Собор Паризької Богоматері - Сторінка 53

Жеане, благаю, невже ми пропили всі архідияконські гроші? Невже у вас не лишилося жодного сольда?

— Свідомість добре проведеного часу — ласа приправа до їжі.

— Три чорти йому в печінки! Годі плести дурниці! Скажіть мені, чортів Жеане, чи лишились у вас гроші? Дайте їх мені, хай вам чорг, інакше я вас зараз обшукаю, хоч би ви були вкриті проказою, як Іов, або паршею, як Цезар!

— Добродію, вулиця Галіаш одним кінцем виходить на вулицю Склярів, а другим — на вулицю Ткачів.

— Ну, нехай так! Мій добрий друже Жеан, мій бідний товаришу, вулиця Галіаш — це правильно, цілком правильно! Але, в ім'я неба, прийдіть до тями! Мені потрібен всього-на-всього один паризький сольд на сьому годину вечора.

— Заткніть пельку і слухайте приспів:

Король у Аррасі почне панувать,

Коли всіх котів щури поїдять;

Коли широке й тихе море

В Іванів день лід-крига зборе,

Тоді лиш побачать: по кризі тій

Аррасці покинуть город свій.

— Ах ти чортів школяр! Щоб тобі повіситись на тельбухах твоєї матері! — вигукнув Феб і грубо штовхнув п'яного Жеана, який сковзнув уздовж стіни і м'яко упав на брук Філіппа-Августа.

Охоплений тим братерським співчуттям, яке ніколи не покидає серце гультяя, Феб ногою підштовхнув Жеана на одну з тих "подушок бідняків", які провидіння тримає завжди напоготові біля всіх кам'яних тумб Парижа і які багатії презирливо таврують назвою "купа сміття". Ротмістр примостив голову Жеана на купі капустяних качанів, і в ту ж мить школяр захропів чудовим басом. Однак досада ще не зовсім згасла в серці ротмістра.

— Тим гірше, коли чортів візок підбере тебе, проїжджаючи мимо, — сказав він до бідолашного школяра, що міцно заснув, і пішов.

Чоловік у плащі, який не відставав від них ані на крок, нерішуче зупинився на хвилину перед школярем; потім, глибоко зітхнувши, рушив за ротмістром.

Ми, як і вони, полишимо Жеана мирно спати під ласкавим покровом зоряного неба і, якщо ви, читачу, не заперечуєте, теж підемо за ними.

Вийшовши на вулицю Сент-Андре-Дезар, ротмістр Феб помітив, що хтось іде за ним слідом Випадково озирнувшись, він побачив якусь тінь, що скрадалася позад нього вздовж стін. Він зупинився, і тінь зупинилась; він рушив уперед, і тінь рушила. Але це його мало збентежило.

"Не біда! — подумав він. — Я не маю й сольда".

Перед будинком Отенського колежу ротмістр зупинився. Саме в цьому колежі він набрався деяких знань, які він звав своєю освітою, і, за звичкою шибеника-школяра, що залишилась у нього, він ніколи не проходив повз цей фасад без того, щоб не примусити статую кардинала П'єра Бертрана, що стояла з правого боку портала, зазнати того особливого роду образи, на який так гірко скаржиться Пріап у сатирі Горація: "Olim truncus eram ficulnus" [225]. Феб вкладав у цю справу стільки запалу, що напис "Eduensis episcopus" [226]був майже змитий. І цим разом, як звичайно, він затримався під цією статуєю. І коли після того він недбало зашнуровував свій костюм, оглядаючись навколо, він побачив на зовсім безлюдній вулиці тінь, що повільно наближалася до нього, так повільно, що він встиг розгледіти плащ і капелюх. Підійшовши до ротмістра, тінь зупинилась і стояла ще нерухоміше за статую кардинала Бертрана. Її очі, спрямовані на Феба, палали тим непевним світлом, яке випромінюють уночі зіниці кота.

Ротмістр не був боягузом, і грабіжник з клинком у руці аж ніяк би його не налякав. Але ця ходяча статуя, ця скам'яніла людина примушувала його серце холонути від жаху. У ті часи ширилися всілякі чутки про понурого монаха-привида, що блукає ночами по паризьких вулицях, і вони тепер невиразно йому пригадалися. Кілька хвилин він стояв, немов заціпенілий, нарешті урвав мовчанку і, вимушено посміхаючись, промовив:

— Добродію, коли ви злодій, як це мені здається, то ви уявляєтесь мені чаплею, що накидається на горіхову шкаралупу. Я син батьків, що розорилися, любий мій. Зверніться по сусідству. У капличці цього колежу є шматок дерева з животворного хреста в срібній оправі.

З-під плаща висунулась рука і вп'ялася в руку Феба з силою орлиних пазурів. І водночас привид заговорив:

— Ротмістре Феб де Шатопер!

— Диви, чорт! — промовив Феб. — Ви знаєте моє ім'я?

— Я знаю не тільки ваше ім'я, — знову промовив чоловік у плащі своїм загробним голосом. — У вас сьогодні ввечері побачення.

— Так, — відповів здивований Феб.

— О сьомій годині.

— За чверть години.

— У Фалурдель.

— Саме так.

— У звідниці з мосту Сен-Мішель.

— Так, з мосту святого Михаїла, що був архангелом, як кажуть у молитвах.

— Нечестивець! — пробубоніла примара. — Побачення з жінкою?

— Confiteor [227].

— Її звуть…

— Смеральдою, — відповів Феб розв'язно. Уся його безтурботність поступово повернулася до нього.

При цьому йменні клешня примари люто стиснула руку Феба.

— Ротмістре Феб де Шатопер, ти брешеш!

Той, хто міг би побачити у цю мить, як спалахнуло гнівом обличчя ротмістра, як він раптово стрибнув назад, визволившись із залізних лещат, з яким гордим виглядом він схопився за ефес своєї шпаги, хто побачив би поруч з цією люттю мертвотну нерухомість чоловіка в плащі, — той жахнувся б. Це нагадувало боротьбу Дон Жуана зі статуєю Командора!

— Клянуся Христом і сатаною! — вигукнув ротмістр. — Такі слова не часто доводиться чути Шатоперам! Ти не насмілишся повторити їх!

— Ти брешеш! — холодно повторила примара.

Ротмістр заскреготав зубами. Понурий монах, мара, забобони — усе забулося в цю хвилину. Він бачив лише людину, чув лише образу.

— Ага, так! Чудово! — процідив він, задихаючись від люті. Він вихопив шпагу і, заїкаючись, бо гнів примушує людину тремтіти так само, як і страх, промовив:

— Тут! Негайно! Хутчіше! На шпагах! На шпагах! Хай кров проллється на цей брук!

Але чоловік-привид стояв нерухомо. Побачивши, що його супротивник став у позицію і готовий битись, він сказав тремтячим від смутку голосом:

— Ротмістре Феб, ви забуваєте про ваше побачення.

Гнів таких людей, як Феб, подібний до молочного супу: однієї краплі холодної води досить, щоб припинити його кипіння. Ці прості слова примусили ротмістра опустити шпагу, яка виблискувала в його руці.

— Ротмістре, — вів далі чоловік у плащі, — завтра, післязавтра, через місяць, через десять років — я завжди готовий перерізати вам горло; але тепер ідіть на побачення.

— Справді, — промовив Феб, ніби намагаючись переконати самого себе, — приємно, йдучи на одне побачення, зустрітися не тільки з жінкою, але й зі шпагою. Та чому я повинен відмовитися від однієї з цих утіх, коли я можу мати обидві.

Він вклав шпагу в піхви.

— Ідіть же на ваше побачення, — знову сказав незнайомий.

— Добродію, — відповів трохи збентежений Феб, — велике спасибі за вашу люб'язність. Справді, ми можемо й завтра наробити один одному дірок і петель у камзолі нашого прародителя Адама. Я вам щиро вдячний за те, що ви дозволили мені приємно провести ще чверть години. Правда, я сподівався навіки покласти вас у цій канаві і вчасно з'явитися до красуні, тим більше, що в таких випадках не гріх примусити жінку трохи зачекати. Але ви справляєте на мене враження сміливця, і тому слушно буде відкласти нашу зустріч на завтра. Отже, я йду на побачення; його призначено на сьому годину, як вам відомо.

Тут Феб почухав за вухом.

— Ох! Хай йому чорт! Зовсім забув! У мене ж нема й сольда, щоб заплатити за барліг, а стара звідниця неодмінно зажадає гроші наперед. Вона мені не довіряє.

— Ось чим ви зможете заплатити.

Феб відчув, як холодна рука незнайомця сунула йому крупну монету. Він не міг стриматися, щоб не взяти гроші й не потиснути руку.

— Їй-богу! — вигукнув він. — А ви непогана людина!

— Тільки з однією умовою, — сказав чоловік. — Доведіть мені, що я помилявся і що ви сказали правду. Сховайте мене в якому-небудь закутку, звідки б я міг побачити, чи справді це та сама жінка, ім'я якої ви назвали.

— О! — відповів Феб. — Будь ласка, мені цілком байдуже. Ми візьмемо кімнатку святої Марти. Ви все зможете легко побачити із сусідньої собачої конури.

— Ходімте ж, — промовив чоловік.

— До ваших послуг, — сказав ротмістр. — Я не певен, що ви, месір, не диявол, та на сьогоднішній вечір залишимося добрими друзями, а завтра я сплачу усі свої борги — і борг гаманця, і борг моєї шпаги.

Вони швидко рушили вперед. За кілька хвилин почувся шум річки, і вони зрозуміли, що ступили вже на міст Сен-Мішель, у ті часи забудований.

— Я спочатку проведу вас, — сказав Феб до свого супутника, — а потім піду по свою красуню, яка має чекати на мене біля Малого Шатле.

Його супутник нічого не відповів. За весь той час, що вони йшли поруч, він не промовив жодного слова.

Феб зупинився перед низенькими дверима й голосно постукав. Крізь щілини дверей блиснуло світло.

— Хто там? — почулося чиєсь шамкання.

— Побий тебе сила божа! Поглинь тебе боже черево! Залий тебе божа кров! — загорлав ротмістр.

Двері в ту ж мить відчинилися, й ті, що прийшли, побачили стару жінку й стару лампу — обидві тремтіли. Стара була згорблена, одягнена в лахміття, з тремтячою головою, обмотаною якоюсь ганчіркою, з пронизливими маленькими очицями. її руки, обличчя, шия були поорані зморшками, губи запали, а навколо рота стирчали жмутки білої щетини, що робило її обличчя схожим на котячу морду.

Комірчина всередині була не краща, ніж її господиня: побілені вапном стіни, закурені балки на стелі, облуплена груба, в усіх кутках павутиння; посередині — кілька розхитаних лавок, у попелі вогнища якийсь замурза-ний хлопчик, а в глибині — сходи, чи, точніше, дерев'яна драбина, приставлена до отвору в стелі.

Увійшовши до цього вертепа, таємничий супутник Феба підняв плащ до самих очей. Тим часом ротмістр, лихословлячи, мов сарацин, поквапився зробити так, "щоб сонце відбилося в екю", як каже наш незрівнянний Реньє.

— Кімнату святої Марти! — наказав він.

Стара, величаючи його монсеньйором, схопила екю і сховала його в шухляді стола.

Це була та монета, що її чоловік у плащі дав Фебові. Коли стара відвернулася, скуйовджений, обідраний хлопчак, який порпався в попелі, спритно підкрався до шухляди, узяв звідти екю і поклав натомість сухий листочок, відірваний від оберемка хмизу.

Стара подала знак обом вельможним панам, як вона їх назвала, щоб вони йшли за нею, і почала підніматися по драбині.