нагорі, працювала з Юніосі. Різдвяні дурнички для "Ба-базара". Але ти начебто сердишся, золотце? — Вона обдарувала всіх променистою усмішкою.— А ви, х-х-хлопці, не сердитесь, що я впхалася до вашої к-к-компанії?

Расті Тролер захихотів. Тоді вхопив її за руку над ліктем, немовби мацаючи м'язи, і спитав, чи не хоче вона випити.

— Звісно, що хочу,— відказала вона.— Налийте мені віскі.

Холлі промовила?

— Віскі в нас немає.

Полковник авіації миттю зголосився побігти по пляшку.

— Н-не треба метушні, ч-чуєте. Мені добрий буде й нашатир. Холлі, рибонько,— сказала вона, злегка штовхнувши її,— ти мною не клопочися. Я сама відрекомендуюсь.— Вона схилилася над О. Дж. Берманом, у котрого, як і в багатьох низькорослих чоловіків у присутності високої жінки, масно заблищали очі.— Я — М-м-мег Уайлдвуд з Уайлдвуда, штат Арканзас. Там кругом гори.

Це скидалося на танець: Берман плів ногами химерні візерунки, щоб не підпустити до неї суперників. Та врешті змушений був відступити перед квартетом партнерів, що жадібно ковтали її недорікуваті жарти, наче голуби кукурудзу. Її успіх неважко було зрозуміти. Вона уособлювала собою перемогу над потворністю, а це нерідко приваблює дужче, ніж справжня краса, вже хоч би тому, що містить у собі парадокс. У даному разі, на противагу скрупульозним методам доброго смаку та науки догляду за собою, весь фокус полягав у перебільшенні власних вад: сміливо виставлені напоказ, вони оберталися на принади. Каблуки, такі високі, що аж тремтіли щиколотки, ще дужче увиразнювали її зріст; тугий корсаж сукні виказував усім, що вона може вийти на пляж у самих купальних трусиках; а гладенько зачесане назад волосся надавало її худорлявому обличчю манекенниці зовсім змарнілого й виснаженого вигляду. Навіть заїкуватість, безперечно, природна, але зумисне підсилена, йшла їй на користь. Те її заїкання було майстерним прийомом: по-перше, воно робило трохи оригінальнішими всі ті банальності, що злітали з її уст, а по-друге, незважаючи на її зріст і самовпевненість, збуджувало в чоловіків невиразне бажання захистити її. Берманові, приміром, аж дух забило, коли вона спитала: "Хто м-м-мені скаже, де тут к-к-клозет" — та, врешті продихнувши, він подав руку, щоб особисто провести її туди.

— Це зайве,— сказала Холлі.— Вона тут не вперше і добре знає що де.— Холлі саме витрушувала попільниці і, коли Мег Уайлдвуд вийшла з кімнати, вона витрусила останню, а тоді скрушно зітхнула: — А справді жаль її.— Вона помовчала, ніби лічачи запитливі погляди: їх було більш ніж досить.— Та й важко це збагнути. Воно начебто мало бути одразу видно. Подумати тільки, адже на вигляд вона цілком здорова. Більше того — чиста. Ось що найдивовижніше. Ну скажіть, хіба ж неправда,— спитала вона, звертаючись до всіх загалом і ні до кого зокрема,— хіба ж не правда, що на вигляд вона зовсім чиста?

Хтось закашлявся, кілька чоловік судорожно ковтнули слину. Морський офіцер, що тримав склянку Мег Уайлдвуд, квапливо поставив її на ящик.

— Але я чула,— додала Холлі,— що багато дівчат з Півдня мають такий самий клопіт.— Вона делікатно знизала плечима й пішла до кухні принести ще льоду.

Повернувшись, Мег Уайлдвуд не могла зрозуміти, чому її зустріли без того запалу, що був перше: розмови, які вона заводила, тліли, наче сирі дрова, і ніяк не хотіли займатися.